Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Судити тепер буду я!

Воїни з подивом, а хто вже й з цікавістю дивилися на цю жінку. Клеопатра говорила гнівно і пристрасно:

— Я звинувачую регента Антіпатра в тому, що він дбає тільки про свою особисту вигоду, а з представниками царського роду обходиться недостойно.

— Цить... по-потаскуха! — зриваючи голос, крикнув Антіпатр.

Клеопатра глянула на нього насмішкувато.

— Наміснику, якщо ти гніваєшся й ображаєш мене як жінку, значить, у тебе немає доказів і взагалі ти неправий. А образа — поганий доказ, наміснику. Що ж до того, що я нібито, як ти висловився, потаскуха, то хай це буде на твоїй совісті. Шукати собі чоловіка жодній жінці не забороняється. І взагалі, справжньому чоловікові, та ще воїну, не личить ображати жінку. Краще воюй з ворогами, наміснику, їх у нас дуже багато.

Воїни схвально зашуміли.

Антіпатр, бризкаючи слиною, щось кричав, але військо його не підтримало, а дружно виступило на захист Клео-патри.

— Хай говорить! — залунали вигуки.— Вона — рідна сестра Александра, а ми його воїни і тому нікому не дамо її скривдити.

Антіпатр похолов: це вже скидалося на заколот проти нього. Такого від свого війська він не чекав. А Клеопатра, підбадьорена підтримкою війська, заговорила ще завзятіше. Вона не захищалася, вона наступала на нього, намісника.

— Македонці! Славні воїни великого Александра! — молодо і завзято лунав її голос, і сама вона в ту хвилину помолоділа, погарніла, щоки мало не спалахнуть, очі горять — тріпнула головою, відкидаючи назад волосся, блиснула білими зубами.— Є люди, які всім зобов'язані моєму батькові і братові,— це був явний натяк на Антіпат-ра, і воїни вже позирали на нього вороже.— Але вони забули про це і виношують підлі наміри знищити увесь царський дім. Я не буду про це мовчати. Знайте і ви про це, воїни Філіппа і Александра. Знайте і пам'ятайте: царський дім потребує вашого захисту!

— Слава Александру! — залунали дружні вигуки, і воїни почали дзенькати мечами об щити, а це вказувало, що вони дуже збуджені і схвильовані.— Не дамо скривдити сестру Александра! Захистимо царський дім!

Клеопатра, дивлячись на постарілого і розгубленого намісника, скрива посміхалась. За інших обставин він би скарав її смертю, але тепер не міг. А ворогувати заради Клеопатри з військом... Ні, на це він не піде, бо так може й влади позбутися. Або ще гірше — власної голови.

Все зваживши, Антіпатр заскреготів зубами і пішов із Сард, лишивши Клеопатру в спокої. Лише буркнув на прощання:

— Ну що ж... Шукай собі й далі жениха. А раптом кого й жениш на собі...

— А раптом і женю! — посміхнулась Клеопатра, блиснула зубами та очима і нічого більше не сказала наміснику.

її задушили подушкою

Забігаючи наперед, скажемо, що прожила вона у Сардах ще цілих п'ятнадцять років, так і не повернувшись у Македонію до кінця своїх днів. їй уже пішов п'ятий десяток, життя, здавалось, було прожите і прожите не зовсім вдало. Та Клеопатра вперто вірила у свою щасливу зорю і вважала, що не все ще втрачено. Зв'язки з Македонією вона обірвала, жила в Сардах самотньою і беззахисною, але духу не втрачала. Олімпіада, зайнята власною боротьбою за владу, на дочку махнула рукою — хай сама викручується. Програла, що ж... не всім щастить у цьому жорстокому світі.

Хтось програє, а хтось і виграє. Сама Олімпіада вірила, що виграє вона. Материнських почуттів до дочки в неї не було, у Клеопатрі вона вбачала лише суперницю в боротьбі за владу.

Клеопатра відчувала свою самотність, але трималася. До неї все ще сватались, і це надавало їй віри. Хто з полководців тільки не хотів її використати у своїй боротьбі за владу! її перетягували то на один бік, то на інший, намагався спокусити то один полководець, то другий, третій, четвертий, п'ятий-шостий... Царська діадема багатьом не давала спокою. Тож свати прибували в Сарди один за одним, але попри все вона почувалася самотньокГТвід того дуже потерпала. Трохи тішили свати, але не більше. Особливо як посватався до неї син Антіпатра Кассандр. Та Клеопатра ненавиділа його як ворога дому свого. Сватався й Лісімах, вона відмовила і йому — бо І йому не довіряла. Сватався і Антігон, але він був старим, бридким і страшним їй. Досить їй глянути на руде волосся, що стирчить у нього з вух і ніздрів пучками, та на його гнилі, зчорнілі зуби, як її нудило. Вважала, що достойна все ж таки кращої пари. Хай вона і не полюбить свого вибранця — та і яка любов, коли у всьому має бути точний розрахунок,— але майбутній її чоловік все ж таки мусить хоч трохи бути приємним на вигляд. І не таким старим, як Антігон,— вдруге ставати вдовою вона не збирається. Набридло й перший раз, не вельми це радісне звання для жінок — удова.

І вона відмовила Антігону (він сватався кілька разів, впертий дідуган!).

— Перебираєш? — кривив сині губи Антігон.— Мною гребуєш? Ой дарма! Міг би тобі допомогти.

Вона й сама знала, що дарма, адже перебувала у Сардах, у його руках, але не могла присилувати себе...

