Листи до матері з неволі - Марченко Валерій
Тоді в Києві у святого Агапіта знайшовся конкурент, добрий знавець своєї справи, лікар-вірменин. Понад те, він міг віщувати слабим час смерті і в такому разі вже, звісно, не брався за лікування. На одному з хворих, і слід було сподіватися, хист двох медиків перетнувся. Перший надвірний князя Всеволода тяжко занедужав і фатальний кінець, згідно з передбаченням вірменина, мав настати за вісім днів. Слабого принесли до монастиря, де його став доглядати отець Агапіт. Молитви та страва блаженного вчинили диво, і за якийсь час хворий звівся на ноги. Зайве підтвердження тому, що людські пристрасті трансцендентальні — поведінка світського медика. Спонукуваний заздрістю, він, аби перевірити силу зцілителя, надіслав до монастиря засудженого на смерть, якому вже дали отруту. Чернець погодував нещасного, й по його молитвах той одужав. Тоді виникла по-східному невблаганна думка, що двох фахівців на місто забагато, звідки висновок: поступитися повинен Агапіт. Вірменин намовив земляків, щоб вони отруїли ченця. І... як написано в "Патерику": "Блаженний же без пакості, нічто же зла пострадав, вість бо Господь благочестія от смерті ізбавляти".
Повчальні взаємини печерських отців і з сильними світу цього. До важкохворого Володимира Мономаха, якого доти безуспішно намагався вилікувати столичний світило вірменин, закликали отця Агапіта. Їхати треба було в Чернігів, де тоді княжив Мономах, і посланець прохав ігумена конче відпустити інока. Але блаженний отець рішуче відмовився від вигідної пропозиції. Він сказав: раз полишити монастир, то треба ходити завжди й до всіх, а він же склав обітницю перебувати тут до останнього подиху й порушити її задля слави мирської не збирається. Пересвідчившись, що жодні умовлення не допомагають, княжий посланець заблагав, щоб той передав хворому бодай ліки. Тоді примушений ігуменом Агапіт дав князеві зілля із власної страви. Князь одужав, коли попоїв надіслане. Виняткові люди завжди приваблюють. Мономах, перебуваючи в Києві, зайшов на Печерськ, щоб побачитись і особисто віддячити тому, чиїми молитвами зцілився. Але Агапіт уникнув марнославної зустрічі, і владця залишив золото ігумену. Незабаром він надіслав свого боярина з багатими подарунками та грішми, які було занесено прямо до келії. Агапіт і це відмовився взяти, кажучи, що не занапастить свій дар багатства ради. Він виніс і покинув принесене за дверима. Чернець не погодився навіть на компромісну пропозицію боярина, взяти не собі, а роздати бідним. У цьому категоричному небажанні преподобного мати справу з золотом — глибоке розуміння небезпеки самого дотику до огидної Мамони. Князь може роздати своє золото сам. Святий же стає святим через подібний максималізм. Зрештою, вельми занедужав і отець Агапіт. Лежав, слабнучи день по дневі, і вірменин вирішив —настала його зоряна година. Він завітав до хворого в келію, де вони повели мову про секрети медицини. Прямодушні пояснення ченця, що лікує зіллям, "яким Господь подасть здоров'я", зародили в гостеві впевненість, що має справу з простаком, котрий лікує, покладаючись на щастя. Він безапеляційно заявив, що старий нічого не тямить. Потім подивившись на кволого висохлого діда, взяв його руку і прорік: смерть настане за три дні. Досвідчений медик був настільки упевнений, що пообіцяв постригтися в ченці, коли його слова не справдяться. У суперечках святі отці завжди спираються на Євангелійні засади. Розмірковуючи над висловлюваннями блаженного, помічаєш: думка правдива й неспростовна завдяки тому, що запозичена із Святого Письма. Так було і з його відповіддю на висновок ученого лікаря: "То оце в тому суть твого лікування: передрікаєш мені смерть, а допомогти не годен. Якщо ти маєш хист, дай мені життя, а якщо ним не володієш, завіщо ж докоряєш мені, присуджуєш на смерть за три дні? Мене ж ось Господь сповістив, що я помру за три місяці". По тому старий одужав, вилікував ще одного — киянина і віддав Богові душу у вказаний ним термін. Після його смерті до ігумена Печерської обителі прийшов вірменин, погоджуючись прийняти постриг. І не відірваність від рідної землі змусила його перемінити свою віру на православну, і не тільки видіння уві сні преподобного Агапіта, котрий, нагадавши про обіцянку прийняти іночий образ, вказав на вічну загибіль душі в разі лукавого нехтування. Чоловікові відкрилося, що все життя не бачив головного. Діагностика, пігулки, тинктури, масажі, режим — засоби лікування, які є лише допоміжними у всевизначальній духовній боротьбі.
