Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Сообщается, что по отбытии срока наказания в ИТУ, Марченко направлен в ссылку в Актюбинскую область.

Начальник отдела (подпись) Анастасов

Мимо, добридень!

Нарешті доїхав, хай би їм трясця моїм вихователям. Надішли 100 крб. і чекай листа. Цілую.

9. ¥11. 79

Управление внутренних дел Гр.Смужаница Н.М.

исполкома Актюбинского 252111, г.Киев,

областного совета ул.Щербакова,

народных депутатов 72/2, кв.130

2 августа 1979 г.

№ 19/11-1151 г.Актюбинск

Ваш сын Марченко Валерий Вениаминович отбывает ссылку в Актюбинской области, Уилском районе, пос.Саралжин и работает по месту жительства.

И.о.начальника 5 отдела УВД

Актюбинского облисполкома (подпись) АН.Белоусов

Останній рік у таборі суворого режиму — ВС 389/35 та ВС 389/36. Безмірні тривоги... Тривоги і надії. Ослабленого табірними умовами Валерія відправили в обласну тюремну лікарню — м.Перм, учреждение ИЗ-57/1. Не дочекавшись дозволу на побачення, я вилетіла до Пермі. Добилася до головного лікаря, потім до начальника тюрми, дозволили 40-хвилинне побачення з сином через скло, а розмову по телефону. Прийняли передачу продуктів не за списком дозволених. Знову зустрілася з начальником тюрми (Волощенко), просила клопотання про звільнення Марченка у зв'язку з хворобою від дальшого відбування покарання.

Відповів, що Валерій нє в'язень цієї тюрми і клопотати про нього він не має права. Знову етап до зони... Аж і до відправки на заслання заяви, листи, прохання, волання матері про звільнення від етапу, від затяжного етепу, про транспортування літаком, про дозвіл на мій супровід хворого сина, про визначення місця заслання з кращими кліматичними умовами. На все однозначні відповіді — відмова, а на заяви сповістити про місце знаходження сина в період довгого транспортування його — мовчанка.

Червень — початок липня злочинно-виснажливий етап, під час якого постійна боротьба Валерія за дотримання конвоєм елементарної законності, за свій статус політичного в'язня і відповідного ставлення до себе і таких як він. У спекотні липневі дні його возили до місця призначення битими дорогами Актюбинських степів. У порожньому автофургоні його грудкою кидано з кутка в куток, відбиваючи хворі нирки, а в Уїлі (райцентрі) тиждень протримали без їжі в камері попереднього ув'язнення. А далі під палючим казахстанським сонцем мотоциклом доставили в с.Саралжин на 2 роки роботи в радгоспі. Вкрай виснаженим, ледь стоячим на ногах, побачила Валерія Валентина Пайлодзе — дисидентка з Грузії, и минулому регент Тбіліського церковного хору, жінка моїх років. "Будинок для приїжджих" — розвалена будівля стала домівкою для двох страдників.

Директору

Уилского сепьхозобъединения Марченко Валерия Вениаминовича, 1947 г.р., холост,

беспартийный окончил филологический факультет Киевского госуниверситета Заявление

Прошу трудоустроить меня в вашем совхозе, учитывая мое образование, а также слабое состояние здоровья.

К заявлению прилагаю выписку из истории болезни. 1Л/1И-79 (подпись)

З МОГО ЛИСТА ДО ВЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

...В таборі я останні чотири місяці воював за медичну допомогу, тому аж до виїзду перебував у лікарнях, зрідка повертаючись на 36 зону. Вони там припинили лікувати майже зовсім. Хворого на уремію Баранаускаса три тижні тримали в центральній лікарні ИТУ ВС 389 на Всесвятській без вжиття необхідних заходів. Двічі напівпритомного возили у воронку від центральної лікарні до залізниці. Потім нарешті відправили, а в Пєрмі вкинули до звичайної тюремної камери і майже три дні він не виводив катетером сечу (в нього аденома простати). Помер після операції.

Десь за два місяці до кінця терміну я звернувся до міністра В. С Щолокова з проханням, зважаючи на стан здоров'я, надати спецконвой і везти мене як хворого. Тижнів через два в лікарню прибіг оперок лейтенант Бабаджішвілі і став теревенити про сяке-таке, а наприкінці сказав, що "буцімто" мені дозволили їхати на заслання навіть без спецконвою, а лише відмічаючися на вузлових станціях у міліціях. Я так і не збагнув, навіщо їм здалася та комедія. Після цього мене ще 20 травня повезли з Всесвятської ц/л до Пермської ц/л, де я поскаржився медкомісії вільних лікарів на свої болячки. Ті дружньо кивали головами, що стан кепський, і сказали, що дадуть відповідні вказівки. З Пермі 5 червня мене смикнули назад на Всесвятську, а, якщо врахувати, що потягом туди їхати понад добу, у вагоні до туалету випроситися неможливо — при моїх нирках це була ще та дорога. І 5 червня мене несподівано викликають з лікарняної палати на етап, з речами. Знаючи про пристрасть перевихователів колекціонувати мої переклади, я тут таки запечатав у конверт на ім'я Прокурора УРСР Глуха переклад оповідання Едгара По "Маска червоної смерти" і в доданій при цьому заяві попрохав перевірити на предмет: антирадянського змісту, умовностей та відомостей, що не підлягають оголошенню. Відповіді чекаю досі. Видно, нелегко в оповіданні, написаному 1840 року, відшукати антирадянський зміст. Десь за останні півроку мого терміну в мене послідовно вилучали такі переклади: "Декларація незалежности" Томаса Джеферсона (ХУШвік!), 10 розділів повісти Джерома К. Джерома "Троє в одному човні, не кажучи про собаку", оповідання австралійських письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст. — зо два друкованих аркуші, поезію Едгара Лі Мастерса, а про тенденційні виписки з Кодексу постанов Верховної Ради, просто художньої л-ри нема що й казати. З тріюмфом вилучалося.

