Листи до матері з неволі - Марченко Валерій
Як видно, сьогодні майстри-будівель-ники приступати до роботи наміру не мали. Ми стали балакати про шляхи, які привели їх до казахського аулу. Як і слід було сподіватися, — табір, відтак заслання. Десь там у Росії покинуто матір, дружину, дітей. Десь там, за порогом моралі залишилися охайність, сором, гідність, родинні почування — все те, без чого не мислима людина. А тут у брудних лахміттях переді мною стояли волоцюги, яких казахи зневажливо кличуть рамтамак.
— Ну, пора й знайомство відзначить, — підморгнув мені по-змовницьки Васька.
Пропустивши повз вуха моє зауваження, що непитущий, будівельники дружно заквапилися до своєї хижі. У невеличкій цегляній прибудові, коморі шпиталю, змішалися пахощі земної цвілі й парфумів. На двох ліжках, виданих на прокат завгоспом, лежали матраци з ковдрами, які від первісного стану лікарняної чистоти перебували на астрономічній віддалі парсеків. В кутку на цвяшку висіли величезних розмірів брезентовий дощовик Петра та менш рваний і брудний, порівняно з робочим, піджак Васька. Цим парадний гардероб господарів обмежувався. Щоправда, попід стіною розчавлені лихоліттям горбатіли брудні чоботи. Але виглядало це швидше як комірний реквізит, спадок попередніх мешканців, а не перемінне взуття не обтяжених власністю моїх знайомих. Із ящика-столу звисав колись білий рушник, який притьмом асоціювався у мене з Веселим Роджерсом джентльменів удачі.
— А для гостя в нас є ось що, — з боку імпровізованого столу Петро видобув почату пляшку вина й, обволікши її замилованим поглядом, встановив на дошці. — Господарі ж розчавлять звичне, — оголосив він меню прийому, і поруч з пляшкою поставив одеколон. Тут я з усією категоричністю почав відмовлятися, що не п'ю. Свою антиалкогольну філіппіку мусив перерізати, щоб забрати в Петра пляшку, з якої він уперто намагався налити мені в горнятко вина.
— Це неспроста, — здивовано покрутив головою Петро. —Знать це, ти хворий. — В його розумінні моя недуга уразила не якийсь один анатомічний орган, а значно ширше.
Господарі випили свій одеколон. Довідавшися, що я з України, Петро згадав, що під час війни був на постої в Білій Церкві, проходив Житомир. Жуков, Тимошенко, Малиновський, командир полку, піке, зайшов у хвіст, віражі — він захлинався від цих слів, з ненаситою жадібністю оповідаючи про бачене-пережите. Повінь спогадів охопила його, і Петро охоче розгортав переді мною картини того життя, в якому, він знав, йому не було чого ганьбитися.
— У нас льотчиків, — повторював не без задоволення, і той зоряний час залишався, вочевидь, останнім його підпертям у сучасному.
З усіх подальших розмов п'яного та неп'яного (невоєнна тема у Петра не йшла) мені вдалося лише дізнатися, що має дружину й сина. Черговий раз бувши під шафе, сказав: також льотчик, однак більше цього фаху про сина не згадував. Що жив і працював нормально до середини 50-х і що занапастила його гірка. Сидів. Украв і знову сидів, аж доки не опинився в Казахстані. Тут ведеться вільніше — простори. Начальства, що пильнує за працевлаштуванням, небагато, то й лихий із ними. Нехай вони нам (цебто росіянам) дякують, що до культури привчили. Цей контрапункт світогляду властивий чи не всім тутешнім бичам. На ньому тримаються рештки їхнього самоутвердження. Расовий та ще мовний бар'єри значною мірою очужують забулдиг-росіян від остракізму казахів. У власних очах, принаймні, вони не гнітяться від того образливого приниження, яке чимало, безперечно, відчували б удома. Тут вони — парії, і водночас — частка великодержавної спільноти, з якою мають рахуватися корінні мешканці, казахи. Протягом палкого багатохвилин-ного монологу друга Васька із глибокодумною зосередженістю споглядав етикетку на винній пляшці. Я міг битися об заклад, що мені відоме теперішнє бажання цього майже сорокарічного чоловіка. І, справді, минуло ще пару хвилин, як, голосно позіхнувши і хруснувши розведеними руками, він сказав:
—...би! — Що в цензурному тлумаченні виглядало: зараз йому потрібна жінка.
На відміну від гомінкого і щирішого Петра, Васька —натура менш психічноускладнена. Його перехняблена, відвисла додолу щелепа (наслідок відплати за брутальну репліку в бік дівчини одного спортсмена) мала б служити йому нагадуванням про пристойність та стриманість, одначе цього не сталося. Васька — цинічний і нахабнуватий, за що неодноразово битий казахськими джигітами. Його екзистенція так само складалася із сумної взаємозамінної пари: крадіжка — табір. Останнього у Васьки було за спиною четверо. Уперше сидів за хуліганство. Справа, яку він оповідав, цілком звичайна. Після роботи зайшли десь до їдальні, випили, потім додали, в цей час хтось на когось криво подивився і хтось щось не так сказав. От і сталося. Щелепи того разу йому не зачепили, натомість одержав строк. За колючками він і дійшов висновку, що красти краще, ніж працювати, і відтоді розпочалася його безуспішна злодійська кар'єра. Вочевидь, пристрасть розглядати етикетки після випитого згубно позначилася на його хисті не залишати слідів. Як правило, його ловили на місці злочину або після нетривалих розшуків. Тим не менше на моє запитання: чи не доцільніше заробляти гроші, працюючи, Васька сказав, що в "обмолоченій" крамниці за раз він бере стільки, скільки ніколи не одержить на заводі. А крім того, коли п'єш, хто ж буде тримати на роботі і платити гроші?
