Листи до матері з неволі - Марченко Валерій
Він був написаний під час перебування Валерія на "профілактиці" в КДБ у Києві восени-взимку 1977 року і тоді ж був вилучений). 12) лист до п.Галі Горбач, написаний влітку 1983 року з додатком до нього — нарисом "Там, у київських печерах" та двома наказами Міністерства освіти УРСР, названими у листі "Новим валуєвським указом". Копія цього листа з додатком у двох примірниках була надіслана невідомою особою з-за кордону на адресу Міністерства освіти УРСР у формі пакунка, який на митниці був переглянутий та надісланий до КДБ УРСР. На запитання прокурора (Попов — прокурор відділу за наглядом за слідством у органах держбезпеки, радник юстиції), що спонукало В.Марченка до виготовлення цих ворожих документів, Валерій відповів, що у своїх діях керувався правами вільної людини, підтвердженими Декларацією Прав Людини ООН, ратифікованою в СРСР в 1954 (?) році, а саме — правом мати свої погляди і вільно їх висловлювати. (Цю декларацію у В.Марченка було вилучено під час арешту). Деякі з названих робіт він написав як українець, якому не байдужа історія та доля свого народу: "Знайомтесь, бандерівець", "Антон Олійник", "Що дало йому витримати", "Відкритий лист до діда". Його покійний дід Марченко Михайло Іванович, професор, доктор історичних наук, перший радянський ректор львівського університету, пройшов стежки ГУЛАГу в 1941-1944 рр. Як сказав на суді Валерій Марченко: "Мій дід, на жаль, а може на краще, на його щастя, покійний, бо зараз міг би сидіти отут поруч зі мною. Його справу періоду перебування в'язнем долучено до моєї". Інші: "Відкритий лист до Верховної Ради СРСР". "Відкритий лист до Генерального директора ЮНЕСКО Амаду М'Боу". "Відкритий лист до журналістів НДР", Положение политзаключенных в СССР" — інкриміновані Валерію Марченку документи, як ворожого, антирадянського змісту, були написані ним на основі багатьох скарг і звернень до вищих інстанцій та органів влади в протест на правопорушення та антизаконні дії табірної адміністрації. Скарги ці були формою самооборони в'язнів проти нелюдських умов існування, всіляких утисків з боку адміністрації тих мізерних прав, якими наділені в'язні в СРСР. В.Марченко, як хвора людина, домагався належної йому медичної допомоги та роботи згідно його кваліфікації та стану здоров'я, фактично того, що передбачено радянським законодавством. Так, у відкритому листі до генерального директора ЮНЕСКО М'Боу, яким Валерій Марченко "розхитав і підірвав радянський лад", він, як перекладач, висловлює бажання в місцях позбавлення волі займатися перекладами Шекспіра на українську мову і просить Ген. директора ЮНЕСКО посприяти йому в цьому.
Діалог між прокурором і Валерієм Марченком щодо того чи іншого так званого "документа" приблизно такий:
Прокурор: 3 якою метою був виготовлений антирадянський ворожий за змістом документ...?
В.Марченко: 3 метою сказати людям правду. Прокурор: Ви твердите, що все написане вами правда? В.Марченко: Чистісінька.
Прокурор: Яким чином цей документ потрапив за межі ВТК? В.Марченко: Не скажу. Прокурор: Чому?
В.Марченко: Бо ви людей саджаєте. Вам істина не потрібна, вам потрібно людину до в'язниці посадити.
Прокурор: Яким чином вказаний документ потрапив за кордон?
В.Марченко: Цього я не знаю... Не скажу... одному господу відомо... не відповім...
Прокурор: Марченко, уявіть собі, що було б, якби кожна людина у нашій країні почала б писати, що їй заманеться та ще й за кордон передавати?
В.Марченко: Було б так, як у справжній демократичній країні.
Прокурор: 3 якою метою вказаний документ був переданий за кордон?
В.Марченко: Для опублікування в пресі і щоб люди читали.
Прокурор: Ви задоволені з того, що там його друкують та ще й ворожими радіостанціями передають?
В.Марченко: Звичайно. Я ще більше був би радий, якби він був надрукований у моїй країні. Перебуваючи на засланні в Казахстані, я переклав з англійської оповідання Сомерсета Моема "Сила обставин". По поверненню до Києва я відніс переклад до редакції журналу "Всесвіт", особисто до Віталія Коротича. Він мені сказав, що проза зараз їх не цікавить, хоч незабаром у "Всесвіті" було надруковано одне з оповідань Моема. Тоді я відніс до Коротича переклад збірки поезій Едгара Мастерса для опублікування. Мені так само відмовили.
Одним із звинувачень була негативна характеристика, видана табірною адміністрацією, де сказано, що Валерій Марченко не виконував норм виробітку і взагалі не став на шлях виправлення. Свідками на суді були працівники табірної адміністрації: Поляков (заступник начальника ВТК 389/35, Валерій Марченко назвав його "катом") засвідчив, що Марченко не виконував норм виробітку, тому часто позбавлявся ларка. Сам Поляков на запитання Валерія Марченка не міг назвати і процитувати статтю виправно-трудового кодексу, де сказано про % виробітку норми. А такого в кодексі немає, є тільки, що в'язень мусить бути зайнятий посильною для його стану здоров'я працею.
