Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
На відміну од матері Клеопатра вже була в Македонії, але поки що так і не спромоглася наблизитись до братового трону. Він був так же далеко від неї, як і від її матері, яка перебувала в Епірі. Та це не зупинило самолюбиву Клеопатру: якщо за трон затіяли боротьбу діадохи, то вона, рідна сестра покійного імператора, має на нього всі права. Треба було квапитись, доки мати перебуває в Епірі, бо, якщо вона з'явиться в Македонії, трону Клеопатрі не діждатися довіку — мати спить і бачить себе володаркою і повелителькою "проклятої Македонії!" Але ні військової сили, ні партії, яка б її підтримала, Клеопатра не мала. Як не мала й популярності в народі — вона була одна-однісінька зі своїм малолітнім сином Неоптолемом... А втім, малий Неоптолем якраз їй і допоміг своїм дитячим щебетом. Сам того, звісно, не усвідомлюючи, син наштовхнув матір на думку, як треба діяти.
— А чому в мене немає батька? — якось запитав він матір і, сунувши пальця до рота, посилено засопів.
— А тому, що твій батько помер,— відповіла мати, Неоптолем посопів, посопів, вийняв пальця з рота і раптом... заревів, наче його хто гірко-гірко скривдив.
— Чого тобі, хлопчику мій? — кинулась до нього мати.
— Найди мені другого татка,— крізь сльози попрохав син.— У всіх татко є, а в мене немає...
Клеопатра заспокоїла сина і, гукнувши няньку, віддала їй малого, а сама замислено підійшла до бронзового люстерка. Довго й прискіпливо роздивлялася в ньому своє відображення. З люстерка на неї дивилася ще молода, приваблива жінка із свіжим, гарним лицем і живими розумними очима.
"А й справді, доки мені бути вдовою? — подумала Клеопатра майже весело.— Пора б уже знайти нового чоловіка, бо так і постарію самотньою, життя ж не стоїть на місці..."
І ще подумала: "А що, коли мені вийти заміж... вийти, скажімо, не за кого-небудь, а за одного з прославлених полководців її покійного брата? А з допомогою його війська захопити верховну владу. Хто з полководців не захоче породичатися з сестрою покійного імператора?"
Клеопатра збуджено заходила по залі і завжди, коли вона хвилювалася, терла долонями скроні. Справді, це ідея. І як вона не прийшла їй раніше? Знайти чоловіка з військом — і македонський трон її.
— Спасибі, синку, що підказав, як треба діяти,— прошепотіла збуджено.— Я неодмінно знайду тобі нового тата... Ой знайду... Цариця Клеопатра... Звучить. Македонська цариця Клеопатра — звучить!
Перебравши ворогуючих між собою полководців, Клеопатра свій вибір зупинила на колишньому охоронці брата Леоннаті. Був він вдатний з себе, не в міру самолюбивий, рішучий та відважний, хоча й хвастун. Взагалі, скромністю не страждав. Давній друг всесильного нині Пердікки (це добре) і навіть якийсь його родич — обидва служили ще в охороні Філіппа. І хоч Леоннат як чоловік був легковажний, непостійний, не байдужий до жіночих зваб, Клеопатра вирішила ризикнути. За розподілом сатрапій у Ва-вилоні Леоннат отримав (не без допомоги Пердікки) Малу Фрігію, мав сильне військо. Що ще треба Клеопатрі, щоб оружною рукою пробитися до македонського трону? До того ж Леоннат разом з Пердіккою був призначений регентом при малолітньому царевичу. Щоправда, під час чвар у македонському війську був позбавлений регентства, але це навіть добре. Леоннат злий на своїх колишніх товаришів по зброї, тож забагне їм відомстити.
Зваживши все, Клеопатра написала ділового листа і сама запропонувала Леоннату руку і серце. Це було нечува-но для македонських жінок, але Клеопатра не мала іншого виходу, тому й махнула рукою на різні там умовності. Відкинувши делікатність, вона писала, що коли він одружиться на ній, то удвох вони захоплять Македонію і він стане царем, а вона — царицею.
Честолюбивий Леоннат, який тільки й чекав пропозиції захопити владу (яким шляхом, то не мало для нього аніякого значення), відгукнувся охоче. Збуджено писав Клео-патрі, що тільки вони — він і вона — достойні стати повелителями і неодмінно ними стануть. І висловив ряд слушних пропозицій, з чого та як починати свій спільний похід до македонського трону. А про те, чи подобається вона йому як жінка, про свій майбутній шлюбний союз і життя — ні слова. Та, зрештою, це не мало суттєвого значення.
Повагавшись, Клеопатра змушена була написати про свої наміри матері в Епір. Бо все одно рано чи пізно, а цариця дізнається і може нашкодити дочці, адже переконана, що трон належить тільки їй. З обережності Клеопатра писала, що її майбутній шлюб допоможе їхньому царському дому прийти до влади. Що вона особисто хоче стати царицею —: не прохопилася й словом, аби приспати материну пильність.
Та Олімпіаду обвести круг пальця було непросто. Справжні наміри дочки вона розгадала швидко, але — теж з обережності — вдавала, що їй вірить. Принаймні з допомогою Леонната вона покінчить з ненависним їй Антіпатром, а вже потім прибере владу до своїх рук. Клеопат-рі — хоч вона й рідна дочка — влади не бачити довіку...
Але дочці відповіла, приховуючи свої справжні наміри, що схвалює вибір і чекає її весілля з Леоннатом, щоб повернутися в Македонію і тихо дожити свого віку на батьківщині дорогих її серцю чоловіка і сина, пам'ять про яких вона збереже до скону своїх літ.
