Листи до матері з неволі - Марченко Валерій
Опинитися одразу в розкоші й стати вельможним магнатом, законна дружина, одна з кращих пань Польщі — все за незначний компроміс — ділити ложе з нелюбою. Розміркувавши, Мусій сказав: "Який муж, взявши жінку й підкорившися їй, спасся?" Цю відмову, одначе, породила не фемінофобія, навіяна підступами біблійних Єви проти Адама, Даліли проти Самсона, Іродіади проти Іоанна Предтечі. Йшлося про основне — мораль. Його обрали й купили, він ставав знаряддям чиєїсь примхи, і при цьому його бажання малося за ніщо. Для Мусія-угрина виявилося "краще за все — душевна чистота, а понад те —тілесна". Не часто в житті зустрічаються люди беззастережно віддані принципам. Охопленій пристрастю жінці це було незрозумілим. Шляхтянка пояснила, що, одружившись, вони житимуть, як усі люди. Йому належатиме і дружина, й її майно, їй же потрібне лише його кохання. Наказала, щоб Мусія обмили, напарфумили, одягли в найкращу одіж. Колишнього бранця повезли по маєтностях пані, де його вшановували, наче господаря. Він же відмовив їй: "Даремні клопоти. Не годна-бо спокусити мене тлінними речами сього світу, ані забрати в мене духовного скарба".
Деякі наші вчинки не мають логічних пояснень,тому що здійснюються на поклик серця. Самотньому, не зв'язаному жодною присягою чоловікові пропонують любов. Майбутня родина, напевне, буде щаслива, адже кохають його до самозабуття. Проте удачливий обранець категорично відмовляється. Доброзичливці йому втовкмачують: згідно Євангелії чоловік та жінка мають статись однією плоттю. Вдовам же вдруге одружуватися радить апостол. Ну, чого ради відмовлятися від такого щастя, змушуючи страждати іншу людину. Адже, все одно, мине час, Мусій жениться, і хто не посміється тоді з подібної нерозсудливості. Але блаженний знав: шлях, відкритий для всіх, не придатний для нього. Йому-бо Царство Небесне й вічне спасіння даровані лише в тому разі, якщо він знехтує сьогосвітніми принадами. І він продовжував ревно молитися й постити, надаючи перевагу "їсти сухий хліб та пити воду з чистотою, ніж многоцінні страви та вино із скверною". Господь почув молитви чистого серцем. Несподівано у тій місцині з'явився ієромних із Святої Гори, який, керований провидінням Господнім, увів блаженного в чернечий образ і, поповчивши багато про чернече подвижництво, пішов з Богом. Це біблійна класика — помста жінки, чиєї жаги не вдоволено. Вельможна наказала катувати ченця. Його били киями, доки земля під ним просякла кров'ю, примовляючи: "підкорися пані". Потім вона повезла Мусія до короля Болеслава й зажадала, аби той своєю владою змусив преподобного вволити її волю. Довго король умовляв Мусія прийняти честь і багатство, яке йому пропонували, щоб опинитись поміж перших у країні, закликав не бути безчулим. Та намарне. Бачачи ту затятість, Болеслав сказав удові, що має право чинити з полоненим, як із рабом, аби іншим не заманулося ослухатися своїх панів. Одержавши ще більшу владу над бранцем, удова зробилася геть несамовита й вирішила силоміць ввести блаженного у гріх. Вона звеліла покласти ченця до свого ліжка і, цілуючи та пестячи, намагалася знадити його. Мусій-угрин витримав і це випробування, мовивши: "Даремна твоя праця. Не думай, що я божевільний, або не можу цього зробити. Я заради страху Божого гребую тобою як нечистою". Духовні змагання — річ тонка. Пильнуючи тілесної чистоти спершу інтуїтивно, преподобний усвідомив згодом, що плотські насолоди — загин для ідеалу. І, справді, як банально б усе завершилося, якби Мусій спокусився. Навряд чи когось привабила б Love story двох жирних феодалів із середньовіччя. Полька наказала давати рабові сто київ щодня, а потім і зовсім оскопити, щоб ніхто не наситився його красою. Мусій-угрин стікав кров'ю, понівечений, але непереможений. Зло не минає безкарно. Незабаром у країні почалися заворушення, спалахнуло повстання проти епіскопів та шляхти. В той час нагло помер король, ясновельможну пані було забито, а преподобний Мусій домандрував до Києво-Печерської лаври, де й скінчив свій вік.
