Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
А втім, надія вмирає останньою. Все, здається, зробили лікарі, тільки врятувати дівчинку не могли. Хоча кілька зайвих років життя — і на тім спасибі ескулапам! — все ж їй додали. Але боги, видно, не сприяли лікарям. Хоча бували роки, коли дівчина і взагалі добре почувалася. Але потім хвороба своє брала і на місяці вкладала хвору в ліжко. Вона тяжко тоді дихала, личко аж синіло... Задихалася та все скаржилася, що мало повітря навколо неї. Ліки вже не допомагали. Лікарі теж. Щоправда, вони запевняли, що треба набратися святого терпіння — боги бувають милостивими. І заодно бути готовим до всього. І — до найгіршого. Що має бути, того, мовляв, не минути.
Залишалася єдина надія на бога Асклепіада. Коли вже й зовсім стало погано дочці, Демосфен відвіз її в місто Епідавр на Пелопоннесі до знаменитого святилища бога Асклепіада. Дорога була неблизькою й нелегкою, але хвора витерпіла все, бо сповнена була віри у своє видужання. Вірив, що святий храм Асклепія порятує дочку, й Демосфен. Про чудесні зцілення у тому храмі говорила вся Греція. Розказували, що важко хворі, яких заносили у храм на носилках, другодні виходили з нього на власних ногах. Навіть сліпі після того відвідування святилища Асклепія ставали зрячими, а німі здобували дар мови!
Ні на мить не сумнівався Демосфен, що його дочка після відвідання храму Асклепія стане здоровою. Але... не так сталося, як гадалося. Ледь живою довіз він дочку до Епі-давра — дівчина не могла вже й звестися з носилок. Але, перш ніж потрапити у храм, її довго мили у лазні, потім розпитували про хворобу, тоді батько здійснив очищувальні жертви, що коштували великих грошей. І тільки після того дочку занесли на носилках до храму, де й залишили на всю ніч. Дівчинка боялася одна лишатися у храмі, де повзали священні змії і в пітьмі ночі кричала сова, але батько вмовив її бути мужньою — в ім'я порятунку. Та дочка хоч і пролежала всю ніч у храмі, але очей так і не стулила. Дізнавшись про це, жерці веліли, щоб вона лишилася ще й на другу ніч у храмі і неодмінно заснула. Бо тільки уві сні їй з'явиться бог Асклепій і скаже, як врятуватися.
Але бог не приснився дівчині. На другу ніч їй вдалося заснути і спала вона до ранку, але ніяких снів не бачила Жерці мовчки вислухали її і сказали, як присуд винесли:
— Бог Асклепій відмовляється допомогти хворій!.. Довелося повертатися ні з чим. Зворотна дорога і геть
виснажила хвору. Та гірше хвороби допікала думка, що від неї навіть сам бог відмовився й, отже, надії на порятунок більше немає. Тиждень пожила вона й навіки заснула.
Це сталося під ранок. А зі сходом сонця жінки обмили покійну, натерли її пахучою олією, одягли у все біле та й поклали на парадному ложі. У рот покійниці втисли монетку — плата Харону, перевізнику душ через ріку підземного царства Ахерон, що відділяє живих від царства мертвих, а лоб прикрасили золотою діадемою.
Рано-вранці біля вхідних дверей поставили посудину з чистою водою. Вважалося, що смерть опоганила дім і тому кожний, хто приходив прощатися з покійною, повинен був потім занурити свої руки у воду і здійснити обряд очищення... Цілий день до будинку Демосфена йшли і йшли люди, рідні, друзі, а більше просто знайомі, просто афінські громадяни. Йшли, щоб висловити своє співчуття оратору, попрощатися з його дочкою.
Демосфен був зворушений і плакав, дякуючи громадянам за увагу й співчуття. А вранці наступного дня, коли тільки-тільки на світ благословлялося, на домашньому вівтарі було здійснено врочисте жертвоприношення, і сумна процесія вийшла з будинку Демосфена.
Покійницю несли на носилках. Попереду процесії йшли жінки з посудом в руках — для узливання на могилі. За ними простували найближчі родичі покійної: спершу чоловіки у темному вбранні, потім жінки. Вони плакали і побивалися.
Процесію замикали флейтисти, сумна мелодія, плач жінок пливли вулицями міста. Невдовзі процесія вийшла за місто і наблизилась до кладовища, де вже була викопана яма. Під звуки флейт і плач жінок всі попрощалися з покійницею і тіло її опустили в яму...
Демосфен тяжко переживав смерть своєї дочки. Повернувшись з похорону, кілька днів, одягнувши траурне вбрання, уникав з будь-ким спілкуватися, а задумавшись, тяжко зітхав, хитав головою і бурмотів сам до себе:
— Кому потрібне було її молоде, прекрасне життя, що його в неї відібрано? Якщо я для македонців став кісткою в горлі, то кому заважала в цьому світі моя єдина донечка?
Знайомі намагалися розрадити Демосфена, але марно.
— Таких слів, що змогли б для мене замінити мою дочку, у грецькій мові немає. І в будь-якій іншій теж.
То навіщо слова розради, коли ясне сонечко більше не світить моїй, доньці. Якщо богам когось треба було забрати з цього світу, то краще б вони забрали мене — я все ж таки більше прожив у білому світі і вже встиг добряче насолити царю Філіппу. Ось хто молить богів, щоб вони забрали мене з цього світу, а я попри все живий. Тільки донечки моєї немає...
