Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Ага, в суперечці з завгоспом Валера в азарті кричав: — А ти бачив мене коли-небудь п'яним ? Ти бачив ? У Валери своя залізна логіка. Мамо! У тітки, може, завалялись якісь ношені, але ще цілі речі з гардеробу, що їх вона вже не носитиме ? Вибери 2-3 — кохту чи там сукню й надішли мені. Тут її розміру (якою я пам'ятаю її 6 літ тому) є одна нещасна жінка, котра інколи допомагає мені по господарству. Хочу зробити подарунок. Але тільки 2-3 одежини. Отже, поки сушених яблук мені не треба. Маю ще старі, а це нові з'явилися — тільки й їсти. Зеленини також більше не надсилай. На три тижні мені вистачить тої, що є. Ти так і розрахуй. В мене бачу встановився графік надсилати щопонеділка тобі листа. Певно, дотримуватимусь його й надалі. А що в моєї люби-згуби був серцевий напад чи вона застудилась? Напиши трохи яке враження справила ? Цікаво, чи я помиляюсь, чи нам з тобою подобаються однакові люди ?Ага. Від Мар'яни на день народження була мені телеграма, проте без підпису. Через це ідентифікувати правдивість її свідчень на домашньому вечорі-допиті не є можливим.

Син кримінальник, який дихав злобою на сили прогресу, а тепер бажає стати па шлях виправлення. Темний був, не розумів.

22/Х-79

Мамусю, добридень!

От і знову тобі пишу я. Вчора повернулася чергова листівка-сповіщення від мого конверта. Отже, доходить усе без втрат. Валентина Серафимівна переказує тобі вкотре вітання, а я за два тижні вже забуваю вставляти її привіти до листів. За пакунки дякую, буде нам добре: стільки там усякого. Гарбуз дійшов цілий, ще би трохи і був почав гнити (краєчок під хвостиком). Тут — успіх маємо безперечний.

Ні, без жартів, пакунок та 2 бандеролі прибули у нормальному стані. Сухе молоко одразу пустили в хід, хоча ще повно вершків та кілька пачок сухого із попередніх надходжень. Тут нам ще подарували понад 3 кг білого рису, маємо запаси картоплі й цибулі. А м 'ясо зараз, завдяки магічному слову із трьох літер *, на помах руки. Нійола Садунайте в свою чергу надіслала пакунок із зупами, кавою, бонбонами. Загодовують нас, люди-и, ростемо ж ми, гей! Білизна надійшла до речі, бо вже вдарили морози. Я саме раз був перемерз на своїй роботі, а ввечері одержав твої бандеролі і краса! Привіз на тракторі купу дров, то опалювати кімнату стало легше. Вже писав, що напитав собі помешкання. Здасться, непогані господарі, повно м'яса й молока. Одна кімната віддасться в моє розпорядження. Хоч це досить умовно, бо є малі діти. Тому я туди не дуже кваплюсь із нажитого гуртожитського гніздечка. Оце таке з побутом.

Почув прикру новину, що заарештовано Миколу. Сподіваюсь, тітка не залишить його напризволяще. Та й ти можеш консультувати про вимоги установи т. Сапожнікова. Висловлено таке оптимістичне передбачення, що суду над ним не відбутися. Або ще — наступного року невільником йому вже не бути. У світлі цих прогнозів перекажи В. І. "фе" з приводу його ставлення до тітки. Йому-бо відомо про існування вічних категорій: доброчинність та чисте сумління. В даному разі йдеться не про аутодафе у вигляді публічного виклику можновладцям, а лише про співчуття, родинну спорідненість із сестрою його дружини, яка не відсахнулася від племінника, а любила і підтримувала його в найлихіші часи. То невже за це треба бути разом із тими виродками ? Невже переляк так засліплює його, Що він забуває про святе милосердя і зачиняє двері не для чужого подорожнього, а своєї рідні? Повторюю, її єдиною провиною є звичайне людинолюбство. Я не збираюсь виступати в ролі обвинувача, а лише хочу застерегти: якими очима В. І. дивитиметься у вічі Алочці, коли "свобода нас встретит радостно у входа". А те, що всі бояться, це виправдання. Він знає, перед ким Людина дає звіт. От про цей звіт і слід пам'ятати, передусім.

