Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Дуже хворів невиліковним недугом і вже майже не займався державними справами, які перехопив у нього його владолюбивий і честолюбивий син Кассандр. Важко й похмуро дивився на афінського посланця.

— Ну й Демад, ну й тип! — хрипів і задихався.— Такого від тебе я не чекав, друга мого, якому, скільки не давай, все мало. Чи не так? Скільки я витратив на тебе державних грошей? Не підраховував? А жаль. Варто було б... Та й Філіпп витратив на тебе чимало, щоб купити тебе з усіма тельбухами, а ти...

— Немало,— Демад ніби знітився, але швидко й оволодів собою.— Так і я ж служив Македонії. І ще служу. І служитиму. Недарма ж мене співгромадяни називають викрадачем їхньої волі.

— І правильно називають. Тобі велено забрати в афінян волю, так забери її, бо платимо ми тобі за службу добре. А не можеш — скажи, ми собі купимо іншого слугу. А то чого забаг, друг-приятель мій. Нашим золотом нас же й витурити з Афін.

— Але я змушений діяти у відповідності з повелінням, отриманим від народу! — став у позу Демад.

— Філіпп і я купували тебе не для того, щоб ти виконував повеління якогось там народу!

Демад явно занервував — то червонів, то бліднув, руки його стали пітними, липкими, і він потирав їх одна об одну.

— Покійний Філіпп завжди розумів ситуацію,— квапно говорив.— І тому радив маневрувати. І зараз такий час настав, що треба маневрувати. Не можна зараз в лоб. Треба щось пообіцяти афінянам, чимось поступитися, аби лишень їх заспокоїти. А поступитися малим в ім'я великого завжди можна. І треба.

Антіпатр мовчав, страдницьки скривившись, і Демад не міг збагнути, що з намісником? Але вирішив бути відвертим з Антіпатром, якому стільки літ служив вірою і правдою.

— Коли б ти вивів македонський гарнізон з Афін, елліни б вгамувалися. Це головне. А згодом гарнізон можна буде й повернути. Хіба це складно?

— Знаю, що принципами поступатися для тебе дуже просто.— Антіпатр, хрипло і важко дихаючи, стомлено махнув рукою.— Згинь з моїх очей, друг люб'язний! Тільки гляди, щоб сам себе не перехитрив. Йди до... ні, не до дідька, як ти, гадаю, заслужив, а до мого сина Кассандра. Як він вирішить, так і буде, а я... я вже, мабуть, справами не зможу зайнятися. А ти йди... Чого стоїш? Кажу, іди. До сина мого, до Кассандра. Він і вирішить твою долю. І заодно й долю твого сина.

Демад похолов, виходячи з кабінету намісника. За дверима його вже чекав десяцький з трьома гоплітами.

— Йди за нами до Кассандра!

Демад спіткнувся — це був нікудишній знак. Кассандр — молодий, здоровий, повний сил і снаги — зустрів Демада непривітно, ба навіть вороже.

— Македонське золото брав і береш, а тепер ще й забаг самих македонців витурити з Афін? — замість привітання запитав він, і Демад відчув, що справи його кепські.

— Але я змушений передати вам волю народу,— сказав виправдовуючись.— Ситуація зараз змінилась.

— Та-ак. Змінилася,— протягнув Кассандр І ляснув у долоні. Троє македонців увели сина Демада.— Твій?

Демад кивнув, думаючи, що сина, мабуть, не треба було брати. Коли б він із сином не поквапився.

— Сам гріб наше золото, та мало, здавалось, гребеш? Сина привіз, щоб і він гріб, га? — вигукував Кассандр.— Обіцяв нам служити, а тепер... в кущі? Воля народу?.. Македонців геть з Афін? А хто нам поверне те золото, що ми його тобі заплатили?

Моргнув до гопліта — і тієї ж миті син Демада впав з розкритим ротом, з якого хлинула кров. Македонець витягнув з його спини закривавлений меч, витер його об труп і повернувся до Демада.