Друзі і прихильники оратора як могли розважали його, але Демосфен нікого не слухав і ні на які втішні слова не реагував. Згорьований батько щодня ходив через усе місто до Діпіліонських воріт, за якими обабіч дороги, що вела в Пірей, було міське кладовище — некрополь,— й годинами сидів на камені біля дорогої йому могили. Назад повертався звісивши голову, і афіняни намагалися не чіпати його навіть словом: коли людина в горі — слова зайві.
То яким же було здивування афінян, коли раптом Демосфен — минув лише тиждень після передчасної смерті його дочки! — з'явився на агорі у білому святковому вбранні, з квітами, сяючий і врочистий. Ніхто нічого не міг збагнути — не воскресла ж його дочка? А знаменитий оратор попрохав слова.
— Народе,афінський, сьогодні у моєму житті настав найщасливіший день. І я спішу поділитися з тобою, народе афінський, своєю радістю, бо моя радість — це і твоя радість. Сьогодні до мене прилетіли добрі вісті з Пелли, столиці проклятої Македонії, що царя Філіппа більше немає у білому світі. Чуєте? Філіппа, тирана і гнобителя еллінів, більше немає у цьому світі. Радійте люди, вітайте одне одного з волею. Смерть нарешті забрала нашого лютого ворога, руйнівника нашої демократії і незалежності. Знайшлася серед нас людина, котра, нехтуючи життям своїм, нанесла тирану смертельний удар. Ім'я героїчного царе-убивці — Павсаній. Запам'ятайте його ім'я, люди! Він — істинний герой, і його славне ім'я віднині і навічно збережеться в історії. Слава відважному царевбивцю Павсанію!
— Слава, слава Павсанію! — вигукнули прихильники Демосфена.
— Народе афінський, люде еллінський,— виступав далі оратор.— Настав сприятливий для Еллади час, і ми, греки, повинні скористатися загибеллю Філіппа, щоб скинути іноземне ярмо. Воля вже стукає у наші двері. Наша демократія встає з колін. Правда, на македонський престол всівся інший цар, але, як повідомили мене надійні люди, то — молодий хлопчик, власне, юнак, зв'язаний по руках і ногах внутрішніми чварами. Певний, що він буде швидше займатися гульками, аніж воєнними походами, до яких у нього немає ані хисту, ані бажання. Греція вільна! Радій, народе афінський, радій, Елладо!
Демосфен помилився, коли запевняв, що новий македонський цар, "хлопчик" Александр, віддаватиметься лише гулькам і не захоче ходити в походи і воювати, як то робив його покійний батько. Не минуло й двох місяців як "хлопчик" Александр, впоравшись з внутрішніми чварами, зміцнив армію, залізною рукою ("І звідки вона у нього, по суті, ще хлопця, взялася?" — дивувалися македонці) навів лад. Оскільки на Балканах було спокійно, Парменіон в Азії стояв за молодого царевича горою, Александр кинув своє військо в Грецію, де вже звела голову непокора. Молодий цар швидко і, головне, несподівано пробрався майже непроходимими стежками у Фессалію, і, коли з'явився там негадано, йому відразу ж всі покорилися. І навіть — мабуть, з ляку — вибрали його пожиттєвим стратегом. Задоволений першим успіхом молодий цар підійшов до Фермопіл — і там йому теж покорилися без бою. Не марнуючи й дня, Александр дуже швидко і цілком несподівано для греків перейшов гори ("Літає він на крилах із своїм військом, чи що?" — жахалися греки), став табором біля Фів і послав ультиматум одночасно і Фівам, і Афінам: або —• або... Або ви мене визнаєте як свого повелителя і покровителя Еллади, адже я законний спадкоємець царя Філіппа, або я вас змушу це зробити силою зброї, а тоді вже нарікайте на себе.
Чекати відповіді довелося недовго. Одне за одним налякані грецькі міста прислали в табір нового македонського повелителя своїх посланців з виявом покори і найвірнопід-даніших почуттів до молодого монарха та запевнянням його у своїй відданості. Це була перемога без бою, але Александрові цього було мало. Запевнивши греків у своїй прихильності до них, зібрав синедріон в Корінфі, куди з'ї-хались представники всіх грецьких міст за винятком тільки спартанців. І греки визнали Александра, як і його покійного батька, гегемоном еллінів. Також, як і Філіппа, Александра призначили стратегом-автократором у війні проти Персії.
Велівши грекам розпочинати підготовку до походу, Александр в ореолі слави повернувся до Македонії. Був переповнений бажанням пошвидше вирушати в перський похід, але одна подія за іншою ставали йому на перешкоді. Та й небезпечно було йти в чужі краї, не забезпечивши вдома тили. А народи, що жили навколо Македонії і були нею покорені, наче змовившись, повставали один за одним. Досить було Александру вирушити з військом у Грецію, як на північному заході повстали іллірійці, за ними заворушились трібалли, за трібаллами — кельти. На початку нового 335 року Александр добре підготувався до походу, зібрав сильне військо, а для підтримки піхоти послав на Дунай ще й ескадру. Похід тривав кілька місяців, молодий цар довів, що йому, як і його покійному батькові, щастить.
Швидко рухаючись, форсуючи ріки у найнесподіваніших місцях, долаючи гори, Александр нападав завжди першим і завжди негадано. І завжди перемагав — швидко, вражаюче, з малими втратами для себе. До літа того року всі, хто повстав було проти Македонії — іллірійці, трібалли, кельти,— визнали Александра за свого повелителя і підкорилися йому.