Вже почала було втрачати віру в своє везіння, як зненацька до неї посватався Птолемей — давній бойовий товариш її брата, котрого вона знала і давно, і добре. Він навіть подобався їй, цей некоронований владика Єгипту. У нього була сила, на нього варто поставити. Не вагаючись, Клеопатра дала йому таємну згоду прибути до нього в Єгипет і вступити з ним у шлюб. А, маючи Єгипет, вони швидко приберуть до своїх рук і Македонію... Щоправда, Птолемей був одружений з Беренікрю, своєю єдинокровною сестрою, котру, здається, любив. А з Клеопатрою він явно хотів одружитися з розрахунку. Та втім, вона теж шукала собі чоловіка з тверезого розрахунку. Зрештою єгиптяни споконвіку звикли, що їхні правителі мають по кілька дружин — фараони себе в цьому ніколи не обмежували. То хто міг би заперечити Птолемею мати двох дружин?

Клеопатра почала потай збиратися в Єгипет.

Але й цим — останнім! —її планам не судилося збутися. Коли вже не щастить, то не щастить до кінця. Антігон був на сторожі, а вона перебувала в його руках. Роздратований її відмовою — старий Антігон був самолюбивий, ревнивий і образ не прощав нікому,— він вже давно підбивав рабинь Клеопатри виступити проти своєї господині. Рабині були злі на свою господиню Клеопатру за ті бійки, що не раз зчиняла невитримана Клеопатра, і особливо Сі-рійка — за втрату ока. Взагалі Клеопатра була крутувата у поводженні з рабами та слугами — царська кров у ній грала — і міри у гніві ніколи не знала. Рабині вже давно хотіли відомстити своїй господині, яка — це вони добре знали — була беззахисна.

Цим і скористався Антігон. Підкуплені ним рабині передавали йому про всіх сватів, які прибували до Клеопатри. Передали вони і про сватів Птолемея та про згоду, що йому дала Клеопатра. Застерегли, що вона зараз потай готується до втечі у Єгипет.

Антігон пообіцяв рабиням волю.

Ті вірили, і другого дня Клеопатру знайшли мертвою у власній спальні — її задушили подушкою. Вона лежала гола, а груди і боки її були у синцях — певно, дівчата товкли її коліньми.

По місту поповзли чутки, що сестру царя умертвили її ж рабині.

Антігон, аби відвести від себе підозру, велів схопити їх і повідтинати голови, щоб вони не бовкнули, бува, чого зайвого,— що й було зроблено. Тіла їхні викинули за містом на смітник — на поживу бродячим собакам та іншим хижим звірам і птахам.

Клеопатру ж Антігон велів поховати з усіма почестями — як царицю. І сам проводжав її в останню путь. Коли дивився на неї в труні, то здавалось, що й мертвою вона з відразою дивиться на його жовтувате волосся, що пучками стирчало з ніздрів та вух. Сонце того дня особливо нестерпно пекло, але Антігону чомусь було холодно. Стара кров вже не гріла затужавіле тіло, та й покійниця поривалася встати з труни — так іноді, як ішов за труною, йому ввижалося. І тоді він мерзлякувато щулився й намагався не дивитися на мертву...

Хоч як пишно не поховав Антігон Клеопатру, але ніхто не сумнівався, що винуватцем її загибелі е він, Антігон.

Сталося те у 308 році.

У Клеопатри залишився — від першого і єдиного шлюбу — син Неоптолем — рідний онук Олімпіади, племінник Александра. Виріс він в Епірі, на батьківщині свого батька. Теж, як і його мати, виношував плани захоплення влади — спершу в Епірі, а потім у Македонії, на яку він мав права, адже був онуком самого Філіппа. Та року 297-го його буде вбито суперниками у боротьбі за владу.

Кінець Антіпатра

Ставши нарешті царицею, Еврідіка насправді не мала ніякої влади і повністю залежала від регентів, що тільки й мріяли, як би захопити трон. Еврідіка боролася як могла, але підтримки нізвідки не мала. На чоловіка-царя — слабка надія, адже він жив у якомусь іншому, вигаданому ним, світі і там йому було далебі краще. А в цьому світі його ніхто не слухав, бо ніхто не вважав царем. Недоумок, та й годі. Терпіли тільки тому, що він, будучи сином Філіппа, був одночасно й ширмою для регентів та намісника, котрі, прикриваючись ним, робили що хотіли і крутили царем теж як хотіли.

Еврідіка бунтувалась, вимагаючи, щоб її допускали до керування державою. Спершу її затискував Пердікка, потім — після загибелі регента — за це взявся Антіпатр.

Тоді Еврідіка звернулася за підтримкою до війська і військо стало на її захист. Але ненадовго. Бо після загибелі Пердікки військо проголосило регентом при Аррідеї ненависного їй Антіпатра. І вона нічого не могла вдіяти, бо Антіпатр не давав їй ходу.

Еврідіка затаїла проти Антіпатра люту ненависть. Причаїлась, терпіла, чекала свого часу. Бо хто вона, зрештою? Всього лише підневільна цариця. А що може бути гірше, ніж цариця без влади? Аррідею ж все одно, він посміхається до своїх мрій і — радий. Самій треба покрутитися, мусить же Антіпатр хоч раз зробити промах, ось тоді вона й учепиться за нього.

Слушна нагода врешті трапилася.

Антіпатр догосподарювався до того, що так і не зміг виплатити воїнам гроші, які їм обіцяв ще Александр. Серед воїнів почало зростати невдоволення, вони вже відкрито вимагали платні. Антіпатр відбувався незначними обіцянками. Воїни ремствували. Еврідіка ще трохи почекала і вирішила діяти. її секретар Асклепідор підготував цариці запальну промову, Еврідіка згукала військо і виступила — Антіпатр не встиг завадити. Виступала гнівно і гаряче, з уболіванням за воїнів, котрі слухали її порозкривавши роти.