Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
Але мегапольці, передбачивши це, за ніч накидали всюди дощок із цвяхами, засипавши їх землею. Коли погоничі кинули на штурм слонів, тварини попробивали ноги, почали шкутильгати і падати. З флангів на них напали лучники і списоносці, спрямовуючи слонів на штурм пролому. Але тварини з пробитими ногами й боками, у яких стирчали стріли й списи, роз'ярівши від болю, кинулись на македонців і багатьох потоптали на смерть.
Понісши значні втрати, Полісперхонт змушений був зняти облогу і відійти від Мегаполя. Вістка, що греки перемогли, швидко рознеслася по країні, викликавши нову хвилю антимакедонської боротьби. Дійшла вістка про поразку Полісперхонта і до Пелли. Еврідіка вирішила скористатися невдачею під Мегаполісом, щоб розквитатися з прихильником Олімпіади Полісперхонтом. Вона переконала Аррідея, що Полісперхонт зганьбив Македонію, що він бездара, невдаха і взагалі готує проти нього, Аррідея, змову, щоб владу передати Олімпіаді. Аррідей дивився на неї довірливо, наївно-дитинними синіми очима і покірно кивав: так, мовляв, треба відібрати регентство в Полісперхонта, а в Кассандра, непримиренного ворога Олімпіади, запросити допомоги. Кассандр вижене з Македонії Олімпіаду і допоможе йому, Аррідею, укріпитися на троні.
Аррідей, звісно, нічого не тямив у політичній ситуації, але повірив дружині-цариці і влітку 317 року царським декретом зняв Полісперхонта з посади регента, а війська велів передати Кассандру, котрого він і призначив регентом свого царства.
Олімпіада з невісткою та онуком поспішно втекла в Епір — кого-кого, а Кассандра, сина ненависного їй Антіпатра, вона боялася.
Еврідіка раділа, не підозрюючи, як жорстоко вона прорахувалася. Полісперхонт і справді був прихильником Олімпіади, але він одночасно захищав і Аррідея. І захищав його силою зброї не від кого-небудь, а саме від Кассандра, який не визнавав і Олімпіаду, і Аррідея. Вийшов парадокс. З підказки Еврідіки, яка в поспіху не розібралася в ситуації, Аррідей зняв з посади регента свого захисника Полісперхонта, а його владу і військо велів передати своєму ворогу Кассандру, від якого його захищав Полісперхонт. Коли ж Еврідіка збагнула свою помилку (для неї важливо було, що Кассандр ворог Олімпіади, а про те, що він ще й Аррідеїв ворог, якось не подумала), було вже пізно: відмовившись здати війська Кассандру, Полісперхонт кинув їх проти Аррідея та Еврідіки. Лютував:
— Цей недоумок, який тримається на троні завдяки мені, мене ж і виганяє! Зовсім з глузду з'їхав Філіппів син!
Хто напоумив до цього Аррідея, він здогадався — Еврідіка. Дорогою до Пелли дізнався, що Олімпіада втекла, тож повернув до Епіру, щоб забрати матір-царицю і привезти її назад у столицю.
Дізнавшись про це, Еврідіка заметалась, як у пастці.
Кассандр з військом десь забарився, а Полісперхонт гнав на неї нахвалки. Тож цариця не стала чекати кінця, а на чолі свого війська, прихопивши царя як прапор, рушила до кордону Македонії з Епіром. Навстріч їй уже йшла Олімпіада, теж із своїм військом, що складалося в основному із загонів Полісперхонта.
Війська зіткнулися на кордоні.
Після незначної підготовки Еврідіка й Олімпіада самі повели їх у бій.
Війська з бойовими кличами кинулись одне на одного і швидко зупинилися. Ні ті, ні ті не схотіли рухатися з місця. Еврідіка металася попереду своїх загонів, запально вигукуючи:
— Вперед, вперед!.. Покажіть епірській відьмі, на що ви здатні!
