Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
Острів Хіос і торгові міста малоазійського узбережжя _Кізін та Ефес перейшли на бік македонців — це теж був успіх Аттала й Парменіона.
Тим часом в Пеллу в супроводі Демарта й загону, що його супроводжував, повернувся царевич Александр. При в'їзді в столицю царевича гамірно й радісно зустріли його найближчі друзі й однодумці, в колі яких він раніше провів стільки ночей за бенкетними столами — македонці Філота, Птолемей та Гарпал, греки Неарх, Лаомедон і Ерігій. Вродливі молоді рабині співом вітали царевича. Потім піднесли його коневі джерельної води, а вершнику — срібний келих вина.
— Пий до дна, пий до дна, щоб віднині днина твоя була ясна! — вигукували друзі, доки царевич спорожняв келих.
Але ні друзі, ні радість зустрічі не зворушили царевича. Вітання в його честь з нагоди повернення в столицю він сприйняв як належне, лише замислено додав:
— Я повернувся в Македонію, але не на свою батьківщину. Бачать боги, в Македонії я лише тимчасовий мешканець. Мене чекає світ — він і стане моєю істинною батьківщиною.
Цар Філіпп, хоча й був у ті дні надзвичайно заклопотаним — увесь його час забирала підготовка до походу,— все ж влаштував бенкет з нагоди примирення з сином і його повернення на батьківщину. Цим Філіпп ніби спокутував свою вину за ті приниження, яких зазнав ще не так давно царевич на його весіллі з Клеопатрою. Тепер Александр нарешті був у центрі всього двору, його всадовили поруч з батьком, в єдиному оці якого була непідробна радість. Александр розм'як душею (не часто батько пестив його такою увагою) і вперше після того злощасного весілля відчув себе в царському палаці як удома.
—■ Не пам'ятай, сину, старе,—стиха гомонів до нього батько.— Нас у світі білому лише двоє: ти і я. Тож мусимо порозумітися. Хай тебе не хвилює, в кого я завтра закохаюся, головне, що я твій батько, а ти мій син. Твоя ж мати попри все залишається македонською царицею. І заодно й царицею Епіру. її брата, царя Епіру і твого тезка Александра, на знак миру між Македонією та Епіром чекає твоя сестра Клеопатра. І Македонія, і Епір вже готуються до весілля. А відразу ж після весілля Александра й Клеопатри вирушаємо в похід. Якщо бажаєш, доручу тобі легку кінноту. А тепер, сину, давай вип'ємо, щоб старе забулося, а нове з'являлося тільки хороше в мирі і злагоді між нами.
Цар Філіпп, здається, все зробив, щоб налагодити добрі — чи бодай на деякий час терпимі — стосунки з колишньою своєю дружиною, котра все ще залишалася (щоправда, про людське око) македонською царицею. Позбавити її цього титулу Філіпп не зважився, хоча й міг (як міг і життя її позбавити) — щось заважало йому це зробити. А що — і сам не відав. Будучи завойовником чужих земель і народів, Філіпп, хоч як це не дивно, сам залишався в душі добрим. Особливо до близьких людей, до тих, хто колись дарував йому добро, не кажучи вже про любов. Як там не сталося у них з Олімпіадою, але він пам'ятав, що колись її любив, що вона — мати його сина і спадкоємця престолу, тому замахнутися на її життя не міг. Як і теперішній своїй дружині, юній Клеопатрі, не міг відмовити в її невтримному бажанні стати царицею македонською. І ось теперь виходило, що Македонія за одного царя має аж двох цариць. Явище небувале, але ні Клеопатрі не дати титул цариці, ні такий же титул відібрати в Олімпіади Філіпп просто не міг.
"Ат,— махнув він зрештою рукою,— якось воно саме розв'яжеться, час покаже, хто з них залишиться справжньою царицею..."
З боку Філіппа, завжди обережного, завжди хитрого, завжди винахідливого і завжди передбачливого, котрий ніколи й нікому не давав себе обвести круг пальця, це був необачний і небезпечний для нього вчинок, що межував із випробуванням власної, до того, здавалося, щасливої долі. Як час покаже — і досить швидко,— цей вузол розв'яжеться кривавою драмою. Філіпп гадав, що все зміниться після його успішного повернення з перського походу, але й цьому не судитиметься збутися — похід у Персію відбудеться, та без нього, без Філіппа. Як згодом виявиться, він погано знав Олімпіаду— надто небезпечною вона була в сліпій люті й жіночих ревнощах, цього Філіпп не врахував, бо ніколи високо не цінував жінок. І дарма він покладався на мудрість греків, що час, мовляв, великий лікар. Час, може, й справді великий лікар, тільки Олімпіаду навіть він не спроможний був вилікувати чи бодай загоїти душевні рани, завдані їй чоловіком. Олімпіада не просто втекла в Епір, а затаїлася там, готова будь-якої миті нанести зрадливому чоловікові смертельний удар. Коли Філіпп запропонував їй мир, вона — про людське око — погодилась, але від того ненависті до Філіппа у неї не зменшилось. А Філіпп тим часом гадав, що все наладиться, якщо він зміцнить стосунки з Епіром. Для цього й запропонував Олімпіадиному братові свою дочку Клеопатру. Олімпіада погодилась на це весілля, але ненавидіти зрадливого чоловіка, котрий розтоптав її любов, не перестала. За зраду він мусить розплатитися кров'ю — тільки тоді вона заспокоїться і честь її буде врятована. Ось цього Філіпп не врахував, бо по-справжньому ніколи не розумів і не цінував Олімпіаду, вважаючи її просто сварливою і ревнивою до безміри бабою, хоч і владолюбною та гоноровитою, але — недалекою. За це Філіпп і поплатився власним життям.