— Ви не смієте!.. Не смі-ієте-е!..— несамовито закричав Демад.— Я стільки зробив для Македонії...

— За те, що зробив, ми регулярно платили. А за те, що зрадив нас, ми тобі теж платимо! — Кассандр кивнув воїну-гопліту.

Проколотий мечем Демад упав на ще теплий труп свого сина, прохрипів:

— Кому я служив?.. Своїм убивцям...

Клеопатру переслідують невдачі

Пердікка зважився ризикнути.

Клеопатра терпеливо чекала його в Сардах. Вона була майже поруч, вірила йому, покладалась на нього. І Пердікка вирішив діяти, бо дуже хотілося стати царем Македонії. Антіпатр вже старий і, кажуть, невиліковно хворий — недовго протягне. А навіщо йому тоді Нікея, дочка Антіпатра, якого вже не буде у цьому світі? Що Нікея важитиме без батечка свого, без Антіпатра? Клеопатра вигідніша партія, далебі вигідніша.

Так, живучи з Нікеєю, думав Пердікка. А втім, він тільки вважався її чоловіком, а вона його дружиною, бо мешкали вони в різних палатах і бачилися раз на тиждень — не частіше. До того ж Нікея мала коханця, та й сам Пердікка ні дня без жінок не залишався, тож ніяких претензій, що бачаться рідко, вони одне до одного не мали. Так минали дні за днями, Клеопатра терпеливо чекала, а Пердікка все ще не міг ні на що зважитись. Клеопатра як жінка не вабила його. Жінок він міг і кращих знайти — на Сході цього добра предосить. Але Клеопатра — найви-гідніша партія з усіх можливих. І вона його чекає. Тож треба зважуватись: або — або. Вдруге так не поталанить. Та и леопатра може знайти собі іншого партнера — хто з полководців не хотів би мати за дружину рідну сестру Александра? Ще по якомусь часі йому донесли, що Клеопатра, стративши терпець і віру в нього, почала обережно підшукувати собі нового жениха. Пердікка похолов... Перехоплять Клеопатру, прощай тоді мрія про македонський трон!

І Пердікка зважився.

Операцію вирішив провести таємно, а вже коли одружиться з Клеопатрою, тоді й відкриється. Як на македонський трон усядеться. І вже тоді йому ніякі Антіпатри нічого не вдіють.

Поговорив з Євменом, котрий гаряче виступав за збереження цілісності імперії.

— Коли я одружуся з Клеопатрою, то збережу імперію для нащадків Александра,— врочисто пообіцяв йому Пердікка, а сам подумав:"Авжеж! Потрібні мені будуть чиїсь там нащадки, коли я стану імператором! У мене, зрештою, і свої нащадки з'являться"

Євмен — щира душа —повірив. І сам погодився бути сватом. Відразу ж і виїхав до Клеопатри в Сарди. Вона зустріла його привітно, з ледь прихованою радістю на засмученому лиці. У згаслих її очах спалахнули іскорки надії. Євмен сватав її по-діловому, наче виконував важливе державне доручення. А втім, для Євмена це справді було важливим державним дорученням.

— Твоє одруження з Пердіккою, цим славетним і відважним державним мужем, збереже цілісність імперії Александра і ще більше зміцнить Македонію!

Не будучи македонцем, Євмен все своє життя боровся за зміцнення і возвеличення Македонії, чужого йому царства. А втім, можливо, воно вже стало йому рідним. Це подобалось Клеопатрі, бо серед усіх полководців її покійного брата Євмен був єдиним, кому вона могла довіряти, бо твердо знала: Євмен на зраду нездатний!

Про себе вирішивши дати згоду, Клеопатра все ж запитала:

— Але ж Пердікка одружений з дочкою Антіпатра.