На шляхах життя зустрічаємо людей гарних і потворних, добрих і лихих, часто різниться й наше ставлення до зустрічного. Наскільки потрібно пам'ятати мудрість, що кожен покривджений тобою може бути Христос, свідчить трагічна смерть блаженного Григорія. Схилившись над водою, чернець мив у Дніпрі посуд, коли повз нього до монастиря прямували дружинники, очолювані князем Ростиславом Всеволодовичем. Це була не проща і не візит ввічливості до столиці. Разом з братом Володимиром Мономахом князі виступили проти половців. Можна уявити стан людей, котрим доведеться брати участь у такій мало виграшній лотереї, як війна. Сповненим лиховісних передчуттів їм кортіло галасувати, кепкувати, лаятися. І ось край шляху на березі стоїть зовсім не поважний, з підібганою мантією, старий чернець, який, полощучися у воді, суворо позирає на подорожніх. Хтось пожартував з приводу замоченої спідниці, зареготався, другий, забобонно злостячись на лиховісну зустріч із попом, сороміцьки лайнувся. Щось бентежило й гнітило цих людей. Григорієві дано було провидіти їх долю. Він застеріг дружинників від безтямного сміху і радив подбати за благочестя, моли-. тися. Адже суд Божий уже спіткав їх: мають-бо померти всі у воді разом. із князем. І князя Ростислава можна зрозуміти: в тривожну годину перед боєм його, бувалого провідника, вояка береться повчати той, хто все життя просидів у печері, не маючи навіть уявлення про війну. З якої речі цей старигань накаркує їм, хоробрим переяславцям, біду, та ще таким безглуздим пророцтвом. Що-що, а потонути тому, хто плаває, мов риба, не судилося. Старий бачить смерть і потопельників? Що ж, нехай пророцтво здійсниться над ним самим. В очах князя не було жалю, коли він наказав зв'язати старого і з каменем на шиї вкинути до річки. Завчасно і не з тим розпочав війну Ростислав Всеволодович. Потому з запеклим серцем відвернувся від монастяря, де молився в цей час його брат Володимир. Він вирушив, взявши меч і не стяжавши благодаті. "Полюбив прокляття і прокляття впало на нього. Не схотів благословення, і воно віддалилось від нього", — прокоментував цитатою із псалма автор
"Києво-Печерського Патерика". У битві під Трипіллям князівські війська зазнали поразки. Відступаючи через річку Стугну, на очах у брата Володимира потонули Ростислав і багато воїнів. Отця Григорія після двох днів безуспішних розшуків братія виявила мертвим на ліжку у власній келії. Він лежав зв'язаний, з каменем на шиї. Одяг його був ще мокрий, обличчя ж — просвітлене і сам, наче живий. І не знайшли того, хто заніс його, а келія була замкнена. Це сталося року 1093.
Універсальність християнства, його потужний гуманізм давали змогу завжди і кожному зробити внесок до справи облагородження людства. Поширена теорія, що, спираючись на непротивлення злу насильством, панівні верстви безсоромно експлуатували ошуканий народ. Тому цікаво стежити за втіленням біблійного "люби ближнього свого" на прикладі представника експлуататорського класу. Чернігівський владця Микола, Давидів син, "полишивши князювання і шану, і славу, і владу, і, все те ні за що маючи, прийшов до Печерського монастиря і став іноком 1106 року, лютого 17". Щоб прислужитися братії, він працював на найважчій роботі. Чотири роки день у день колов дрова, сам приносячи грубезні колоди з берега Дніпра, куди їх пригонили плотарі. Він насадив великий монастирський сад, самотужки спорудив собі келію. Ніколи не бачили його спочилим у неробстві, а на вустах святенника завжди бриніла молитва Ісусова "Господи Ісусе Христе, сине Божий, помилуй мя". Бачачи оте гарування й убозтво, князі Ізяслав та Володимир намагались якось забезпечити брата, але все принесене він негайно роздавав жебракам і на церкву. Його подвижництво виглядало не просто рецептом класового миру. Князям, які зчепилися в клубку жорстоких міжусобиць, Микола Святоша демонстрував життя без інтриг, військових приготувань, страху за завтрашній день. 1, нарешті, князь мав змогу багато й ревно молитися за свій нарід. Дехто із сучасників запевняв: Микола Давидович з'їхав з глузду. Натомість він дійшов висновку, що сила повинна здійснитись через неміч. Що, скинувши тягар пристрастей, він стане всім у більшій пригоді. Це треба мати волю, аби від княжих лакомств перейти на самий хліб та сирі овочі, відкинути реальне царство на землі задля ідеального на небі. І чи не справжнім втіленням християнської любові є князь, котрий слугує у трапезній бідним ченцям. Одна безбожниця якось висловилася: віруючі — егоїсти, вони все роблять заради винагороди на тому світі...
Взаємини чоловіка й жінки, кохання супроводжують всю людську історію. Збагнути їх прагнула незчисленна рать вчених та філософів, один із яких Фрейд у ХХ сторіччі, проголосивши лібідо детермінантою соціального розвою, втягнув у вир розбещеності мільйони марновірних. Питання не з простих і, як свідчить подальша оповідь, знаходило своє вирішення у ченців середньовічної України. Преподобний Моїсей, або, як ще кажуть, Мусій-угрин належав до улюблених надвірних князя Бориса. По тому як князя-мученика підступно замордували, Мусій, уникнувши лихої долі патрона, опинився у Києві у почті сестри князя Ярослава Предслави. Після однієї з битв він разом із двома княжнами-сестрами потрапив у полон до польського короля Болеслава. П'ять років Мусій-угрин закутий у кайдани страждав у неволі, як раптом його побачила одна вельможна пані. Він мав гарне обличчя, струнку поставу, а, крім того, люди сильної волі випромінюють особливий чар. В даному випадку чар підсилювала байдужість вродливого раба до осіб прекрасної статі. Закохана, молода вдова, не рахуючися з грішми, викупила Мусія й запропонувала йому шлюб.
