Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

З собою забрала онука та його матір Роксану, дочку Філіппа Дедомею, а також багатьох родичів. З поквапу не звернула уваги, що серед її родичів та прихильників немає ані полководців, ані просто військових діячів.

Фортеця в Підні була слабенькою, напівзруйнованою і непридатною для тривалої облоги. До того ж у фортеці не було необхідних запасів провіанту. Але про все це дізналися лише тоді, як Олімпіада, рятуючись від Кассандра, замкнулась у фортеці. Та й військової сили в цариці мало: невелике двірцеве військо, не зовсім ще й боєздатне, трохи кінноти і слони, яких Кассандр не взяв із собою. Цих сил було явно замало, щоб утримувати фортецю. Та Олімпіада у перші дні була спокійна, бо сподівалася на допомогу Полісперхонта з моря і епірян із суходолу. Останні й справді зібралися на допомогу Олімпіаді і вже було й вирушили, але Кассандр влаштував засідку і вщент їх розбив. А на чолі Епіру поставив свою людину. Та цього Олімпіада, сховавшись у Підні, звичайно ж, не знала.

Не могла прийти на допомогу й Македонія, бо ті, хто хотів було це зробити, лише побачивши, у яких безнадійних умовах опинилася цариця, кинув її напризволяще. Не зміг прийти на виручку і Полісперхонт, чиє військо зазнавало в ті дні поразки.

Взимку 318—317 років Кассандр оточив Підну і взяв її в суцільне кільце—з суші та моря. Почалася виснажлива облога. Досить швидко в місті спалахнув голод. Військо отримувало стільки на місяць, скільки раб отримував на п'ять днів. А вершники, оскільки вони не належали до регулярного війська, то й узагалі не отримували пайків — смертність серед них була найвища у Підні.

Коней забивали на м'ясо і сяк-так трималися.

Слонам давали дрібно порубані колоди, слони гинули. Люди ледве пересувалися, зчорнілі, шкіра та кості. Вулиці почали вкриватися трупами, в місті стояв жахливий сморід від трупів людей та тварин, що розкладалися. Важко було дихати. Взимку, коли стояли невеликі морози, було трохи легше, а як по весні пригріло сонце — сморід посилився так, що люди вже почали задихатися.

Олімпіада мешкала із своїми людьми у палаці — взимку там було нестерпно вогко і холодно. В палаці голодували, як і у всьому місті-фортеці. Цариця ходила чорна, змарніла, із запалими щоками й очима, геть постаріла. Сухі губи були міцно стиснені, днями вона їх не розтуляла. Ні з ким не хотілося ні говорити, ні навіть їсти, тільки постійно мучила спрага — суха й пекуча. І відчувала, що за плечима вже стоїть смерть. Від неї навіть пронизливим холодком віяло, крижаним, недобрим. Але попри все ходила, гордо піднявши голову. Іноді замикалася в покоях і днями не з'являлася серед своїх. До всього була байдужа, іскорка життя у ній жевріла лише до онука, за малим Александром вона стежила, гляділа його і навіть вболівала щиро. Часто наказувала підданим:

— Годуйте в першу чергу малого Александра. Все краще — йому. Не забувайте, він майбутній цар і йому треба вціліти.

Але в майбутнє вже ніхто не вірив. Яке майбутнє? Тут хоч би день прожити — і то добре. Але цариці боялися і, коли вона йшла — висока, худюща, зчорніла, із землистим, злим лицем і сивим волоссям,— ховалися, щоб зайвий раз не потрапляти їй на очі. Коли ж хто зважувався скаржитись на труднощі, цариця відповідала з неприхованою ненавистю, відповідала, наче брудом в чуже лице кидала:

— Нікчеми! Вам аби жерти і в теплій, м'якій постелі ніжитись!

Іноді щось на неї находило, вона ридала і всіх благала:

— Потерпіть... Треба терпіти... Ось-ось прийде допомога...

Але поміч не йшла. Та й звідки вона могла взятися. У місті вже не було чим дихати, трупний сморід проникав і в палац, ним просякувався одяг, люди, помешкання. Ніс у кожного був забитий мертвечиною. І тому кожному здавалося, що й він теж труп, що це від нього мертвечиною несе... А люди й далі мерли, падали на вулицях, і нікому було їх прибирати і ховати.

І нікому, і ніде, бо місто було в щільній облозі — носа не висунеш за браму.

Військо терпіло до весни, а далі й воно втратило терпець. Вимагали від цариці: або здай місто на милість Кассандра, або відпускай на волю воїнів. Живими гнити серед смердючих трупів вони не збираються.

Олімпіада ж на своєму затялась:

— Я навіть слухати не хочу про якусь там здачу! Ви — боягузи! Які ви в біса воїни? Воїни мужні, а ви...— і закінчувала як присуд виносила: — Тримайтеся, скоро прийде допомога.

На неї дивилися як на людину несповна розуму. Олімпіада кричала, і губи у неї тіпались:

— Здавайтесь, боягузи, на милість Кассандра! А зі мною зостануться лише вірні мені люди!

— Та що з нею, божевільною, балакати,— кричали воїни. — Якщо їй хочеться, хай іде до загибелі, а ми не підемо за нею на той світ, як стадо покірних баранів!

І військо, вишикувавшись у колони, рушило до брами. Олімпіада стояла на стіні, куталась у чорний плащ і дивилась, як відчинилася фортечна брама, як з неї виходили і здавалися її воїни. Потім їй сказали, що Кассандр прийняв воїнів милостиво, нагодував і розіслав по різних місцях країни — це й була єдина кара, і воїни прийняли її охоче, бо сподівалися на гірше.

