Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

С 1981 года, возвратясь домой, в Киев, Валерий регулярно посещал Храм Божий, исповедовался, причащался, строго соблюдал посты.

В конце сентября 1983 года его арестовали и повторно судили. Не взяв во внимание его тяжелый физический недуг (хронический нефрит, гипертония с арт.давлением 220/140), его осудили к 10 годам лагерей особого режима и 5 годам ссылки.

Как верующий человек он желает встретиться со священником для исповеди и причастия. Почти 2 месяца он в дороге. Тяжелый этап еще больше усугубил его физическое состояние. Разыскивая его следы, я прибыла в Пермь. Некоторое время он, очевидно, будет находиться в Перми, в следственном изоляторе (ИЗ 57/1, ул.Клименко 24), а потом в лагере особого режима — Чусовский р-н, пос.Кучино, учр. ВС 389/36.

Я как мать обращаюсь к Вам, Ваше Преосвященство, исполните просьбу христианина, человека с трагической судьбой, найдите возможной встречу моего сына, Марченко Валерия, с духовным пастырем. Окажите поддержку, помогите тяжело больному человеку.

Необходимые расходы на проезд берусь полностью оплатить. Мать заключенного Валерия Марченко

26М-1984г. г.Пермь

Цей лист мати особисто вручила єпископу Афанасію.

Він сказав, що молитиметься за Валерія, і якщо тюремне (табірне) начальство дозволить, то він не заперечуватиме й пошле священика. Начальство не дозволило... А в кінці вересня мати звернулася з проханням висповідати помираючого сина в Ленінграді священика з церкви на Смоленському кладовищі. Той вилаяв, сказавши, що злочинця висповідувати не буде. Мовляв, треба було раніше думати про благочестя і ходити до церкви. Від попа несло перегаром...

ЗАЯВА ПРЕЗИДЕНТА США РОНАЛЬДА РЕЙГАНА

Зовсім недавно ми довідалися проте, що 7 жовтня в ленінградській в'язничній лікарні помер Валерій Марченко.

Марченко, якому було тільки 37 років, — один з найвідоміших правозахисників людини в Радянському Союзі.

Будучи журналістом за фахом, Марченко вже відбув восьмирічний термін ув'язнення — жорстокі в'язничні умови мало не згубили його. Проте в березні цього року він був засуджений до десяти років табору й п'яти років заслання за те, що писав статті, котрі критикували нещадність радянських таборів і порушення прав людини і прав нації в Україні. Радянська влада відмовила рідним Марченка в їхньому проханні поліпшити умови утримання його в ув'язненні через критичний стан здоров'я.

Ми висловлюємо глибокий жаль і обурення в зв'язку з передчасною смертю Валерія Марченка. Його мужня боротьба за людську волю надихає усіх нас. Його загибель ставить нас перед фактом трагічного становища людських прав у Радянському Союзі — становища, яке рішуче засуджують всі американці.

15 жовтня 1984 року

ЗАЯВА ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ США

Як стало відомо Державному департаменту, 7 жовтня в ленінградському тюремному шпиталі помер один з провідних українських правозахисників Валерій Марченко. Марченко, котрий довго і важко хворів на нирки, загинув, мабуть, в результаті ниркової недостатности.

Журналіст за фахом, він у березні цього року був засуджений до десяти років ув'язнення і п'яти років заслання за праці, в яких критикував жорстокі умови утримання в'язнів у радянських таборах і кричущі випадки порушення національних і особистих прав на Україні. Марченко ще раніше отримав вісім років таборів і заслання за подібним звинуваченням і з великими труднощами пережив ув'язнення.

Після оголошення вироку в березні цього року друзі й родичі Марченка попереджали, що за критичного стану його здоров'я ув'язнення до табору особливого режиму —найстрашнішого табору в радянській системі—рівнозначне смертному вирокові. Нам відомо, що 13 вересня Марченка перевели з цього табору до ленінградського тюремного шпиталю. Нам також відомо, що радянські органи влади відмовили рідним Марченка в проханні покласти його до лікарні, де є апарат штучного діалізу.

Смерть Валерія Марченка у тридцятисемирічному віці означає загибель молодого й мужнього учасника руху за людські права в Україні. Але його життя назавжди лишиться прикладом для усіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу.

Уряд Сполучених Штатів сумує щодо кончини Валерія Марченка і рішуче засуджує безжальне і нелюдське ставлення до нього з боку радянської влади—саме таке ставлення пришвидшило його смерть.

Загибель Валерія Марченка — ще одне свідчення недбалого ставлення радянської системи до прав людини й людського життя.

Міністерство зв'язку УРСР Телеграма

Киев, Щербакова 72, кв. 130, Марченко Нине Михайловне

Глубоко скорбим по поводу кончины Вашего сына и нашего друга Ваше горе беспредельно пусть страдания Ваши облегчатся мыслью о том что и мы его друзья делим Ваше горе вместе с Вами

Заключенные УЧР ВС 389/36

Ця телеграма із З6-ї зони, долаючи перешкоди, надійшла до матері Валерія за півроку по його смерті...