Поляков також сказав, що Валерій Марченко товаришував із Світличним, Глузманом, Антонюком, які організовували голодівки і писали протести, тому зарекомендував себе негативно. Табірний лікар Ярунін свідчив, що Валерій Марченко у таборі був один з такою хворобою і що йому надавалася медична допомога тими засобами, які були у розпорядженні медчастини. Але часто необхідні ліки були відсутні. Інші свідки — працівники ВТК та КДБ свідчили в усній чи письмовій формі про вилучення за різних обставин рукописних текстів тих листів, які інкримінуються Валерію Марченку. Були допитані також свідки —колишні в'язні Ігор Калинець та Зиновій Антонюк. Обидва сказали, що голодівками та заявами протесту вони боронили себе проти антизакон-них дій і просто сваволі адміністрації табору, бо до того їх спонукали нелюдські умови існування. Зиновій Антонюк підтвердив, що особисто він брав участь у написанні одного розділу до "Положения заключенных в СССР" і все, про що там написано — чиста правда, бо він "сам те все відчув на власній шкурі". Та суд не взяв до уваги ці покази, як і покази матері Валерія Марченка — Ніни Михайлівни, в яких вона говорила, що надання медичної допомоги сину в умовах табору, а пізніше на засланні потребувало нелюдських зусиль і з її боку і з боку сина. Доводилося
"бомбити" телеграмами, власними поїздками найвищі інстанції в Москві, центральні медичні управління, обласні та ВТК. Ліки надсилалися до табірної адміністрації, але їх не приймали. Натомість надсилалися стандартні відповіді — стан здоров'я задовільний, навіть при критичному стані, коли після тривалого етапу було запалення легень, а з плеври викачано 1,5 літра рідини, — повідомили: "состояние удовлетворительное".
Тяжкий стан, хронічна хвороба нирок до уваги табірною адміністрацією не бралися, вимагалося виконання норм (?!) виробітку, накладалися стягнення, матері постійно зауважували, що з цієї причини ліки приймати не будуть і не будуть госпіталізувати сина.
Були викликані свідки з Казахстану, з радгоспу Саралжин (Актюбінська область), де Валерій Марченко відбував дворічне заслання протягом 1979-81 рр. Директор радгоспу сказав, що спілкувався з Валерієм Марченком мало, кілька разів зустрівся, але посвідчив, що той був незадоволений радянською владою. В доказ цього він навів такі факти: 1) Валерій Марченко обурювався, що в магазинах порожні полиці (з цього приводу Валерій Марченко запитав у судді: "Як треба себе поводити у порожньому магазині, щоб тебе не посадили, хвалити чи мовчати?") 2) Валерій Марченко не брав участі у виборах та ще й казав "от якби виставили дві кандидатури, то, можливо, за одного когось я проголосував би, а за цього мені не хочеться" 3) Марченко отримував посилки і тому, мабуть, не був зацікавлений у заробітку. Цей свідок зізнався, що робота слюсара на відкритому радгоспному дворі при казахстанських морозах , звичайно, не для хворої людини. Але іншої роботи у них не було. Він зізнався, що після приїзду з Актюбінська до Саралжину співробітників КҐБ, він час від часу сповіщав в область, що "Марченко на шлях виправлення не став", фактично зізнався, що він був провокатором — "осведомителем". Набувши досвіду на В.Марченкові, цей брат-казах посприяв арешту і Зоряна Попадюка, який відбував заслання в Саралжині після Валерія... Дві лікарки-казашки Саралжинсь-кої лікарні (і поліклініки) свідчили, що Валерій Марченко, побачивши випущений "Санбюлетень", зауважив, що його варто б випустити казахською мовою, адже селяни по-російськи не знають (тобто він зводив наклеп на національну політику уряду та партії, називав її "русифікаторською" (згідно вироку). Ці ж свідки-лікарки казали, що він з особливим притиском казав "Вы советские врачи... " тобто, на їх думку, він демонстрував свою зневагу до радянської медицини (Марченко спитав у судді — мене що судять за інтонацію? Як у анекдоті?) На запитання Валерія Марченка до головлікаря Ташимової, та підтвердила, що дійсно взимку вона не дала йому хворому лікарняного листка про звільнення від роботи в 30-градусний мороз, на відкритому подвір'ї. Вона вважає і зараз,, що артеріальний тиск 190/130 — це робочий. Тут же Ташимова зізналася, що постійно інформувала начальство Актюбінська про поведінку Валерія Марченка. Марченко змушений був у зв'язку з відмовою хворому у наданні допомоги, звернутися з телеграмою до 26 з'їзду КПРС в Москву, після втручання начальства з Алма-Ати до хворого ставлення пом'якшилося. У вироку записано, що зводив наклеп на радянську медицину. Вчителька німецької мови, казашка із Саралжину, письмово підтвердила, що Валерій Марченко говорив, що Казахстан — багатий край, що може б йому краще було без Росії, він захоплювався життям західноєвропейських країн і казав, що хоче поїхати туди лікуватися.
Свідок Горбачевський, робітник Київського дослідного господарства, сторожував разом з Валерієм Марченком до його арешту. Він посвідчив, що Валерій Марченко вів з ним розмови про порожні магазини, про тяжку працю селян, про те, що у вузах адміністрація — росіяни за національністю і тому українцям важко вступити до вузів. Валерій Марченко казав також, що хоче виїхати за кордон і стати там священиком. Розмови їхні переходили в суперечки. У відповідь на запитання Валерія Марченка, з якого часу ці розмови стали суперечками, свідок зізнався, що у квітні 1983 року до нього прийшов співробітник КДБ, і вже тоді він написав донос на Валерія Марченка.