Допомога Олімпіаді, як і слід було чекати, не надійшла.

А ще по якомусь часі навіть і їй самій стало ясно, що допомога ніколи і не надійде. І тоді вона надумала рятуватися втечею. З її наказу на березі моря під захистом стін почали готувати корабель. Олімпіада у якомусь збудженому сум'ятті, аж захлинаючись, переконувала невістку, що ось-ось вони попливуть морем і там —де там? —зберуть велике військо — яке? Де воно візьметься? А зібравши те військо, повернуться в Македонію і як слід покарають Кассандра. Невістка розуміла, що все то просто маячня, і тихо плакала...

Корабель вже закінчували готувати, вже перенесли на нього необхідні речі, і здавалось, що вони й справді втечуть із оточеної фортеці. Принаймні вночі Олімпіада з невісткою і кількома найдовіренішими людьми мала перейти на той рятівний корабель. Але Кассандр і тут їх випередив — корабель легко було захоплено і на очах в Олімпіади (вона спостерігала за тим з високих фортечних мурів) відведено в море.

Більше кораблів у гавані не виявилося.

Гра була програна.

І надії на врятування вже теж не було, але цариця і слухати не хотіла, щоб здаватися на милість Кассандра. Аж тут онук занеміг, почав танути на очах. Роксана голосила, падала перед свекрухою-царицею на коліна, благала порятувати онука... Олімпіада, зціпивши тонкі сині губи, люто мовчала, і чорне її лице ставало ще чорнішим.

— Але ж у цій дитині кров твого сина,— намагалася зачепити за живе невістка.— Він — єдиний потомок твого роду—невже й цю останню парость даси погубити злій долі?

Олімпіада нарешті зважилась. Згнітивши серце — о, як вона люто-прелюто ненавиділа сина Антіпатра! — послала до Кассандра послів для укладення миру. Але Кассандр навіть слухати їх не схотів.

— Який мир? — він сміявся.— Повертайтеся до своєї божевільної господині і скажіть їй: тільки повна капітуляція!

Він був поголений, свіжий, ситий, від нього приємно пахло.

Посли, звісивши голови, повернулися ні з чим.

Олімпіада, не повіривши послам — як це Кассандр від неї, цариці, вимагає якоїсь там повної здачі? — знову і знову посилала своїх людей до проклятого сина проклятого Антіпатра. Єдине, чого вона домоглася,— це обіцянки Кассандра зберегти їй життя. Цариця ще хотіла жити. Щоб ще і ще боротися за владу в Македонії і всім-всім мстити. У тім числі й Кассандру. Але для цього треба було вціліти.

Кассандр погодився зберегти їй життя, погодився, бо його обіцянки нічого не варті. Місто здалося.

Браму відчинили, і воїни Кассандра, йдучи вулицями, затуляли носи й дивувалися: як можна було в такому смороді жити?

Першою з наказу Кассандра полонили царицю, потім її наближених і всіх повели з міста. Очолювала колону Олімпіада— висока, худа, чорна лицем,— гляне — як мечем полосне. Воїни, що її вели, намагалися триматися од неї хоч трохи далі — відьма Олімпіада, епірська відьма! Все місто згноїла, а сама бач яка — не підступишся.

Що робити з царицею, Кассандр вже вирішив про себе — живою він її не випустить. Але й просто так стратити матір-царицю не зважувався — не хотілося увійти в історію убивцею старої жінки, матері свого колишнього царя. Але й залишити її живою не міг. Доки Олімпіада залишатиметься на цьому світі, йому, Кассандру, царем не стати. Олімпіаду треба прибрати. Але бажано чужими руками.

Надумавши так, Кассандр зібрав македонців, в основному з родичів тих, кого в сліпій ненависті знищила Олімпіада — вони вбивцю своєї рідні ніколи не залишать живою.

Кассандр коротко розповів про події останніх днів, про полон Олімпіади. Тоді сказав:

— Вирішуйте самі. Як ухвалите, так і буде вчинено з Олімпіадою.

Родичі тих, кого погубила цариця, виступали на зборах у чорному траурному вбранні. Всі вони, як і розраховував Кассандр, одностайно вимагали смерті для Олімпіади — за жорстокі убивства. Називали її скаженою змією, вовчицею, тигрицею, собакою... Вирок ухвалили одноголосно: смерть! Сам вирок виконати негайно. І виконання вироку доручити Кассандру.

Смертний вирок

Олімпіада чомусь була певна, що Кассандр не зважиться підняти на неї руку — на матір самого Александра і царицю Македонії. До того ж до неї ставилися добре, непогано годували і всіляко підкреслювали до неї повагу, й Олімпіада потроху почала оживати. Хоч її й тримали під вартою, але жодного недоброго слова проти себе вона не почула. Все це свідчило, що Кассандр стояв вище дрібної помсти. Принаймні так хотілося вірити. Онуку теж стало краще, Олімпіада відвідувала його щовечора, розказувала малому казочки про мудрих змій і вже потай обдумувала нові плани боротьби за владу. Здаватися вона й не думала. У неї визрівали плани нової помсти тим, хто змусив її сидіти у Підні серед смердючих трупів. Особливо Кассандру, йому вже, вирвавшись на волю, вона відомстить сповна.

Але несподівано одного вечора до неї навідався незнайомий чоловік в дорожньому плащі й капелюсі пеплос.

— Я грек,— представився він,— і прибув від Кассандра. Не буду втаємничувати від тебе один сумний факт: Народне Зібрання винесло тобі смертний вирок, царице.

Для Олімпіади це було новиною, і вона вражено мовчала.

— Вирок виконають-завтра,— додав незнайомець.— Як тільки-но зійде сонце і збереться люд.