Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
А втім, це можна і пережити-перекліпати, аби не скандал, що спалахнув з Антіпатром. А спалахнувши, він одразу ж переріс у війну. Обидві наречені були налаштовані войовниче і роз'їхались — кожна туди, звідки й приїхала,— а тоді почали слати погрози на голову необачному женихові. Пердікка заперся в палаці, не знаючи, як виплутатися з небезпечної історії. З переляку він уже ладен був не одружуватись ні на тій, ні на тій, аби лише самому вціліти, але Антіпатр пригрозив, що не дозволить ганьбити і дочку його, і честь його!
Клеопатра, ображена до глибини душі дворушництвом регента, теж слала погрози і прокльони.
Зі свого боку Нікея погрожувала видряпати регенту безсоромні баньки, а суперниці повиривати всі патли. Як вона посміла їхати до регента, коли всім відомо... всьому світові відомо, що регент давно вважається тільки її женихом! їх ще рік тому заручили при всьому чесному народові. І хай Клеопатра не думає, що, коли вона сестра Александра, так їй уже все дозволено!
Зі свого боку Клеопатра нічого не думала, вона просто приїхала до регента за його викликом. Хто міг знати, що регент такий.
Скандал ось-ось мав завершиться великою бідою.
І тоді Пердікка зважився. В Антіпатра була сила, в Олімпіади такої сили не було — виходить, рятуючись від гніву намісника, треба одружитися з його дочкою. Але... Але й Клеопатру не хотілося втрачати — македонський трон так і манив до себе. І все ж регент вибрав Нікею, про що й оголосив на увесь світ — щоб умилостивити Антіпатра. Клеопатра ж не знала, де подітися від сорому й ганьби. Ні в Епір не могла тепер поїхати, ні в Македонію — зневажена і зганьблена. Тож вирішила не повертатися ні в Епір, ні в Македонію, а де-небудь знайти собі місце у світі білому. Зовсім зненацька її у дорозі наздогнали потаємні люди регента і передали записку такого змісту:
"Ще не все втрачено. На Нікеї я одружуюсь тільки тому, що її батько йде на мене війною. Вибраниця моя ти, Клеоііатро. Не їдь од мене далеко, зупинися в Сардах , там тобі вже приготовлено палац. І чекай мене там — я будь-що вирвуся з обіймів Антіпатра і одружуся з тобою. А зараз не можу. Почекай, благаю, потерпи, доки ситуація не зміниться на краще. Твій Пердікка".
Загибель Кенани
Боротьба за македонський трон розгоралася з кожним днем, бо з'являлися все нові й нові претенденти зайняти вільне вседержавне місце. Доки Клеопатра невдало підшукувала собі женихів, на сцену вийшла дочка Філіппа від його незаконного шлюбу з іллірійською флейтисткою — Кенана. Виховувалась вона разом з дітьми Олімпіади, а як виросла, то віддали її заміж за Амінту, сина Пердікки II, племінника Філіппа. Від цього шлюбу у них народилася дочка Адея, названа згодом Еврідікою. Оскільки її мати вважалася зведеною сестрою Александра, то Еврідіка була йому племінницею. Мати її Кенана була відважною і рішучою жінкою. І навіть войовничою. Про неї казали: їй би народитися чоловіком, кращого б воїна у всій Македонії не знайти. Але й будучи жінкою, Кенана брала участь у битвах, виявляючи при цьому особисту хоробрість, котра дивувала навіть бувалих воїнів. І дочку свою Кенана виховала як воїна, з дитинства привчаючи її володіти зброєю нарівні з чоловіками, витримувати всі труднощі походів. Дочка зростала владолюбною і войовничою, з великими претензіями. Мати раз по раз нагадувала, що вона, Еврідіка, не простого роду, вона — представниця царського роду, що дідом був сам Філіпп, який свавільно відсторонив батька її Амінту від влади.
Дочка пам'ятала про це з малих літ.