Зі свого боку і Клеопатра розгадала справжні наміри матері, але теж вдала, що вірить їй. Та й чим Олімпіада зможе зашкодити їм з Леоннатом? Захопивши владу, вони нею з Олімпіадою не поділяться, влади ледве вистачить їм обом.
Перемагаючи, Афіни програли
У ті дні Антіпатру було не до Олімпіади, хоч він і чув, що мати-цариця листується то з Євменом, то з Полісперхон-том, прохаючи того і того посприяти їй у поверненні в Македонію. Намісник і регент готувався придушити повстання Афін та їхніх спільників — де вже тут набридлій цариці увагу приділяти!
Дізнавшись про раптову смерть Александра у Вавило-ні та про розподіл сатрапій, Антіпатр вирішив поки що не втручатися у боротьбу діадохів — еллінські повстання не давали йому й дихнути вільно. Та й підкоривши Елладу, він більше виграє, аніж у гризні за сатрапії. А той, хто володіє грецькими полісами, зможе диктувати свою волю іншим. І тому Антіпатр, не звернувши уваги на чвари діадохів, велів Кратеру негайно надіслати йому допомогу військами — своїх для придушення грецьких заворушень у нього було не досить. Збираючи сили, звернувся також за допомогою до сатрапа геллеспонтської Фрігії, пообіцявши йому за допомогу руку однієї із своїх дочок.
Зібравши достатнє військо, Антіпатр швидко проник у Фессалію. Але греків виявилося більше. Обережний Антіпатр, дізнавшись про це, хотів було ухилитися від бою, доки не шдоспіне допомога з Азії, та битва йому була силоміць нав'язана. Намісник зазнав поразки. Відступаючи, він сховався за надійними фортечними стінами Ламії, що стояла неподалік Маліакської затоки. Там в літо 323 намісник зібрав усі свої сили, зброю, катапульти, харч і став очікувати допомоги з Азії. В морі неподалік затоки у нього було 110 кораблів, щоправда, їх заблокували 240 трієр афінян. Хоч кораблі й не могли прорвати блокади, але все ж захищали місто з боку моря, і це вже добре. Але події погіршувалися для Антіпатра з кожним днем. Перемога еллінів над македонським намісником викликала нову хвилю повстань. Одне за одним виступали проти Македонії грецькі міста, і здавалося, що македонцям вже не вибратися з Еллади.
Невдовзі до Ламії підійшов Леосфен, став табором і велів його оточити глибоким ровом, на валах рову виставив дозорців. На мурах спалахували на сонці блискучими об-ладунками македонці. Леосфен велів своєму глашатаю підійти ближче до стін і від його імені запропонувати македонцям битву.
Глашатай прокричав те македонцям, але зі стін відповіли, що їхній полководець зараз відпочиває і просив його не турбувати.
Блискучі шоломи з гребенями сміялися на стінах, і їхній регіт було чути далеко.
— А ми будемо сміятися після бою,— сказав Леосфен і повернувся у свій табір насупленим і сердитим — у його вухах все ще лунав сміх македонських вояк у шоломах з гребенями. Після невеликої ради з начальниками загонів Леосфен велів готувати війська для штурму фортеці.
Але навіть два дні штурму нічого не дали. Македонці оборонялися стійко, Почувалися вони в безпеці і сподівалися на швидку допомогу. Афіняни ж несли значні втрати. Начальники загонів вже почали ремствувати, що вони задарма гублять людей. Все зваживши, Леосфен вирішив поки що відмовитись від взяття міста — не мав достатньої штурмової техніки, особливо таранів і башт. А без них і справді лише погубиш людей, і тільки.
Македонці, як і перше, сміялися на мурах.
Леосфен хмурнів, кусав губи. Македонський сміх боляче ранив його самолюбство. Тому вирішив від міста не відсту-патися, а брати його виснаженням. Велів спорудити стіну і вирити широкий рів, щоб перерізати будь-який зв'язок міста із зовнішнім світом. І хай тоді македонці сміються — побачимо, чия візьме.
Минали дні, тижні, облога затягувалась, і кінця-краю їй не видно. Селяни, яких чимало в афінському війську, скаржились, що їх чекають поля, що землю треба обробляти, а вони тут задарма марнують дорогоцінний час. Леосфен змушений був виконати їхні прохання і відпустити їх, хоч це значно ослаблювало його сили.
А облога все затягувалась і затягувалась.
Македонці, щоправда, вже не сміялися на мурах, у них почався голод. Треба було ще трохи почекати — і вони са1 мі здадуться. Леосфен щодня обходив свої позиції і підбадьорював воїнів: ще день, ще два-три дні і македонці здадуться... Одного дня, закінчуючи обхід, стратег спустився у щойно викопаний рів, зупинився, даючи вказівки, і тут йому на голову впала каменюка.
Хтось помітив, як вона сунулась по крутизні насипаного валу, і крикнув: "Стережись!.." Але той не встиг відскочити. З розбитою головою полководця віднесли в табір, де він на третій день, не приходячи в себе, й помер. Де взялася каменюка, випадково вона впала чи ні — того так ніхто й не дізнався.
Поховали Леосфена неподалік Ламії, на узвишші. Поховальне слово на його могилі виголосив Гіперід. Високо оцінивши заслуги покійного в загальній еллінській боротьбі з Македонією, оратор вигукнув:
— На фундаменті, що його заклав Леосфен, тепер зводиться будова майбутнього!
Смерть Леосфена, якому вони вірили і якого любили, обернулась для греків непоправним ударом.