Мамо! В одному з попередніх листів я питав про дні святих: Дмитра, Миколи, Івана, Василя, Павла, Бориса. Чому ви не переписали їх мені з календаря, невже так важко? Чи передплатила ти часописи, які я прохав? Я тут зробив передплату на чотири найнеобхідніших, бо підозріливо ставлюсь до функціональної здатності тутешньої пошти. Мабуть, доведеться вам ще раз на пару місяців надсилати ті часописи сюди в бандеролі. При першій нагоді надішли пару пачечок соди. І ще одне. Я питав, а ти не відповіла. Чи надійшли на нашу адресу листи від Симчича та Здорового? Ти їх одержала? Коли B.C. влазить уже в печінку, я їй кажу: "Що в'язнете до самотнього чоловіка ?" На таке нахабство вона, як правило, відповісти нічого не може і це дає мені виграшний тайм-аут. Ну, поки все. Цілую моцно. Син.

_10/XI-79

* Чай.

ОДЕКОЛОН У ФЛАКОНАХ

Цих чоловіків можна було примітити здаля. І не тому то обшарпані, брудні, кудлаті, з підпухлими писками відрізнялися від дещо пристойніше вбраних радгоспних робітників. Вони були росіяни і тут, серед майже поспіль казахського населення, привертали увагу, як це неодмінно стається, коли серед публіки, скажімо, на Хрещатику з'являється представник тропічної Африки. Отже, уперше я побачив їх, що сиділи на землі за декілька метрів навскоси від сільської крамнички, весело горлати якоїсь застільної пісні і при цьому допомагали собі енергійною жестикуляцією. Місце гуляння, а головне, вигляд учасників не викликали сумнівів щодо їхньої со-ці-яльної приналежності. Переді мною були бичі* — тип людей, поширений у цілому світі і який у нас, зрозуміло, має особливі риси. Скільки їх в СРСР? Точні відомості про це могла б надати радянська феміда, яка щороку напаковує оними ИТУ** за бродяжництво. В тому, що їх тисячі, пересвідчуємося із зустрічей по тюремних камерах та етапах. Що це суспільне явище, визначаєш після першої ж розмови з представником. Отже, два волоцюги розсілися просто неба, демонструючи обраний ними спосіб життя. Щоб уникнути задоволення знайомства та братання з п'яними землячками, я, не спиняючись коло їх порозтулюваних від подиву на мою появу ротів, попростував до крамниці. Були це — культпромтовари. За якийсь час почулося рипіння східців і до приміщення за мною прошкандибав один із учасників бенкету, старшого вже віку чоловічок. Він хитрувато глянув на мене, привітався голосно до всіх, потім люб'язно підморгнув продавщиці:

— Соню-сонечко, виглянь у віконечко і дай ще на два карбованці парфюмерії.

Я з цікавістю спостерігав, як та видобула з-під прилавку три флакони "Сирени" і вручила їх гречному покупцеві.

— Дай тобі, Боже, коханця гарного! — подякував той, розпихаючи товар по кишенях.

Лише зараз я збагнув, звідки ці нудотливі пахощі коло веселого товариства. Знатьця, на "чорнило" та горілоньку витрачатись фінанси не дозволяли. Пився одеколон і, як оптимістично висловився, відкорковуючи, старий: — Піде за перший сорт.

З прочинених дверей мені було видно, як до алюмінієвого горнятка з водою він долив пахучу рідину і, несамовито розмішавши, випив. Коли

Бич (жарг. рос. — бывший интеллигентный человек) — колишня інтелігентна людина. ** ИТУ (рос.— исправительно-трудовое учреждение) — виправно-трудова установа, тобто концтабір.