ТАМ, У КИЇВСЬКИХ ПЕЧЕРАХ

"Коли ж помножилися гріхи наші і звершились беззаконня наші, а злоба наша Бога прогнівала, тоді Божим попущенням через гріхи наші зруйновані були храми і спустошені монастирі, міста полонені і села сплюндровані народом безсоромним, який Бога не боїться, нічого людського в собі не має"

("Києво-Печерський Патерик", слово II, Похвала преподобному отцю нашому Феодосію). Невже це так правильно: монастир — усамітнення? Невже народу, котрий безнастанно потерпав від нападів віроломних сусідів, розшматовувався усобицями марнославних князів і котрому з давніх-давен "веселіє пити єсть", може прислужитися чиясь боротьба з власними вадами? На це побожний юнак із віддаленого провінційного Любеча попервах дати беззастережної відповіді не зумів би. Натомість знав напевно, що не хоче ненавидіти, красти, розпусничати, що жадає справедливості та душевного спокою. Для себе, всіх. Простував шляхами прекрасної України-Русі до патріаршого Царгороду, і моління його було про безталання батьківщини. Невже, дійсно, має рацію той, хто, вказуючи на пасивну, навіть деструктивну натуру його краян, вважає, що віл варт свого ярма? Що може бути принизливіше од белькотання предків за морем у варягів: "Земля наша велика й обильна, а порядку в ній нема, ходіть-но княжити й володіти нами."

Питання, питання... Спосіб, обраний майбутнім схимником для їхнього розв'язку, не піддавався логічним умовисновкам та обрахункам, і мало хто йняв віри, що від нього буде користь усім. Ну, що молитви, небо? Життя-бо минає на землі, треба більше працювати й діяти тут. Невірні не могли збагнути, що він ішов не по пророцтва вдачливих віщунів, не по самий притулок для душі. Сей Чоловік прагнув не знайденої в миру Божої мудрості. Дано йому було щиросердно сприйняти співи з Літургії: "Не надійтеся на князів, на синів чоловічеських, в них нема спасіння: вийде дух його, і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть".

В культурній і освіченій Греції є місце, куди прагне завітати християнин. Його благочестя, освячене відвідинами самої Цариці небесної, сприяло, що життя чернече почалося тут із сивої давнини. Ще в VII віці імператор Костянтин Пагонат, з огляду на постанову шостого Вселенського собору про виселення ченців з міст до пустель, надав у їхнє володіння цілий Афон. Число іноків на Святій горі безупинно зростало, а на X сторіччя налічувалося 180 монастирів. Узвичаєна фраза "служити Богу" набирає реального змісту лише за особистого прикладу. Можна не вірити в громадську корисність духовної індивідуальної боротьби, проте не можна не захоплюватися життям, яке перевищувало людські можли-

451

вості. За висловом оповідача, залишаючись у плоті, вони уподібнювалися ангельському життю. Прибулець із далекої України знав, на цьому шляху доведеться витримати незчисленну кількість випробувань та страждань. Але він знав і те, що все чиниться задля торжества Божої справедливості на землі. І ще: в осягненні мети йому допоможуть непереможні любов і добро. В одному з Афонських монастирів його постригли під іменем Антонія, відтак розпочалися літа послушенства. Це страшенно нелегко — любити ближнього свого.

Це складно і з співробітниками, де працюєш, і з сусідами, де мешкаєш, це не менш складно і в монастирі, звідки вже не вільно виходити без спеціального дозволу ігумена. Відомі здавна причини психологічної несумісності, оті пересічні людські: гординя, заздрість, неохайність, гнів. Відомі християнам і гамівні засоби пристрастей: піст, молитва, милостиня. Тільки-от здійснювати їх, виявляється, вкрай важко. Ченців називають воїнами раті Христової. У війні зі злом неможливо без втрат та поразок, що вічно дають поживу для підленьких кпинів стосовно чернечого побуту. Проте переможці є і, що головне, перемога приступна кожному. Антоній досягнув значних успіхів у покорі, убозстві, здержливості, й, бачачи їх, ігумен одного разу сказав: "Антонію, йди знову на Русь і будеш там іншим за взірець успіху та утвердження в вірі, й буде з тобою благословення Святої Гори". Прийшовши до Києва, Антоній не зупинився в жодному з монастирів, а оселився в передмісті, в лісовій печері біля Берестова. І став він жити там, молячись Богу. "Їжею ж його був хліб сухий і води пив до міри, і копав печеру, і не давав собі спокою ні вдень ані вночі, позаяк жив у безнастанних трудах, пильнуючи та молячись". Те обрання місця атеїсти називають щасливим випадком, в крайньому разі, інтуїцією. На переконання вірних, все сталося за промислом Господнім. Справді-бо: ідеальні умови для життя під землею, де температура цілорічно +10, +12°, придніпровський лесовий грунт бездоганний для інфільтрації повітря, отже, для безвихідного перебування людей у печерах. Але визначально, що збігаються два пророцтва, св. Апостола Андрія Первозванного "яко на горах сих возсіяє благодать Божія" і преподобного св. Антонія "Господи, утверди мене на місці цім і нехай буде благословення на місці цім Святої Гори". На думку спадають пасажі безбожних казуїстів, мовляв, перебування апостола Андрія недо-ведена леґенда, а також те, що Антоній казав насамоті, нікому невідомо. Намагаючись зрозуміти горе-мудрагелів, перше, що слід вчинити, це визнати нещирими апостола та преподобного, з ними разом — їхніх послідовників. Але навіть і за такої комбінації важко уявити в ролі брехуна апостола, незабаром страченого за проповідництво християнської моралі, або сивого старого, який безсоромно плете учням небилиці про нібито сказане ним при заснуванні Печерського монастиря.