Безперечно, у Лаврських печерах зібралися люди з найчутливішими моральними запитами. Огорнувши своє життя у форму суворого аскетизму, вони досягли слави на землі і спасіння на небі. Преподобний Спиридон, "просфорник", відомий був тим, що щодня перечитував Псалтир. Його пальці й після смерті залишалися складені у православному молитовному знаменні. Преподобний Григорій, "пісник", харчувався лише зіллям та водою. Преподобний Євтимій по прийняттю схими прирік себе на цілковиту безмовність. Преподобний Веніамін, колись заможний крамар, роздав усе майно бідним та на церкви. Від тривалого переліку подвигів може скластися враження їхнього легкого здійснення. Доводилося чути і про напередвизначеність особистих якостей святих отців. Але в дійсності все відбувається дуже по-людськи. Був, наприклад, в Печерському монастирі чорноризець Арефа. Накопичував він потроху золота і речей, переховуючи все у келії, та ні гроша, ні хліба вбогим не подав. Переказують, настільки скупий був — сам від голоду потерпав. І сталося, якось уночі злодії, забравшися до його келії, винесли звідти геть усе. Арефа переживав так сильно, що мало на себе рук не наклав. А що вже докорів братія від нього наслухалася, скількох своїми причіпками образив! Проте в обителі, де панує дух згоди й любові, роблять усе, аби брат облишив згубну пристрасть. Ченці молилися за Арефу й благали Бога напоумити його. Тільки він лишався глухий до всіх порад і обкидав докорами братів. Через кілька днів Арефа тяжко захворів. Але й, почуваючи себе дедалі гірше, не вгамовувався, журився за втраченим. Аж тут у смертну годину йому було видіння, і раптом Арефа став ревно молитися: "Господи помилуй! Господи ізгрішив — усе твоє, й я не шкодую!" Потім він одужав і розповів братії, що на смертному одрі побачив, як ангели та біси засперечалися між собою про його вкрадене багатство. Чортівське поріддя доводило, що він їхній, бо пошкодував і сумував за грішми. Ангели журилися: якби Арефа подякував за свою втрату, йому зарахувалося б це перед Господом. Бог дав — Бог узяв. Кому, як не іноку, передусім, сприймати цю відому мудрість. В його ж серці оселився демон скнарості, й Арефа, забувши за Христа, схилився перед Мамоною. І ще він тоді почув: "Хто за взяте насильством дякує Богові, це — більше за милостиню. Диявол, вчиняючи так, прагне довести людину до блюзнірства. Натомість, коли вона передає все з подякою Господу, це є більше за милостиню". Тільки тут зрозумівши, як він ошукався, Арефа возніс хвалу Всевишньому. Людина слабка, й пороки чигають на неї повсякчас. Тільки в релігії можна знайти засоби їхнього подолання, і тільки ченці у боротьбі з ними максимально успішні.
Що в Києво-Печерській лаврі лікували і досить вдало, відомо здавна. Добре відомо й про чудесні зцілення. Але то — блискучий апофеоз, вияв Божого промислу, що наставав у виняткових випадках. А в буденному житті був копіткий марудний догляд за хворими, де й виявлялася вся велич подвижництва. Обслуговувати чужу людину, розслабленого, який не підводиться з ліжка, треба день по дневі прибирати, купати, годувати. Змучена хворобою людина вередує, кричить, а той, хто любить ближнього, як самого себе, має терпляче зносити все. Інакше — перекреслення священної заповіді. У "Патерику" є згадки про зцілення застуд, запалень, шкіряних хвороб. Що ж, ті перемоги не виглядають вражаючими при досягненнях сучасної медицини, хоча домагалися без жодних медпрепаратів! Одначе, що ченці успішно лікували психічні захворювання, не може не захоплювати. Зараз в атеїстичному музеї на території Лаври розповідають, як раніше на хворого в печері надягали обруч, прикутий на ланцюзі до стовпа, і за ніч виганяли біса. Святі ченці лише весь час молилися за грішника, і той одужував. У монастирі лікували бо-же-вільних, боролися проти хвороби душі в єдиноприступний спосіб — молитвами, постом. І перемагали. Від того, що безбожники не ймуть тому віри, дива, вчинені у святій обителі, не стануть менш вражаючими. Зрештою ті, які не хотіли вірити, знаходилися у всі віки. Це про них пророк сказав: "Скам'яніло серце людей цих і їм важко чути вухами". Там же у музеї екскурсовод з запалом говорила про специфічні властивості надбережних лесових грунтів, що дають змогу зберігатися мощам нетлінними, і що православна церква паразитує на цілком пояснимому наукою явищі. З групи відвідувачів спростувань на блюзнірства 900-річної святині не надійшло. Але воно існує в минулому, з якого потомки, на жаль, не часто беруть урок. Печерський архімандрит ХУІІ ст. Іннокентій Гізель казав: "Не якість грунту причина тому, що тіла святих зберігаються нетлінними протягом багатьох сторіч, інші-бо, покладені там, перетворилися на порох. Печерські угодники вдостоєні нетління за святість життя і за свою відданість волі Божій".
Розвиток християнського аскетизму на Україні дійшов вищого ступеню у києво-печерських ченців. Києво-Печерський монастир, згодом лавра, від першого дня посідав осібне місце серед численної решти. Це почесне старійшинство зумовлював, насамперед, демократизм обителі. Адже на відміну від ктиторських, тобто, створених на кошти благодійників, Києво-Печерський монастир був заснований "не від чинів та багатств", "слізьми, постом, молитвами та пильнуванням". Це братство об'єднаних найгуманнішими ідеалами людей становило складну ідеологічну, культурну, економічну організацію, що чинила визначальний вплив на розвиток суспільства. Нестор-літописець, чиїм трудам ми завдячуємо, що з праха віків до нас долинув голос самовидця, чи не найоригінальніша творча постать у букеті талантів, виплеканому тодішнім чернецтвом. З міфічних антів, скіфів, праслов'ян, нарешті, викарбувалося: Київська Русь. Навіть пізніші переосмислювані визначення вже не здатні вихолостити первісний його зміст. Одержимий чернець виписував нації документ на проживання, та мало хто з сучасників міг осягнути значимість того діяння. Поза мурами монастиря життя йшло своїм ходом. У несамовитих січах гинули дружини князів, котрим бракувало простору на успадкованих землях. Підтримуючи засліплених ворожнечею суперників, половці нападали на одних, щоб відтак розгромити недавніх спільників.