я вийшов надвір, художня частина тривала. Старший, його звали Петро, тягнув задоволено, дослухуючись до злетів та падінь власного співу:

—"Во-от и не доехал я до дому, затерялся где-то в камыше. А-ах, што мне делать парню маладому? Коль пришла-ась девчонка по душе?"

Зупинившись недалеко в очікуванні попутньої машини, я мав нагоду прослухати частково автобіографічний спіч Петра, з якого стало ясно, що він — колишній льотчик, учасник війни, має кілька нагород та поранень. Бачачи побільшення аудиторії, Петро закасав сорочку і хотів продемонструвати останні співпиякові Васьці, але того бойові шрами не привели в священний трепет, бо він ліниво послав кореша подалі. Анітрохи не ображений Петро заправив сорочку й продовжив розповідь про воєнні часи, коли слава та честь ставилися вище від усього і коли кожен знав порядок та дисципліну. Ностальгія за сталінізмом у речників з партактиву чи уламків керівництва жахливої доби мені була зрозуміла. Одначе ось цей голос мас, навіть в особі здеградованого фронтовика, становив певну загадку. Згнітивши гігієнічні упередження, я вже зовсім був намірився забалакати до степового оратора, тим більше Васька не міг завдати шкоди моїм соціологічним амбіціям, позаяк з упертим виразом спостерігав за етикеткою на флаконі, що валявся між його колінами, коли з-за недалекої будівлі складу вийшла чудернацька на вигляд особа. У безформних табірних черевиках, подертому чоловічому піджаку та спідниці, замащеній до блиску зовнішнього дна сковорідки, вона, без тіні зніченості й не звертаючи на сторонніх уваги, пійшла до знайомих і присіла, вульгарно розчепіривши ноги. Виведений приходом гості із сомнамбулічного стану Васька виступив у ролі джентльмена, наливши їй одеколону з водою.

— Пий, Валюхо, — заохотив він. Гостя без вагань перехилила в себе вмістиме алюмінієвого горнятка. Все, що можна було винести з цієї сцени, так це легкість, з якою вона ковтнула пійло. Бо, скажімо, для Васьки це був свого роду ритуал. Йому обов'язково потрібен був період адаптації. Васька, відставивши у випростаній руці горнятко, дивився на нього, судомно сковтуючи грудку, що викочувалася з глибин шлунку. Було помітно, він ковтав суміш спершу подумки, долаючи опір підступної грудки, й аж відтак підносив горнятко до вуст. Із зусиллям волі, в цьому було щось героїчно-жертовне, він припадав до тихого одеколонового плеса і пив до дна, нещадно шматований іриніями, які вислав у марних спробах самозахисту організм. Валюха закуски не питала. Натомість розповідала про Костю, її чоловіка, — поняття вельми розпливчасте, в умовах цілинних обширів. Машина, що під'їхала, забрала мене від п'яного гурту "земляків", з якими засланницька доля прирекла мене жити серед казахів.

З Петром та Ваською ми запізналися за кілька днів по тому. Крізь вікно я вгледів, як нерозлучна пара похитуючись підійшла і спинилася

коло будівельних матеріялів, згромаджених недалеко під мого гуртожитку. Жестикулюючи та раз-по-раз показуючи на цеглу, колоди та лантухи з цементом, вони щось жваво обговорювали. "Красти прийшли", — вирішив я, присуваючись до шибки, щоб краще спостерігати за розгортанням злочину. Але чи то зосередженість і відсутність у обох полохливості, чи то надмірна затримка на місці виказували, що мета їхньої з'яви тут інша.

— Що це буде, пасажири? — виходячи надвір, порушив я хід їхніх робочих дебатів.

— Тут буде місто-сад, — блиснув несподівано знанням шкільної програми Васька.

— А до того комуністичного далеко? — уточнив я.

— Шпитальну кочегарку будуватимемо, — захихотівши, блиснув відсутністю передніх зубів Петро.