— Так не пий!
— Ну да. — Він подивився на мене, наче я запропонував йому зрадити батьківщину.
— А лікуватися від алкоголізму пробував? — запитав я.
— Було. Так вони ж, суки, дають якісь чеські пігулки. Після них, коли вип'єш, і в трубу зіграти можна. Беруть підписку, що попередили.
— Ну, то стримався б на час.
— Ага, — мотнув він з пересердям головою, — іди радісно працюй та читай, що в газетах написано.
— А так хіба краще?
— Мені так весело, — він глянув крізь відчинені двері в долину з якоюсь чудернацькою ясністю в погляді, і я подумав, що витягти з прірви, куди падає, цього чоловіка вже не здатний ніхто.
Сказати, що на будівництві кочегарки існував рух, означало б вступити в серйозний конфлікт з дійсним станом речей. Будив Петра з Василем нестерпний гомін післясніданкової лікарні. Вони виходили з хижі, чухаючись і позіхаючи, мружачись, довго витріщались на сонце, аж відтак заходили на фундамент і брали до рук кезлю або молоток. У цей час завгосп-казах, видавши куховарці харчі й на тім закінчивши свою працю на нині, задавав з-під стіни, де він втомлено присів на колоді, якесь запитання. Тем для розмови з того і другого боку вистачало і, звичайно, тримати в руках важку сокиру і водночас розмовляти було недоцільно. Тому Петро, а потім Васька, або навпаки, відкладали інструмент і також присідали перекурити. Обмін думками з найрізноманітніших питань і часто доволі несподіваними висновками тривав приблизно годину. Так, завгосп Амангелди, згадавши, що в 43 році у крамниці можна було купити харчів більше, ніж зараз, гучно висякався і сказав —То вже краще хай буде війна. Хоч наїмося!
Петро розуміюче кивнув головою, зауваживши, що в їхньому полку на предмет продуктів було не проблема. Він тоді мав навіть шоколаду скільки завгодно. А одного разу інтендант на честь його дня народження видав чотири американські тушонки, так закуска в них виявилася першорядна. Потім завгосп згадав про якісь свої справи і подався додому, а члени будівельної бригади, опинившись перед альтернативою: труд на сонці, чи відпочинок у холодку, без вагань обрали останнє. В цей час до них міг завітати якийсь селянин, чий допитливий погляд перед тим довго блукав по будматеріалах. І ось уже Петро після нетривалих переговорів підтюпцем біжить до лантухів з цементом, жваво сипле порохно до свого мішка і, бурмочучи під ніс йому одному відомі міркування з приводу чиненого, з важкою ношею чимчикує геть. Згодом він повертається з хлібиною в одній руці, консервами в другій та пляшками, які бадьоро стримлять з усіх кишень.
— Гуляй, Вася! — захоплено констатує йому назустріч Васька. — А мо' приголубиш з нами для настроєности? — побачивши мене, заклично махає Петро рукою.
Він не уявляє, як це можна відмовитись від такої благодаті. Через годину з прибудови долинають слова старовинної російської пісні про стареньку матір, яка невтішно очікує сина з війни і не знає, що той навіки заснув серед квіток у полі.
І була ніч, і настав день. Васька з гіркого похмілля не кращим чином уторував свій шлях до туалету і впав у нещодавно викопану для опалювальних труб фосу.— З глибин землі залунав його зляканий глас: . — Петре! Петре!
Нічого не підозрюючи, Петро вигулькнув назовні, довго не в змозі второпати, звідки той його кличе. Він з осудом став питати: навіщо Васька сховався і клеїть дурня досвіт сонця? Озвірілий Васька почав шпурляти з фоси чим попало і тим привернув увагу до місця свого погребу. Петро став навпочіпки і вхопив простягувану знизу руку. Зібравшись на силі, він шарпнув її на себе й убік, наміряючись одним махом визволити друга на поверхню. Але, позаяк він смикав і згинав тільки долоню, сподіваний успіх одразу не настав. Вимушений потурати задумові зверхника і безладно деручись по прямовисній стіні, Васька дико заверещав:
— Рука, суко! Ти ж її зламаєш!
Лише після того, як він почав бити другою рукою Петра по халявах чобіт, той впустив його, обурюючись, чому Васька б'ється. Васька каменем упав на дно, і небо зашарілося від вивергнутих ним лайок. Не бажаючи вислуховувати безпідставні образи, Петро зневажливо махнув рукою на яму: — Е. моряк! — І подався геть з незалежним виразом.
Васька не заслужив ганебного прізвиська, бо народився в тайговому містечку в Сибіру і моря за своє недовге, хоча й бурхливе, життя так і не побачив. Тим нестримніші були прокльони та погрози на Петра, що покинув його в біді. Визволяв Ваську з "темницы сырой" нейтральний завгосп.
За місяць над фундаментом ледь видніла цегляна кладка, що робилася в перші дні появи будівельників на об'єкті, а також у наступні, коли траплявся інтервал між прийманням збуджувальних напоїв. Радгоспний прораб, відвідавши будівництво, почав допитуватися в мене, як Петро та Васька працюють. Все там було ясно з першого погляду, але в радянських чиновників існує якась органічна потреба на донощицтво.