Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Василь — особа оригінальна, власне, дивакувата, на що його цілковите право філософа і за фахом і за покликанням. У таборі він завжди керувався моральними нормами, від цього щоразу заходячи в суперечність із режимними вимогами ИТК РСФСР. Якщо він ніс на роботу чай (зеки мають право на 10-хвилинну перерву, в час якої і пилося) і, скажімо, капітан Рак під час обшуку вилучав ту дрібку "на перевірку". Василь міг завернути з вахти і піти до бараку, зовсім не зважаючи, що за "невихід на роботу" його каратимуть. 1, справді, покарання за порушення підвальної засади концтабірного режиму сипалися на нього, як із рогу достатку. Лісовий неодноразово і частіше від багатьох інших в'язнів-дисидентів сидів у карцері, ПКТ * саме за небажання усвідомити, що його щастя — в праці. Можливо, в умовах переслідувань і цькувань у зоні він знаходив кращим, прирікши себе на голоднечу, в самотині ізолятора супокійно міркувати над своїми філософськими теоріями. А, можливо, страйк він вважав єдино відчутим протестом проти безнастанної сваволі адміністрації. Про це він не поширювався. Василь просто чинив згідно з сумлінням і ще міг незворушно вислухати наші застереження про необхідність брати гнучкішу дипломатичну позицію, яка б не давала змоги мучителям, чи пак перевихователям, виснажувати до краю голодом та холодом. А наступного дня ми бачили, як знову Василя "пов'язали" за чергову відмову. Як і всі мрійники-ідеалісти, він часто міряв життя нереальними категоріями. Скажімо, він вивчав німецьку та англійську мови не для того, щоб, як мали намір більшість з нас, прорватися на Захід, а для того, щоб мати змогу читати згодом у бібліотеці Інституту філософії АН УРСР закордонні книжкові надходження. На думку йому не спадало, що з ярликом націоналіста-антирадянщика його до цієї бібліотеки не підпустять на гарматний постріл. У таборі (ми були з ним на Уралі: і на Всесвятській, і в Кучино) він читав багато, але там це явище загальне, от хіба те, що мав схильність до спеціяльної літератури з філософії, вирізняло його з-поміж решти бібліоманів. Він переклав українською мовою "Слово о полку Ігоревім". Хоч на моє запитання, чи знайомився з добіркою перекладів "Слова", видрукованих окремою книжкою у "Науковій думці", він відповів заперечно. Що ж, може бути, та необізнаність уберегла його дітище від епігонства, навіть мимовільного, маститих вітчизняних перекладів. На жаль, тоді я не мав змоги проаналізувати працю ретельно. Це було влітку 1978 року на Всесвятській. Після ж усього слухання, можу

* ПКТ — "приміщення камерного типу"

стверджувати, лишилося враження цілком кваліфікованого перекладу. Наскільки відомо, його позиція щодо права людини на працю не змінилася й на засланні. Він вимагав забезпечення роботою за фахом. Кандидат філософських наук ніяк не бажав рахуватися з тим, що за тоталітарного соціалізму закони на папірці — одне, а дійсність — інше. Товариші міліціонери попереджали його, щоб краще щасливо працював (у подібних випадках вони мають залізний аргумент: "і не таким хребта ламали"), але він відмовлявся від посад слюсаря, вантажника, якими його забезпечували з метою перевиховання. Відомо, що гуманізм радянської влади не безмежний, і зараз Василь Лісовий спокутуватиме провину у місцях вельми віддалених. Нема сумніву, що на засіданнях МОП* радянські представники висловлять гнівний осуд поняттю "примусова праця". Бажаю, щоб при тому їм було згадано справу В.Лісового.

1979 рік, Урал

А тепер хочу дещицю сказати до любого дідуся! Згадують усі про тебе: і що старієш, і що пам'ять втрачаєш, і що нерви розхитані. А ти все мовчиш, наче то важкий якийсь тягар —написати онукові декілька слів. А я прочитав у (закреслено) газеті статтю Бондарчука і замислився над тим, що ж таке інтелігент? Прослойка. Чи, може, квінтесенція нації, її честь і совість, жертовний вогонь, що спалюючи себе, осяває їй та її? Чи вони теж всякі бувають? І ще я думаю про страх. Це, виявляється, така зараза, що вражає, здавалося б, наймужніших, найперевіреніших людей. От диво. Варто тільки попустити, і він враз тут — зрадливий, панічний або виправдувально-нахабний. З цим грізним ворогом треба воювати передусім і завжди перемагати, якщо хочеш зберегтись як чоловік. Дідику рідний, що ти робиш цілими днями ? Чи вже рука булат, тобто — перо, "держать устала". Гай, гай, старосте. Зникають сили, так необачно витрачувані замолоду, щоб не могти собі дати раду в найпростіших ситуаціях. Але ти кріпися, Михайле Івановичу. Нам з тобою ще треба зустрітися та погомоніти добренько. Тому тримайся якомога: роби рухавку, не нервуйся через власні забаганки і т.д. і т.п. Повторюю загальновідоме, сподіваючись, от моє вже буде виконуване. Як же я легковажно не готувався до тюрми. Надто багато не здійснено, скільки часу витрачено на хи-хи-сміхи. А поруч мене була жива історія, яку необхідно було будь-що розворушити, не дати канути в Лєту.

(Закреслено.)

