Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
А ще запевняв, що Демосфену, оскільки царя Александра вже немає, більше вже нічого не загрожує. "А з намісником я обіцяю переговорити. Замовляю слівце, Антіпатр не Александр, він високо цінує оратора Демосфена... Клянусь, що все буде добре..."
Ціну клятвам Архія всі добре знали. Демосфен, думаючи щось своє, неуважно глянув на найманця Антіпатра і зневажливо мовив:
— Дарма стараєшся, Архію, ні твоя гра не зачіпала мене раніше, ні твої обіцянки-цяцянки тепер.
Архій спалахнув, бо не любив, коли жертва пручалась і не йшла покірно на забій.
— Ти...Ти ще пошкодуєш за свої слова! Якою б не була моя гра, але виграв я. А ти програв. І твої греки теж.
Двоє незнайомців вже заходили з боків. Демосфен глянув на них, все зрозумів і повернувся до Архія. Голос його був спокійним.
— Почекай,— майже по-дружньому мовив він кату,— поки я напишу рідним своє останнє "прощай".
І пішов у глибину храму, там дістав навощену табличку і, наче обдумуючи, що йому написати, взяв до рота кінчик грифеля. В очеретині грифеля була швидкодіюча отрута. Про що він думав у ту мить? Невгамовне його і трагічне життя вже підходило до свого кінця. Не думав, що так станеться, та що тепер — вже нічого не поправиш і нічого не переграєш. Він був полум'яним патріотом і все своє життя присвятив захистові батьківщини, а чого домігся?
"У мене є сила,— думав з гіркотою поразки,— боги наділили мене красномовством, є енергія, якої вистачить на десятьох, я всього себе віддав Греції, своєму народові, свободі і демократії, але всі мої зусилля виявилися марними. Невже обставини сильніші од мене? Я далеко від батьківщини, яку захопив ворог. Ось-ось доведеться мені ковтати отруту і я впаду без подиху, а ворог мій топтатиме мою батьківщину. О боги, за віщо мені така мука!.."
— Ей, про що ти так довго думаєш? — нетерпляче вигукнув Архій.— У тебе вже немає часу на думання, Демосфене!
Так, часу на думання у нього вже й справді не лишилося. І це збагнувши, Демосфен стис зубами кінчик грифеля, очеретина тріснула — і на язиці з'явилася волога. Проковтнувши її і відчуваючи в роті невимовну гіркоту, Демосфен зробив кілька кроків і впав біля вівтаря. Коли до нього підбіг Архій, Демосфен уже був мертвим...
Так на шістдесят другому році життя закінчив земні свої дні Демосфен, син Демосфена,— людина, яка, як скаже один з істориків на рубежі XX століття, "залишиться назавжди окрасою історії нашої раси". Незламний патріот своєї батьківщини, великий оратор, він був — це логічно і взаємопов'язано — і великим трудівником. Зважуючи, випробовуючи кожне слово своєї промови, шліфуючи рядок за рядком, підбираючи аргумент, якого противнику було неможливо відбити, він трудився і вдень і вночі — все своє життя. Не покладався на натхнення чи експромт, а покладався тільки на тяжкий труд — ось чому його промови і нині повні клекоту життя, пристрастей і справжнього вболівання за честь і свободу вітчизни, і тому в них відчувається пульс його епохи. Демосфен здобув такі вершини у красномовстві, які нікому з його сучасників, ні пізніших ораторів так і не вдалося досягти.
В історії збереглися свідчення очевидців про те, що Демосфен майже до п'ятдесяти років не гасив лампи, а якщо і лягав коли спати, то на вузьке і тверде ложе, аби не віддавати сну більше часу, аніж того вимагала природа. Великий Демосфен вважав життя за тяжкий труд, а тому ніколи не збуджував себе вином, а пив тільки воду — тому недруги й заздрісники називали його "водопивцею". І в усьому іншому він вів скромне і помірковане життя, і за всі дні, відпущені йому богами для перебування у світі білому, Демосфен не вимовив жодного зайвого слова. А ще кажуть, що Демосфен ніколи не міг собі пробачити того, що одного ранку (лише одного ранку!) його раби піднялися раніше і взялися до роботи в той час, як він, їхній господар, ще спав...
"Поетами народжуються, а ораторами стають",— скаже згодом інший великий оратор-римлянин Ціцерон, і його слова чи не найсправедливіше стосуються Демосфена. Він перший з усіх великих ораторів античних греків перетворив ораторську трибуну на драматичну естраду. Коли його запитали, що потрібно для справжнього оратора, він швидко відповів: "Жести, жести і жести". Він був великим майстром жестів, його руки, все його тіло перетворювалося в жести, увесь він, змінюючи пози, ставав згустком пристрастей, енергії, снаги.
Останні роки свого життя оратор Есхін — постійний запеклий ворог Демосфена — провів у вигнанні, куди він відправився, програвши змагання з Демосфеном. У вигнанні він змушував своїх учнів постійно вивчати ту промову свого колишнього суперника "Про вінок", з-за якої, програвши змагання, залишив батьківщину. Есхін якось прочитав її з таким натхненням, що захоплені слухачі гамірно його вітали.
— О-о,— вигукнув з досадою Есхін,— що б ви ще заспівали, якби почули, як цю промову виголошувала ця клята шельма — Демосфен!..