Коли помер дядько Александр, Еврідіці виповнилось п'ятнадцять років. І Кенана врочисто сказала:
— Дочко моя і царя Амінти. Готуйся, настав твій час, час заявити про свої претензії бодай і побічно на царську владу.
— Я готова,— твердо сказала дочка.— Я все зроблю, щоб...
— Якраз ти нічого не зробиш, бо ти всього лише дівчина, бодай і дочка царя,— перебила мати.— Але беззахисна у світі вовків, де ближній, не задумуючись, перегризе горло такому ж, як і він, ближньому, аніж віддасть владу. Для досягнення мети тобі потрібна опора. Але не в особі якогось там полководця, котрого зараз посилено шукає Клеопатра. Тобі треба вийти заміж за царя, дитино моя. Ось тоді вже ніхто не заперечить твоїх прав на трон, навіть найзліша собака не посміє на тебе гавкнути... Мовчи і слухай. Я, Кенана, надумала тебе віддати за Аррідея, що, як відомо, є сином самого Філіппа.
— Але ж він... незаконний син Філіппа.
— Про те розпускає чутки Олімпіада, котра сама рветься до влади і ладна обмовити хоч кого. Законний чи не законний, а він таки справді є син Філіппа, і цим все сказано. І полководці покійного імператора проголосили його царем. Ставши жоною Аррідея, ти станеш царицею Македонії. Більшого щастя я тобі побажати не можу.
Аррідей, син Філіппа від фессалійки, єдиний представник роду Аргеадів, зведений брат Александра, після вавилонських чвар проголошений воїнами своїм царем, був недоумкуватим, і про це всі знали. До влади він не —поривався (як злі язики плескали, отого й не прагне трону, що несповна розуму). Чи знав він про свій гандж — невідомо, швидше всього, що ні, але, коли у Вавилоні спалахнув розбрат між Пердіккою та Мелеагром, між кіннотою і піхотою, Аррідей, щоб уникнути побоїща, рішуче відмовився від влади, заявивши (не без здорового глузду) таке:
— Що стосується мене, то я з великою охотою скину з себе цю владу, щоб тільки не пролилася кров серед громадян. Якщо немає ніякої надії по-іншому дійти згоди, настійно прошу вас: виберіть собі іншого, достойнішого, царя.
Сказавши це, він зняв з себе діадему.
— Беріть, коли ви достойніші,— страдницькі очі його були повні сліз і благання.— Беріть, задарма віддаю...
— Надінь на свою нерозумну голову діадему і більше не дурій,— суворо велів йому Мелеагр.— Крім тебе, більше нікому бути царем.
Коли ж Пердікка спровадив на той світ Мелеагра, то захопив царя Аррідея і возив його за собою всюди, як безсловесну худобу. Цар тільки безневинно посміхався та догідливо кивав головою, коли Пердікка йому щось, бувало, наказував. Був він уже немолодим — тридцяти трьох років — і хоч слабував на розум, та все ж Кенана не вважала це за якийсь гандж. І тим більше за перепону для одруження Аррідея з її дочкою. Хоч і недоумкуватий, та все ж — цар. І цим усе сказано. А коханців для тіла чи друзів для душі дочка, як захоче, завжди знайде. А щодо гострого розуму, то цареві він і непотрібний, вважала Кенана. В Аррідея вища влада, все ж інше робитимуть піддані. А Еврідіка, ставши царицею, здійснить те, про що вона сама, Кенана, і мріяти не могла.
Аррідей на той час був у Малій Азії — Пердікка туди завіз його величність, та десь у якомусь місті й покинув. А може, й забув, заклопотаний походами та гризнею полководців. Тож Кенана, зібравши невелике військо, відважно вирушила в Малу Азію, щоб одружити Аррідея на своїй дочці. Про це дізнався Антіпатр і вирішив розладнати плани Кенани, бо одруження Аррідея на войовничій Ев-рідіці аж ніяк не входило в плани намісника. В жовтні 322 року, коли Кенана підійшла до берегів Стрімону, Антіпатр вирішив затримати її на переправі і повернути назад у Македонію.