Щось останнім часом нічого путнього не читаю. Трапилась в № 52 "Нового времени" стаття, де критикують книжку групи французьких комуністів "СРСР і ми". Це представники т.зв. єврокомунізму розглядають досвід соціалістичного будівництва в Радянському Союзі і роблять з цього приводу свої висновки. Рецензія-відповідь щедро насичена цитатами французів, через що легко скласти уявлення: що ж вони засуджують, а що хвалять. Мабуть, книжка та набула розголосу, бо стаття в "Новом времени" передрукована з журналу "Коммунист" № 18. Ну, здається, все описав суто для діда. Цілую міцно дідуся, Андрійка, тітку.

Ваш Валерій.

2/1-79

В горах далеких на Уралі.

* МОП—міжнародна організація праці

Добридень, мамусю! Здається, ніби пройшло зовсім мало часу, як писав листа, та вже середина місяця й мушу знову братися за перо, щоб живописати свої зеківські будні. Довго щось, буває, затримуються з Києва мої повідомлення. Не хочеться взагалі про такі дрібниці й згадувать, але з них складаються дні очікуванні, часом це діє на нерви. Зрозуміла річ. до серцевого нападу або отруєння жовчу не доходить, проте неприємно. Куцому змелеться — ці слова баби Галі я з непохитною вірою в перемогу добра над злом адресую службовим особам, винним у несумлінному ставленні до своїх обов'язків. Кандибиного листа почитати не довелось, "по причине не зависящей от нас". Отож, стверджувати, ніби підтвердилось твердження звичаєвих норм: пишіть і відгукнеться, буде з мого боку самонадіянністю. Вони були дужчі — так я б оцінив виниклу і вже 6літ триваючу ситуацію. Ну, та мені аби лише центральна преса доходила, аби лише, як казав Тичина, орган мені звучав. Мда, ще скількись баланди допити залишилось, скількись каші доїсти — "та й на коні всі у путь". Сексуальний шантаж — чогось цей вислів, несподівано зринувши в моїй пам'яті, змусив затремтіти від обурення цнотливі струїш душі. Як багато зробили все таки там, на Заході, щоб довести жінку до отакого-от непривабливого стану. Ні, таки назріла революція, потрібен потужний Землі трус, щоб вирвати кобету з-під гніту капіталу. А що наша Мар'яна, чи вона усвідомлює, наскільки жахливе становище жінки, по суті, закріпаченої гонитвою за гарними речами, косметичною фата морганою, ганебними чуттєвими насолодами. Звільнилася б наша дівка, чи знайшла б у собі сили, якби їй довелось боротися там, як це роблять феміністки, за свободи прекрасної статі. Її ставлення до роботи дає підстави гадати, що подібний огидний спосіб життя був би їй не чужий. Але ж, як на мене, на сердешну Мар'яну витрачено стільки зусиль і... не в той степ. Бо її, більш ніж довірливу душку, обдурили осяйною стерильністю білого халату, а того батьки не усвідомлювали, що плати за труд тяжкий — сімдесят крб. на місяць. Ні, щоб було одразу прозу буднів висвітлити, розповісти про медичний переліг, який треба орать... Я несподівано заповзявся аналізувати сестринську педагогіку, але спиняюся, бо то — страшенно невдячна справа. Не про наші глузди. Тут із свого шляху нагору часом дивуєшся, а то взаємини між батьками та дітьми, між індивідуумом та суспільством. Отак існую тут, ніби під скляним ковпаком, а світ же, боже, який милий. Подивився прегарний музичний фільм "Романс за крону", де все жартує, сміється, співає. Та примарне відчуття щастя минулося, щойно засвітилися лампи в залі.

Потятко, одержав пакунок, за що й вдячний. Дякують тобі щиро наші дядьки за бандероль та пакунок. Все одержано без прикрих затримок і несподіванок. На жаль, ти знову не все замовлене кладеш. Тому бандеролю не надсилай, бо відішлю її назад. Видно, наука не йде без бука. Мені із заслання написав листа Гарик Суперфін. Він згадує, що одержував двічі листи від Миколи, а той його дописи — ні. Я, принаймні, так зрозумів його писані по-українському нарікання. Одержав на Різдво привітання від Льолі, Басараба, Сороки. Дякую й Миколі. Про його знімку у Толі я обов'язково з'ясую, коли той вийде з лікарні. Твій останній лист був № 51. Розумію материнські хвилювання і радий би тебе тримати в ізоляції від своїх клопотів, але... але. Ну, та все, зрештою, не смертельно. Сама бачиш. Хоч потроху болить і голівонька, і нирки. Тобі, мабуть, краще приїхати на початку лютого. Тільки не розраховуй, що нагодуєш. З відстані 3-5 м зможеш споглядати та й по всьому. А от про пакунок для мене за медичними показаннями довідатись у міністерстві варто. Нехай письмово відмовлять. Цілуй Алочку й малого. Хоча тітка й, справді, невиразна, але бачу, що погарнішала, відтоді як була породілля. Всі знімки й стерео віддали, лист також. А от Кандибин — но пассаран, та я писав уже во первых строках. Подякуй йому за знімку, принагідно. Від усіх інших адресатів листів також — чортма. Щоправда, я борюкаюсь, качаю права людини, але єдине, що з того маю, це усвідомлений трюїзм — нам

пишуть.

Мар'янці на день народження надсилаю листівочку з віршами, які мені сподобалися. Бажаю їй здійснення всіх мрій. Надішли мені 6 коп. та 4 копійчаних марок, сповіщень можна в кожному листі потроху. Валерій.

15/1-1979

Писано на одному з половиною аркуші, плюс листівка Мар'яні. А в пакунку мені лежала лише одна бляшаночка червоної ікри. Ти писала, що дві? Пакунок розкривали при мені, ти часом не забула — там, справді, дві бляшанки клалося? Решта все було згідно опису.