Ну, так ось 15 червня, "отчуждив" ще пару останніх копій заяв до прокуратури, мене, як орлятка з пісні про Каховку, повели на станцію. Домогтися оголошення згідно з їхніх же інструкцій, куди мене етапують, — було справою безнадійною. Дали підписати довідку про звільнення й — у воронок. Режим — капітан Кузнецов, коли мене гнали бігом до потяга, кричав: "Встигнеш, Марченко. Бути тобі у Ташкенті". Він повторив це двічі й реготав. Поза сумнівом, він умисне приховував пункт призначення. На той потяг я не встиг, хоч і біг з важкою валізою підштовхуваний намордником вихователівської вівчарки. Вочевидь, якісь ц.у. (ценные указания) щодо мене було таки дано. Бо наступного дня метушилися, заздалегідь готуючи мене в дорогу. Перевдяглії в новий зеківський мундир. Хотіли забрати теплий бушлат, який пролежав 6 літ на складі, але я сказав, що чинитиму опір по всьому етапу, і вони не забрали. Бачили б, скільки жалю було в очах капітана Сидякова, коли він пускав з рук той бушлат. Річ певна, вони б забрали його, не мигнувши оком, якби їм не залежало, щоб я поводився смирненько.

Отже , стою я на вахті, чекаю вірного друга-воронка, коли мене 11* 5-18 327

виводять поза браму і садовлять до кабіни вантажного самоскида. Там таки в кабіні прапорщик Осипов каже мені, щоб я був розсудливим і не пручався, бо в них і наручники і зброя — "і ракети з собаками", додав я. Везли мене три перевихователі: прапорщик Осипов, ляйтенант Бабаджішвілі і ще старший ляйтенант, наскільки я зрозумів, з сусідньої 10 зони, де сидять побутовики суворого режиму. Отже, я опинився в серединці, у золотій кабінці. Очолював конвой ляйтенант Бабаджішвілі — найдурніший з грузинів і найбрехливіший з міліціонерів. Сідали ми на свердловській потяг на ст. Половинка, окреме купе, де мене напували чаєм з кондвиробами. Я не пручався, бо в них собаки з ракетами. Ніч їхав по-людськи і вже був надумав, що поїзд розрядки виїхав на Уральську колію. Бабаджішвілі докладно відповідав на кожне моє запитання, задля більшої щирости час від часу торкаючи мене за плече. Місцем мого заслання (єдине що я йому повірив) він назвав Красноярськ у Сибіру. Цю помилку щодо єдиного випадку правдивости представника табірної адміністрації я мусив виправити через кілька днів, коли солдат конвою прочитав мені з етапної справи про направлення у розпорядження Актюбінського управління ВС Казахської РСР. Отже, ніч до Свердловсь-ка я їхав у нормальному купе нормального потягу, супроводжуваний трьома громадянами начальниками в цивільному. В міліції на залізничному вокзалі Бабаджішвілі зненацька закоцав мене у кайдани і в такому вигляді завіз і здав до Свердловського СІЗО. Тримали мене і по інших пересильних тюрмах окремо. На етапі у вагонах кілька разів садовими мене з іншими в'язнями. Досить неприємне товариство двох божевільних (етап Челябінськ-Оренбург), при чому начальник конвою висловився: — Пропагандист ? Ну, так ось, можеш їх пропагувати. Були ексцеси і під час обшуків у дорозі. Одному сержантові сподобалися японські стерео, й він запропонував їх подарувати. Коли я відмовився, сказав, що "тепер ти в мене вийдеш до туалету". І справді не виводив. Тобто раз були вивели, ще потяг стояв у Свердловську на станції, і вже до Челябінська, як інші не просилися, ані-ані. Я посилався на хворі нирки, а він відмовив мені у зв'язку з тим, що на особистій справі немає жадних позначок про хворобу. Дійсно, у графі "состояние здоровья" стояло — "благополучное". Це мені теперішня головлікар ц/п ИТУ ВС 389 Роза Мінахметова вписала. Я ж кажу, в таборі зараз зовсім не лікуватимуть. Хворого на інфекційний гепатит Тараховича, всього жовтого, не відгодувавши, вже не кажу про якісь пристойні ліки, хотіли виписувати на "труд — по физическим показаниям". Допоміг написати йому заяву до медвідділу в Пермь, так трохи затримали в лікарні, але Мінахметова навіть відмовляла в пакунку.

Маршрут мій Свердловськ — Челябінськ — Оренбург —Актюбінськ забрав загалом 20 днів. В Оренбурзі раптом наголо підстригли, хоч залишалося буквально кілька годин до дня викінчення табірного терміну. Поводилися брутально —трохи-трохи на набили, коли почав вимагати, щоб не хапали і не штурхали в спину. Я поводився спокійно і підстав для пресу не давав жодних. Як виявилося, вони в той день лупцювали групу етапованих рецидивістів, ну й ще ходили під враженням. На мою скаргу наступного дня викликав підполковник, нач-к СІЗО і запевнив, що за брутальну поведінку винні понесуть відповідальність, а чому поголено, з'ясує. З'ясовує понині. В Актюбінську запхали в камеру, де було душ 70 на 50 спальних місць, з вошами та клопами. Мені це якось зразу не сподобалось, і я тут-таки написав заяву до чергового офіцера з проханням про людські умови утримання.