І настав останній день Філіппа...
Надійшло сухе і гаряче літо 336 року — останнє літо в житті Філіппа Македонського, такого щасливого, такого знаменитого царя, повного сил, здоров'я, задумок, життя якого, здавалося, буде вічним. Сорок шість років — цар був у розквіті, володарював на Балканах і в Греції, десятки народів і племен покорялися йому, попереду був похід у Персію за новими перемогами і славою. Рівного йому у ті часи не було. То хто б міг подумати, що літо 336 року — останнє в його житті!
Македонські війська, що до того покорили Балкани і Грецію, вже були готові до далекого походу. Вони зібралися на рівнині неподалік Пелли, де виросли тисячі наметів чи й просто куренів, і незліченні дими з рання й до темна здіймалися у високе і дзвінке македонське небо. Велелюддя клекотіло на рівнині, як вода в повінь. Все перемішалося: люди, худоба, облогові знаряддя, що мали трощити стіни чужих фортець і міст, крики, іржання, мукання, скрип коліс... В центрі того тлуму, на узвишші, оточеному надійною охороною, стояв великий шкіряний намет царя— у палаці в ті дні Філіпп майже не жив. Перебравшись до намету, був невідлучно серед війська, звикаючи до походу. Війська були готові вирушати в будь-який день, але затримувало весілля Філіппової дочки з епірським царем.
Воно готувалося не в Пеллі, а в прадавній столиці Македонії Егі, куди вже заздалегідь прибували гості.
Весілля готувалося препишне, щоб продемонструвати всім балканським підданим та македонцям з еллінами відновлення сімейного миру та могутність царства. На весілля вже прибували ксени царя і його наближені, а також посланці всіх областей Македонії, представники грецьких міст, франкійських, іллірійських та інших народів і племен. Весілля мало справлятися кілька днів — врочисто, наче всенародне свято.
Першого дня виступали грецькі актори, гості й представники міст, здоровили молодих, дарували їм золоті вінки. На другий день у святі, яким було весілля, мав узяти участь народ, і після урочистостей відбувалися ігри в театрі. Тому люди займали місця в театрі ще звечора і так, сидячи на них, передрімували, щоб зранку, як розпочнуться дійства, мати місце, якого тим, хто прийде вранці, і не бачити. І хоч виходила заміж царська дочка і їй та її нареченому бажали щастя, але не менш згадували й царя Філіппа, зичили йому довгих, щасних літ, слави, багатства...
Таке пребагате й препишне весілля ніхто, крім Філіппа, не міг справити, і тому для багатьох гостей Філіпп був рівнозначний богові. Ніхто не передбачав лиха, ніхто й повірити не міг, що на весіллі — на вседержавному святі — може трапитись щось й страшне.
. Настав останній день у житті Філіппа.
Всі місця в театрі були зайняті ще звечора. Площа перед театром і всі підходи до нього були заповнені збудженим людом. Довкола лунала музика, пісні, чулися співи, жарти, веселі гомони, вигуки-побажання Філіппу довгих літ життя і щастя.
Та ось почулися звуки труб і все стихло.
З'явилися глашатаї. З трудом пробираючись крізь натовп, вони прохали людей розступитися. Це було непросто зробити, адже всі стояли щільно, та люди утворили потрібний прохід через площу й до самого театру.
Ще раз пролунали сурми—і все стихло.
І тоді з'явилася препишна процесія. Святково зодягнені, врочисті й горді, йшли високоповажні гості—посадові особи різних держав і міст, полководці македонської армії. Несли зображення дванадцяти богів, а з ними і статую ще одного, тринадцятого,— царя Філіппа, живого бога на землі.
За високоповажною процесією простували придворні, серед них ішов і вчитель царевича, великий Арістотель, друзі царя, гетайри, а вже потім в оточенні охорони йшло троє — сам цар Філіпп із сином Александром і зятем, теж Александром.
Обидва Александри були в білосніжних гіматіях, золотих вінках, цар же — в пурпуровому плащі, що маяв у нього за спиною, як два огненні крила.
Цар посміхався і, йдучи, махав рукою, вітаючи народ. А народ вигукував вітання своєму цареві. Ось процесія вже зайшла в театр.
Цар Філіпп з двома Александрами — сином і зятем — поминули ворота. В цю мить убити царя ніхто не міг, адже його з усіх боків оточувала охорона і гвардійці. І ті, й ті вишикувались з обох боків проходу, яким ішов цар, кілька охоронців йшли попереду царя і позад нього. Ніхто і простих смертних не міг через таку щільну охорону пробитися до царя. Але ніхто не врахував одного: не міг пробитися до царя лише сторонній, чужий. А свій? Наприклад, охоронець?
Як тільки Філіпп поминув ворота, один з гвардійців-гі-паспістів хитнувся вперед, в його руках блиснув кинджал, що до того був схований під плащем. Він стрибнув уперед і по саме руків'я загнав його цареві в лівий бік...
Все відбулося так несподівано-негадано і так швидко, що ніхто нічого й усвідомити не встиг, як цар Філіпп уже почав завалюватись на бік... Права його рука все ще була
піднята вгору, нею він все ще вітав народ, який у свою чергу вітав його.
