Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
То захищаючись від нападів, то в свою чергу нападаючи, то вдаючись до пафосу, то не менш майстерно шаржуючи, чергуючи гнів і дотепи, погрози й насмішки, вмовляння і знову висловлюючись то метафорично, то парадоксально — Демосфен пройшовся по всьому своєму житті та публічній кар'єрі і довів, що він чистий і порядний, такий же і патріотизм та благодійна його діяльність. Захищаючи свою політичну програму, на втілення в життя якої він віддав всього себе, Демосфен довів, що вона може бути тільки корисною для афінян і згубною для македонців. Що ж, зажурено зізнався промовець, багато що із задуманого не вдалося, але сталося те не з його вини і не з вини афінян, а з вини тих, чиїм представником виступає. Есхін. Демосфен з сумом говорив про теперішній стан Греції, в'їдливо висміював тих, хто, скориставшись можливостями демократії, продавав свою батьківщину і занадто виставляв свої заслуги. Слухаючи Демосфена, афіняни відчули всю епоху, в якій жив і діяв промовець, епоху, де було стільки подій, воєн, інтриг, перемог, бід. І всі протиріччя ніби уособлювали дві людини — сам оратор і його недруг, як два антиподи, один справжній патріот, другий — прислужник чужого тирана.
Демосфен переміг. Слухачі віддали перевагу тільки йому. Есхін програв у двобої. І не тільки програв, а й навіть не набрав достатньої кількості голосів, потрібних для захисту від дії закону за недостатньо обгрунтованими і не-доведеними звинуваченнями,— він не мав і однієї п'ятої всіх голосів і тому повинен був піти у вигнання і жити там до кінця своїх днів.
Так переміг в тому публічно-словесному, тобто безкровному, поєдинку Демосфен. Так несподівано для самого себе зійшов з історичної арени найзатятіший грецький прислужник Македонії, цинік Есхін, котрий ніколи не гребував нічим для досягнення своєї політичної мети. Грецькі патріоти з полегшенням зітхнули, коли прилетіла вістка про вигнання Есхіна. Нарешті міг передихнути й Демосфен, бо натерпівся він від Есхіна за своє життя чимало. Щоправда, з вигнанням Есхіна не зникла македонська партія, але вона втратила свого вождя і вплив на людей. Може, це і підштовхнуло македонську партію до думки будь-що відомстити Демосфену за нищівну поразку, завдану ним її вождеві Есхіну. Маємо на увазі Гарпаллів процес, заплутаний, незрозумілий тоді — таким він залишився й тепер. Але той процес допоміг — бодай на кілька років — усунути з політичної сцени Демосфена. А суть його ось у чому. Сатрап Сирії та Вавилону Гарпалл у відсутність Александра Македонського, присвоївши собі його скарбницю, втік і з'явився в Афінах, де й став Прихиляти на свій бік членів національної партії, пропонуючи їм грошову допомогу. Хоч національна партія завжди потребувала допомоги, та все ж за пропозицією Демосфена Гар-палла замкнули у в'язниці, а гроші — понад сімсот талантів — відібрали і поклали на зберігання в Акрополі. Невдовзі Гарпалл утік з-під варти, а скарбники секвестируваних сум оголосили про велику нестачу. Довго гадали, хто і коли викрав частину грошей, аж доки македонофіли не пустили чутку, що винуватий, мовляв, Демосфен та його товариші, які не раз одержували від Гарпалла великі суми. Та, коли було знайдено рахункову книжку Гарпалла, імені Демосфена у ній серед тих, хто отримував гроші, не виявилось. І все ж це не врятувало Демосфена. Більш ніж півроку тривало розслідування цієї темної справи, і в результаті було оголошено список громадян, котрі провинилися... Одним з перших там значився Демосфен: буцімто він узяв хабар в розмірі двадцяти талантів. Всі були розгублені, ніхто не міг повірити: як? Демосфен?.. Народний герой, святий чоловік?
Суд присудив Демосфена до виплати великої пені. А якщо Демосфен не матиме потрібної суми, то... У Демосфена потрібної суми, п'ятдесят талантів, не набралося — і він був посаджений до в'язниці. Але просидів там недовго. Люди, котрі вважали ту історію наклепом на чесну людину, допомогли Демосфену втекти. І довго ще в Афінах говорили: хоч Демосфен і переміг Есхіна у чесному поєдинку, але македонські прихильники в свою чергу перемогли Демосфена в нечесній грі.
"...Щодо міфічного мого зачаття..."
її великого сина, ім'я якого вже гриміло на увесь світ, не стало у 323 році — в чужій і незнаній їй Вавилонії зустрів він свій негаданий, такий несправедливий кінець.
Не стало Александра Македонського в тридцять три роки.
Багато чого із своїх планів і сподіванок він здійснив — і здійснив блискуче, вражаюче. Став і повелителем світу. Крім, власне, Македонії і Балкан, у його руках була величезна Перська імперія та частина Індії, де він провоював і процарював тринадцять років. Все життя Александр присвятив одній-єдиній меті, яку він сам собі визначив: створити світову імперію. За тринадцять років безконечних битв, походів, злигоднів, смертельного ризику, неймовірного напруження сил він таки створив її. І тепер після його несподіваної і передчасної смерті полководці не знали, що з нею робити. Як не розуміли, для чого їхній повелитель поназавойовував (їхніми руками, звичайно) стільки земель і народів? Утримати все це в одних руках. Хіба він не розумів, що, скільки б не послали йому боги життя, навіть найдовший вік, все одно після його смерті Імперія розпадеться.