І тут до неї підійшли три воїни і сказали, що військо ніколи не буде воювати проти матері свого царя.
— Але ж я ваша цариця, я! — отетер/ло закричала Еврідіка.
— Ти цариця, а Олімпіада — мати-цариця,— відказали їй.
— Ви зрадили свого законного царя Аррідея! — задихалася від гніву Еврідіка.— Ви зганьбили честь македонського війська!
— Ось ми якраз і не хочемо, щоб македонці проливали македонську кров,— неквапливо відказали їй воїни.— Ось так ми розуміємо збереження македонської честі.
І військо Еврідіки на її очах перейшло на бік Олімпіади.
Отямившись від такої негаданої зради війська, Еврідіка хотіла було пробитися до царського шатра, але воїни, оточивши його, вже виводили Аррідея.
Скориставшись загальним сум'яттям і тим, що її воїни браталися з воїнами Олімпіади, Еврідіка та її наближений Поліклом кинулися в ліс і зникли в хащах.
Олімпіада спохопилась, як Еврідіки й слід охолов.
— Ловіть ту зміюку! — знетямлено кричала.— Евріді-ку, самозванну царицю, шукайте! Узурпаторку влади.
Воїни кинулися шукати утікачку в лісі, але невдовзі повернулися ні з чим. Олімпіада не могла знайти собі місця. В ту мить вона ладна була власними руками розтерзати суперницю, котра посміла захопити македонський престол. Але від думки, що й Аррідея спіймано, було трохи легше.
— Приведіть до мене того дурня! — веліла.
Воїни притягли до її шатра Аррідея. Цар не був ані зляканим, ані враженим, бо так і не збагнув, що ж тільки-но сталося. Стояв, високий, худий, з ріденькою кучерявою борідкою, і дивився на всіх невинними синіми, трохи дитинними очима. І посміхався.
— Ну що, сину мерзенної фессалійської танцівниці, походив у царях? — розтягуючи від задоволення слова, поспитала Олімпіада.— Відцарював ти своє, дурнику божий.
Аррідей безтямно посміхався, воїни теж посміхалися — від незручності, що доводиться їм, македонцям, так безцеремонно тягати македонського царя.
— Відповідай, дурню! — тупнула Олімпіада.— Відцарював ти своє?
Цар озвався тихим, м'яким голосом:
— Я не хотів бути царем. Я казав: коли є достойніші за мене, то хай вони і царюють. Достойніші.
— Є! Є достойніші за тебе, коронований телепню! — викрикувала Олімпіада, і лице її поволі ставало чорним, злим і негарним, а очі горіли безтямним вогнем помсти.
— Ей! — гукнула до воїнів.— Хто з вас влучний стрілець? Сюди! До мене! Та швидше ворушіться! Зараз покажете свою вправність. Ну?.. Кому сказала?
До неї підбігли кілька лучників.
— Ви — хто такі? Чийого роду-племені? — поспитала цариця.
• — Македонського...
Олімпіада подумала мить і заперечливо похитала головою.
— Ні. Македонцям не годиться проливати македонську кров. Та ще царського роду. Фракійців до мене! Швидко!
Підбігли троє фракійців у великих, рудих, аж вогнистих, лисячих шапках. Олімпіада оглянула їх з ніг до голови, потім Аррідея, що, все ще невинно посміхаючись, покірно чекав своєї долі, і сказала:
— Годитесь! Беріть цього недоумка-царя і тягніть он до тих сосон і міцно його там прив'яжіть.
Фракійці з готовністю підхопили Аррідея, привели його до сосон, прив'язали і відійшли з почуттям виконаного обов'язку.
— Ось і закінчилося твоє царювання, Аррідею,— зловтішно протягла цариця.— Чого, дурнику, посміхаєшся? Плач! Із троном навіки розлучаєшся.— І раптом, зриваючи голос, закричала: — Злазь! Із трону злазь! Кому кажу, зараз же злазь!