У жовтні 322 року македонський полководець Меніпп увів воєнний підрозділ в афінський морський порт Пірей — македонський гарнізон розмістився у фортеці Муніції, на горбі, що здіймався над афінською гаванню. Цього було досить, щоб налякати афінян. До всього ж на чолі держави було поставлено відданих Македонії людей. Демократичний режим Афін був відмінений, а багатьох його мешканців згідно з новою конституцією позбавили політичних прав. А ті, хто не мав двох тисяч драхм (таких набралося 12 тисяч), позбавлялися будь-яких пр'ав.
З незалежністю Афін було покінчено — Антіпатр святкував свою перемогу. Тільки його шпигун-внвідник і кат-порученець Архій, згадуючи Демосфена, разчаровано казав:
— Який жаль, що він встиг. Втік од нас, сховався на тім світі — тепер його вже там не дістанеш.
Нікея, Клеопатра і регент
Коли до Клеопатри дійшла вістка про загибель Леонна-та, то з досадою сказала:
— Дурень! Я хотіла його зробити царем Македонії, а він поліз у сутичку з греками й наклав головою!..
І забула про Леонната назавжди — мертві її не цікавили. А ось живі... Серед живих Клеопатра почала собі шукати нового претендента на одруження — кого саме, їй було все одно, аби він мав достатню військову силу. Олімпіада, дізнавшись про невдачу з Леоннатом, порадила дочці одружити на собі самого Пердікку. Грати так грати! Пердікка — значна фігура. Всемогутня. Регент. Щоправда, в літах, так зате ж — надійний. Має і силу, і вплив на проклятих македонців... Олімпіада тому так гаряче переконувала дочку, бо гадала з допомогою Пердікки — якщо він раптом стане її зятем — покінчити з Антіпатром і відстояти єдину і неподільну імперію.
Дочка погодилась. їй було все одно, за кого виходити заміж. Тільки попрохала матір самій написати листа регенту. І запропонувати йому її, Клеопатру.
Олімпіада надіслала регенту з Епіру короткого листа:
"Йди в Македонію, там тебе з нетерпінням чекає Клеопатра і македонський трон".
І почала посилено розповсюджувати чутки, що син її Александр на смертному одрі передав Пердіцці не лише свій перстень, а й сам трон. Пердікка відразу ж приєднався до цієї гри — так, так, Александр таки й справді передав йому трон. І захопився ідеєю одружитися з сестрою покійного імператора — такий хід відповідав його потаємним планам стати коронованою особою імперії. Але на шляху до здійснення цього плану була одна маленька перепона, про яку не знали ні Клеопатра, ні Олімпіада: у Пердікки вже була наречена — старша дочка Антіпатра красуня Нікея. Зовсім недавно, коли Пердікка не був ще регентом, він настирливо сватався до Нікеї, вважаючи за велику честь породичатися із всемогутнім намісником. Але тепер, коли в його руках опинилася верховна влада — як у регента,— одружуватися з дочкою Антіпатра вже не було смислу. Клеопатра — вигідніша партія, адже, взявши шлюб із сестрою покійного імператора, він зможе домогтися царського трону в Македонії.
Втратити таку можливість, коли трон сам плив йому в руки, він не збирався. Але щось заважало йому рішуче і назавжди розірвати стосунки з Антіпатром — може, почувався ще не зовсім упевнено і твердо чи лякливим був, нерішучим. Та й Антіпатр серед полководців Александра залишався впливовою постаттю — намісник Македонії! Ні, з таким передчасно не треба псувати стосунки, бо втратиш і те, що маєш. Мало що трапиться в цьому хисткому й нетривкому світі. Але й Клеопатру, а з нею і македонський трон не хотілося випускати з рук. От і крутись та гадай, де виграєш, а де програєш. А програти можна все, навіть голову.
Так нічого й не придумавши, Пердікка затіяв небезпечну гру. Втаємничуючи свої спражні плани, він одночасно сватався і до дочки Антіпатра, і до сестри покійного імператора. Розрахунок був простий: або там, або там поталанить. Та як він не втаємничував справжні плани, як не плутав свої ходи, про його наміри стало відомо Антіпатру. І ця новина його ошелешила. Дурень, лаяв себе намісник, старий дурень, бо вважав Пердікку своїм спільником, а він... Ні, такому хитрому женихові треба добряче дати по руках, щоб більше не смів одночасно свататись до двох.
Облишивши воєнні дії в Етолії, Антіпатр із спільником своїм Антігоном несподівано рушив у Малу Азію з потаємним наміром приборкати Пердікку і поставити його на місце. Пердікка, відчувши смалене, занепокоївся. Та й воювати одночасно з двома полководцями він не мав ані бажання, ані достатніх сил. Єдиний шанс уникнути сутички з Антіпатром — це хутчіше оженитися на його дочці, а про Клеопатру сказати, що все то... все то вигадки його ворогів. Тож Пердікка спішно відрядив послів до Нікеї, благаючи її негайно вийти за нього заміж, і тоді вони будуть щасливі до кінця своїх днів.
І таки випередив Антіпатра, який десь забарився, а свати тим часом привезли до нього намісникову дочку. Кортеж був пишний і вражаючий, наречена сяяла, як нова золота монета. Пердікка зустрів її з належною шаною І привселюдно оголосив про свій намір одружитися на дочці Антіпатра. Але давно відомо: не все, що добре починається, добре закінчується. Бо майже одночасно з Нікеєю до Пердікки прибула (і теж, як на лихо, з пишним кортежем, що відразу ж всім упав у вічі) друга його наречена — Клеопатра, котрій він ще раніше так необачно надіслав виклик... Регент опинився в досить делікатному становищі.