Завоювавши стільки чужих країв і народів, Александр бачив себе імператором (а не якимось там македонським царем) і повелителем світу. А отже — богом. Чи — рівним богові. І невдовзі з колишньої Перської імперії, що стала тепер імперією Александра, примчали гінці, котрі принесли еллінам неймовірну новину: вимогу царя Александра, щоб вони, елліни, віднині виявляли йому таке ж пошанування, яке виявляється самому богові.
Македонці ніколи не обожнювали своїх царів. Тільки мертвим владикам вони могли іноді виявляти пошанування як героям. А про те, щоб за життя... Та це навіть Філіппу на думку не спадало, а синок його... Ну й синок, мало йому царського звання, вирішив з богами зрівнятися... Під час перського походу він почав вимагати, щоб перед ним ставали на коліна як перед богом. Насторожилась і Олімпіада, коли до неї дійшли такі вісті. А насторожилась, бо не знала, що вона матиме з такого сина — їй буде краще чи гірше?
Елліни ж після довгих суперечок і дискусій вирішили виявити Александру пошанування як богові — аби в Елладі був мир і спокій. Як сказали представники Спарти: "Якщо Александр бажає бути богом, хай ним буде!"
Олімпіаді і хотілося стати матір'ю сина-бога, це підняло б її авторитет у всьому світі, але це й лякало водночас. Особливо по весні 323 року, коли в Азію до її сина почали прибувати посли від грецьких міст, щоб вітати його як нового бога. Тоді ж вона одержала од нього листа. Поштиво вітаючи матір, Александр розповів про свою поїздку до єгипетського бога Амона — від недавно збудованої Александра караван, у якому перебував Александр із своїми людьми, рухався три тижні. В дорозі всього траплялося, у тім числі й пригод. Так, коли скінчилась вода, Амон послав їм зливу, а коли піщана буря замела дорогу, то "божі звірі", себто священні змії, показали каравану, у який бік рухатись. Александр був задоволений поїздкою, хоч пережив усього сповна: вдень їм дозоляла спека і піщані бурі, а вночі — страшенний холод. І ось нарешті на третій день вони досягли великого оазису з болотами, солоним озером, густими гаями на горбах та фініковими пальмами в квітучій долині. В однім з поселень стояла споруда, схожа на акрополь,— резиденція місцевого владики, у святилищі якого і стояв трон великого Амона.
Дивовижний бог, писав далі син. Тутешні люди його уявляють в образі людини з баранячою головою і рогами. Під час свят жерці, яких супроводжують жінки-співачки, носять свого бога у золотім човні. Бог і змушував їх іти то в одному напрямку, то в іншому, човен нахилявся, як голова людини,— це й було виявом волі бога Амона.
Як тільки Александр піднявся у святилище, то бог Амон устами свого жерця привітав царя як свого... сина. І далі Александр у храм зайшов як син бога. В свята святих храму Александр задавав запитання оракулу. Серед них було й про містичне зачаття його Олімпіадою... (В Олімпіади, коли дочитала до цього місця, пергамент, сухо зашелестівши, випав з рук... Виходить, вона народила Александра лише після якогось... міфічного зачаття?.. Ну і ну! Яким би цар Філіпп не став пізніше, а тоді вона любила його і в них були ночі любові... То яке міфічне зачаття, коли вона понесла дитину від Філіппа?.. Що пише син? І варто йому цікавитись своїм зачаттям?..)
Підібравши пергамент, читала далі:
"Що відповів оракул на моє запитання щодо міфічного мого зачаття, я розповім тобі якось при зустрічі..."
Подумала Олімпіада, подумала, заспокоїлась, поміркувала, що вона буде мати з цього, і, зрештою, так вирішила: Філіпп був земним батьком Александра, Амон хоче стати небесним, вищим батьком. То, може, Філіпп і не потрібний більше — хай лишиться лиш тільки Амон? Зрештою небесний бог Амон міг перед початком зачаття лише прибрати образ Філіппа, і тільки. Може, Александр і справді походить від бога, а тому і сам є бог? А вона — мати бога?
В іншому листі син роз'яснював матері: "Я не відмовляюся від того, що я син Філіппа. Просто Філіпп під час зачаття був богом, який втілився у ньому. Ось чому я і є син бога".
Але македонців чомусь не обрадувала — як сподівалася Олімпіада — вістка про божественне походження їхнього царя. Вони вважали падання на— коліна перед кимось, бодай і перед царем, дикунством. Перед богами вони опускалися на коліна лише за великої біди. А цар у македонців був рівним серед рівних. Або першим серед рівних, і між ним та іншими ніякої різниці не було. Вільна людина, вважали македонці, і перед троном повинна бути вільною. А коли цар силує вільних — це деспотія. Так греки вважають, і вони, македонці, з цим згодні.
Македонська знать була розгублена.
Воїни — неотесані вояки! — взагалі нічого не могли втямити, чому це раптом їхній цар Александр, син царя Філіппа, та раптом став сином якогось там чужинського бога?
Але, не розуміючи, з обережності мовчали.
Олімпіада, сяк і так прикинувши, що це дасть для утвердження її влади, відповіла синові — щоправда, натяками: він, Александр, і справді народився в результаті міфічного зачаття...
А тим часом у далекому Вавилоні творилося щось незвичайне для македонців, греків.