Загледівши загін переслідувачів, відважні мати і дочка з дротиками в руках на чолі свого невеликого загону кинулись на воїнів намісника і прорвали кільце.
— Старий дурень,— сказала Кенана по тому на адресу Антіпатра,— пора б уже втямити, що коли жінка чого забагне, то її ніхто, крім бога, не зупинить.
Кенана без пригод досягла моря, переправилась через Геллеспонт в Азію і попрямувала до царського табору. Тепер вже настала черга непокоїтись Пердіцці, він вислав проти войовничих жінок свого брата Алкета, велівши йому напасти на Кенану там, де він її знайде, і привезти її до нього або живою, або мертвою. Алкет наздогнав Кенану, але, на превеликий його подив, македонські воїни, дізнавшись, що перед ними дочка Філіппа, відмовилися оголити зброю. Більше того, вони почали вимагати об'єднання обох військ і шлюбу молодої царівни з їхнім царем. Перед військом виступила й Кенана. Відважна жінка сміливо говорила про свої права і права дочки на македонський трон,, викривала чорну невдячність Алкета і його брата Пердікки, котрі забажали прикінчити її з дочкою.
Промова мала успіх, воїни дружно виступили на захист дочки Філіппа. Алкету довелося відступитися і пробурмотіти щось на зразок: я людина маленька і лише виконую волю тих, хто стоїть наді мною і вами також. Але коли ви проти, то я наполягати на своєму не буду. Ухвала македонського війська для мене закон!
Військо повірило йому і проявило безпечність. Цим і скористався підступний Алкет, бо насправді хотів будь-що виконати волю брата. Взяти живою Кенану він не міг, тож, підкупивши охоронців, які стояли біля її намету, велів до ранку все скінчити.
Золото зробило своє.
Вранці Кенану знайшли у наметі з перерізаним горлом. Коли Еврідіка (вона спала в іншому наметі) винесла до воїнів тіло матері, воїни здійняли шум і почали погрожувати заколотом. Алкет викрутився з трудом, пообіцявши від імені свого брата Пердікки одружити Еврідіку з Аррі-деєм.
Поховавши матір, почорніла Еврідіка на чолі свого війська вирушила до царського табору.
Кому я служив?.. Своїм убивцям?..
Як не старався Фокіон, скільки не докладав, як він запевняв, миротворчих зусиль, але навіть його заспокійлива політика і вмовляння не могли утримати афінян від продовження антимакедонського протистояння. В кінці 320 року боротьба досягла найвищого піку і більша частина афінян почала вимагати, щоб македонський гарнізон нарешті був виведений з Муніхії. Але Фокіон під тими чи іншими приводами відмовлявся це зробити. Коли ж йому надто набридали, невиразно обіцяв... подумати. Тоді афіняни, втративши довіру до Фокіона, звернулися до Демада як знавця македонської політики. Демад несподівано погодився (а може, у нього були якісь свої потаємні плани, тим більше афіняни обіцяли йому відшкодувати — солідно! — його зусилля) і з сином поїхав у Македонію. А втім, він попри все змушений був поїхати, бо антимакедонський рух вже охопив Афіни — повстання було не за горами. Демад гадав умовити македонського намісника поступитися, щоб втихомирити Афіни. Тому Антіпатру сказав:
— Я дію у відповідності з ухвалою, що покладена на мене народом Афін!..
— Чого це ти раптом зробився таким велемовним, Де-маде? — здивувався намісник.— Який народ? Голодранців ти величаєш народом?
— Але на виведенні македонського гарнізону з Афін наполягають усі: і бідні, і багаті.
— Ах, які скромні вимоги в афінян! — сплеснув руками Антіпатр.— Всього лише виведення македонського гарнізону із Афін.— І зненацька крикнув, зриваючи голос: — А може, афіняни бажають, щоб ми, македонці, пощезали з білого світу? Провалились крізь землю? Тебе про це афіняни не просили?
Важко дихав, лице набрякле, запухле — страждав від-дишкою.