— Я — що... Я — нічого...— все так же безтямно посміхався Аррідей, і невинні дитинні очі його, сині, відливали весняною блакиттю.— Коли є за мене достойніші, то хай вони і царюють.
— Є, є достойніші за тебе, дурнику! — з цими словами Олімпіада швидко підійшла до нього, зірвала з його голови маленьку царську діадему і наділа собі на голову, пройшлася сюди-туди, запитуючи у воїнів: — То як? До лиця мені ця штука?
— До лиця, до лиця! — загуло воїнство.
— Ну, коли до лиця, то так тому і бути. Повернулась до фракійців.
— Ану, молодці, пустіть йому в груди з десяток стріл! Бо щось він надто забарився на цьому світі. Та й збігла Еврідіка ще сподівається з його допомогою повернути собі трон. Тож позбавимо її такої можливості.
Фракійці стали плече в плече, поклали на тятиви стріли, натягнули їх і завмерли.
— Раз, два...— почала рахувати Олімпіада і, захрипівши, крикнула: — Три!
Тієї ж миті заспівали тятиви, свиснули стріли і вп'ялися в груди Аррідею. Цар якусь мить (здавалось — вічність) ще посміхався своїми синіми, аж блакитними, наївно-дитинними очима, дивлячись на Олімпіаду (їй хотілось крикнути: "Чого витріщився? Не бачив мене?.. Падай! Падай же!.."), а тоді голова його як підрубана впала йому на груди, ноги підкосилися, тіло обм'якло, і Аррідей повис на пасках під сосною.
Процарював він шість років і чотири місяці.
І сунула голову в петлю...
Глухими дорогами, а здебільшого манівцями Еврідіка нарешті дісталася до Амфіполя — міста фракійського, що стояв на кордоні Македонії з Фракією. І здавалося їй, що тут, на півострові, що його утворює ріка Стрімон, вона буде у повній безпеці і звідси з часом розпочне свій похід за повернення їй македонського царства.
Ночами, коли йшли до рятівного (як їм тоді здавалося) Амфіполя, їх вела любов — Еврідіку з Поліколмом. А вдень, ховаючись од людського ока в сховках, займалися любов'ю.
— Тепер уже все,— обіймаючи Поліколма, коханця свого молодого і гарного (о, як вона раніше мліла у його обіймах!), шепотіла Еврідіка, все ще цариця македонська.— Тепер можна собі дозволити все що завгодно! Я вже більше не заміжня жінка, бо та звірюка Олімпіада напевне вже розправилася з моїм чоловіком-царем. Нам уже, любий мій, можна й не ховатися зі своїм коханням. Хай усі знають, кому цікаво. Чи не все одно. Раніше ми ховали од людей своє кохання, а тепер мусимо й самі ховатися.
— Давай утечемо,— благав її коханець, коли вони, стомлені, лежали в стіжку сіна.
— Отакої! — здивувалась Еврідіка.— А ми що з тобою робимо, як не тікаємо безоглядно?
— Давай утечемо в Персію і будемо удвох...
— Коханням насолоджуватись? — враз пригасла Еврідіка. Подумала і відповіла: — Набридне. Не знаю як тобі, а мені самого кохання вже мало. Я буду... я хочу боротися за царство. Або царицею буду, або загину в боротьбі за царство — іншого не хочу. Ходімо. Вже вечір, тож можемо вибиратися із сховку і рушати...
Нарешті настав день, коли вони, поминувши монумент лева при в'їзді в місто (він був точнісінькою копією лева, поставленого біля Херонеї), зупинилася під масивною міською брамою. їх довго не впускали, і Еврідіка руків'ям меча била в оковану металом браму.
— Ей, відчиняйте! — кричала чомусь весело і насмішкувато.— Ви що, жінки злякалися та її коханця? Ні я, ні мій коханець не будемо на вас нападати і захоплювати ваше місто. Я — Еврідіка, македонська цариця. А тепер втікачка. Хочемо перебути у вашому місті — прийміть нас і захистіть, і притулок надайте.