— Як тільки ти даси згоду, Пердікка відразу ж розлучиться з дочкою Антіпатра, з якою він побрався, аби лише уникнути конфлікту з її всемогутнім батьком,— твердо відповів Євмен.

Клеопатра ляснула в долоні, до кімнати вбігли молоді гарні рабині.

— У мене сьогодні свято, — помолоділим, дзвінким голосом вигукнула господиня.— Приготуйте все, що в нас є найкраще, аби достойно пошанувати мого дорогого гостя і свата!

Але доля і вдруге жорстоко обійшлася з сестрою Александра, і вона знову опинилася на березі біля розбитого човна: доки сват Євмен повертався до Пердікки з її згодою, Пердікка негадано і безглуздо загинув в одній із сутичок, яких чимало спалахувало серед полководців її покійного брата.

Це вже була зла доля. Невже вона така нещаслива? Клеопатра злягла і кілька днів нікого не хотіла бачити. Ні, вона не сумувала за Пердіккою, що, як і ще раніше Леоннат, встряв у якийсь дурний конфлікт і наклав головою, бо не мала до нього ні кохання, ні якогось іншого почуття. її підрубало під корінь власне безталання. Плакала ночами, проклинала увесь білий світ і себе одночасно. Рабині посміли її заспокоювати, і це вкрай вивело Клеопатру з себе. Нікчеми! Худоба словесна! Вони посміли втішати її — сестру завойовника світу, дочку царя і завтрашню царицю? Що вони їй — рівня?.. Клеопатра так збісилась, що втратила контроль над собою і люто побила своїх рабинь. Так люто і знавісніло, що ті ходили закривавлені, а в найвродливі-шої Сірійки Клеопатра навіть вирвала око...

За тим, що трапилось, як охолола, не шкодувала. Треба було дати вихід своєму гніву та відчаю, на комусь зігнати свою злість, вона те й зробила, наслідки її не цікавили. Розуміла, що рабині не винні, але зупинитися не могла. Мусила відвести душеньку... І відвела. І здавалось, що била й терзала не рабинь, а власне нещастя: ось тобі!.. Ось тобі! Ось!..

Тільки не підозрювала Клеопатра, що невдовзі це їй дорого обійдеться, адже рабині їй цього ніколи не пробачать. Особливо красуня Сірійка, яка позбулася ока і тепер боялася навіть глянути в люстерко на своє відображення. І тільки шепотіла німо й безгучно: постривай же... постривай...

Двобій з намісником

Із загибеллю Пердікки Клеопатра втратила захист, і цим поспішив скористатися Антіпатр. Негадано прибувши з військом у Сарди, він велів схопити Клеопатру і притягнути її до відповідальності за те, що вона хотіла вийти заміж за Пердікку, хоча той уже був одружений з його дочкою. А це, на думку Антіпатра, було причиною його війни з Пердіккою, у якій пролилася македонська кров.

Клеопатру поставили перед військом, яке й мало вирішити її долю. І Клеопатра відчула, що над нею нависла смертельна небезпека. І ще відчула: ніхто її не виручить, ніхто не порятує — сподіванка лише на саму себе.

Воїни дивились на неї насторожено, але без ворожості, і це її трохи збадьорило.

— Я — Клеопатра,— сказала вона напрочуд дзвінко і гордо випросталась.— Я — дочка царя Філіппа, рідна сестра вашому імператору Александру. Я все сказала. Якщо ви зібралися мене судити — судіть!

— Македонці! — ступив наперед Антіпатр.— Ось та жінка,— показав на Клеопатру,— з-за якої пролилася кров ваших товаришів. Завдяки її інтригам загинув один з наших найдосвідченіших мужів — регент Пердікка. До якої кари ви присудите цю призвідницю чвар, так тому й бути. Рішайте самі!

— Наміснику,— злегка насмішкувато озвалася Клеопатра,— ти квапишся, а це негаразд. Полководець, котрий гарячкує, завжди програє бій.