Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Палали міста, разом з ними храми та нечисленні вітчизняні книжки. Забувши про "не пожадай жінки, хати, села, раба, худоби — всього, що є у ближнього свого", державні керманичі перетворювалися на запеклих бійкарів, які за немудрим бажанням придбати земельки занедбували суспільні інтереси. Тим часом простий люд сіяв жито, плодив потомство, приховував від боярських тіунів-нишпорок податки і гнав хмільні меди. З язичницькими богами було вельми просто: ніхто тоді не знав, що не вільно зачепити чужу молодицю, чи прихопити з чужого поля копичку, чи вбити, зрештою, подонка, який отруює життя. Бувало, з'явиться бажання розважитися, перехилити чарчину, а попи розводяться про піст, молитви. Завело начальство віру, в якій самі правила, правила, а потім — пекло. І жили люди, занедбуючи проповідану науку, забуваючи, що без Бога їхнє життя перетворюється на безконечний кошмар. Тоді-от аскет-літописець, чуло реагуючи на ознаки духовного занепаду, підносив свою пристрасну пересторогу: "Хіба ми не по-поганськи

живемо, коли у стрічу віруємо? Адже робиться все це за дияволовою

намовою. Інші й у чхання вірять, буцім-то воно буває на здоров'я голові. Всіма отими забобонами: трубами, скоморохами, гуслями, русаліями диявол відволікає нас від Бога. На гульбиськах бачимо багато люду. Як розпочнуть боротися одне з одним, то збігаються дивитися на діло, від диявола замислене. А церкви стоять порожні, під час молитви мало знайдеш людей в церкві". Здійснюючи чернечий подвиг, вони думали про свій народ. І могутнє надбання християнства — просвіту — ці люди поставили йому на службу. Творчість трьох давньоукраїнських письменників складає славетний "Києво-Печерський Патерик". І, звісно, не корисливе бажання уславити власну обитель водило рукою Нестора-літописця, єпископа Симона та ченця Полікарпа. Авторам залежало на передачі духовної спадщини нащадкам. Надто непересічні мужі перебували у київських печерах, надто визначними стали їхні діла. Могутній дух "Патерика" охороняв його у катаклізмах доби, спричинився до подальшого розповсюдження і визнання: Один із кращих знавців вітчизняної історії М.Грушевський вказує: "Факт залишається фактом, се був найпопулярніший і то незмінний у своїй популярності твір старого нашого письменства... Може се виглядати на парадокс, коли скажемо, що "Патерик" і "Кобзар" були дві найпопулярніші книги".

Християнізація України відбувалася під визначальним впливом Візантії. Греки, привезені Володимиром, хрестили киян у Почайні, греки будували Софію та Успінський собор, вони ж належали до поширювачів книжної мудрості. Їхній місіонерський імпульс дав гарні плоди. Спираючись на гречизну, сягнув верховіть у рідному письменстві перший митрополит-українець Іларіон. Через період учнівства проходили наші тогочасні архітектори, живописці, щоб згодом дивувати світ шедеврами. До кращих найперших належить і славетний майстер вітчизняного іконопису, києво-печерський чернець Алімпій. Разом із грецькими майстрами, котрі "приведені биша нужею писати церкви Печерскія", старанно працював та вчився преподобний отець. Минув час, благодать Божа спочила на мужеві, відомому своєю праведністю. Його хист було визнано за неперевершений, а з образами неодноразово ставались дива. Відома історія семи образів, намальованих враз після того, як троє ченців шахрайством видурили на них гроші в одного киянина-христолюбця і, коли той прийшов за замовленням, заявили, що Алімпій нічого не намалював. Схилившись перед дивом, чоловік повісив ті образи у своїй церкві на Подолі. І. справді, коли незабаром церква згоріла, сім образів цілісінькі залишилися доказом їхнього незвичайного походження. Історія одного з них, який князь Володимир Мономах надіслав до Ростова у збудовану ним церкву, багата ще на декілька пожеж, з яких Богоматір "Велика Панагія" виходила завжди дивовижно неушкодженою. Мабуть, найприкметнішою рисою старовинних образів є величавий сум. І коли дивишся у очі матері розіп'ятого Христа, стає соромно за власну нікчемну гріховність, за світ, де постійно плюндрується Божистий абсолют. Навіть перевезений до Третьяковської галереї в Москву, образ, народжений осяянням майстра-ченця, залишається аргументом сили християнства.

Потужне духовне джерело, що розливалося по цілій Україні і далеко поза її межі, виникло завдяки зусиллям нечисленного гурту. Всупереч байдужій інертності, язичницьким забобонам загалу жертовні чорноризці невтомно прямували до єдиноважливої мети — спасіння Людини. Зараз можна стверджувати напевно: в посталій з прийняттям християнства духовній революції найбільш життєдайною, конструктивною силою виявився інститут чернецтва, котрий сягнув найповнішого розвитку між стін Києво-Печерської лаври. Їх було зовсім небагато, хто обрав шлях страждання, терпіння та подвижництва. Але їхня праця не пропала марно. Це засвідчують і споруди перетривалих лихоліття лаврських храмів, і переслідувані за Христове слово тепер, і те, що віддаленим майже тисячоріччям ідейних хитань та потрясінь нащадкам залишилися незмінно потрібними Віра, Надія, Любов, з якими жили, боролися й помирали там, у Київських печерах.

Літо, 1983рік. Київ