Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Македонці не без задоволення покректували, добрий мороз розганяє кров у молодця. А на рівнинній Македонії і ближче до моря стояли дні сонячні, теплі, з м'яким, сліпучо-осяйним снігом, коли досить було одного лише вовняного гіматія, а не овечого кожуха та кудлатої баранячої шапки, як у горах.

Надійшов гамеліон — місяць весіль.

По всій Македонії справляли весілля — від пастуших поселень в засніжених горах, де аж земля репалась від морозів, до теплих приморських рівнин, до царського палацу в столиці. Пелла з нагоди царського весілля прибралася, особливо весела та гамірно-збуджена метушня сповнювала палаци Аттала і Філіппа. Сам цар, як завжди з нагоди такої радісної події, що його чекала попереду, загуляв з гетайрами, не знаючи ні дня ні ночі. І щоранку прокидався у якоі-небудь своєї коханки. І з чужої постелі, стомлений любов'ю і п'яною ніччю, посилав своїй нареченій найніжні-ше запевнення у вірності й близькому щасті, що їх чекало, як тільки-но вони відгуляють весілля й залишаться нарешті удвох...

Коли все було готове і настала черга приносити весільні жертви, цар був тут як тут. Він і справді помолодів, і хтива посмішка не сходила з його дещо спотвореного чорною пов'язкою лиця. Александрові бридко було дивитися на батька, який, тільки-но вибравшись з чужої постелі, що не встигла ще охолонути (про нічні походеньки царя говорила вся Пелла), натхненно промовляє щось про своє велике кохання до незрівнянної, єдиної Клеопатри...

Весілля справляли за всіма звичаями предків і так, наче молодий уперше в своєму житті брав шлюб: Аполлону принесли у весільну жертву молоду і жирну теличку, яку оббілували, засмажили і з'їли в честь майбутнього подружнього союзу македонського царя. Сам цар, як завжди, пив багато й охоче і не хмелів. Потім він підніс в жертву Аполлону пасмо свого вже трохи прихопленого сивиною волосся (молода в цей час приносила пасмо свого волосся в жертву богині Артеміді), і всім гуртом, на чолі з добре підпилим молодим, веселою та гамірною юрбою рушили до будинку молодої. Філіпп уже добряче похитувався, але на ногах ще тримався і єдине його око сяяло завзяттям. Коли цар розмахував руками, на сонці спалахували сяйвом золоті його персні. Молодого супроводжували дружки, потім ішли Парменіон та Антіпатр, а вже за ними із своїми молодими друзями простував Александр. Його дратувало, що він супроводжує царя після полководців та радників, але попри все намагався веселитися, хоч веселість аж ніяк не йшла на душу.

Навстіж відчинені двері в палаці молодої (точніше, в палаці Аттала) прикрашені, як і велить'звичай, маслиновими та лавровими вінками. Біля палацу гурти цікавих, вони весело вітають молодого, вигукуючи в його честь здравиці. Молодий у хітоні, поверх якого накинуто пурпуровий, аж вогняний, плащ, взуття теж червоне, на голові вінок із золотого листя й гілок, що так і сяє в промінні не по-зимовому теплого і лагідного сонця. Молодий першим переступив поріг дому молодої, і навстріч йому з посмішкою від вуха й до вуха вже біжить щасливий "батько" молодої — її дядько, ненависний Александру Аттал.

— Чи тут живе молода? — вигукує дружба.— Чи сюди ми потрапили, чи, може, нам інший будинок шукати?

— Іншого будинку вам шукати не треба, дорогі гості,— кланяється Аттал.— Сюди ви потрапили, у нас молода. У нас.

І веде молодого та його гостей до домашнього вогнища, де приносять жертви, й урочисто заявляє:

— Не віддаю дочку чоловікові, а відриваю її від свого серця і від домашнього вогнища. О боги! Будьте свідками, що віднині молода приноситиме жертви тільки перед домашнім вогнищем свого чоловіка.

Тим часом в покоях заспівали сумної весільної пісні, що, мовляв, молода прощається з волею і йде назавжди з батькового дому. Сама ж молода, як і годиться, "гірко" плакала.

Аттал вже завів молодого та його гостей до зали, звелів трохи почекати, доки прийде молода. Цар нетерпляче тупцяє, й Александру видно, як він збуджено потирає руки. А втім, якщо царя лише відносно можна назвати молодим, то наречена й справді була молодою — такою юною, звабливою, свіжою, наче той пуп'янок, що тільки-тільки розквітнув. Вона в шафрановім хітоні — довгім, з барвистою каймою внизу, перехопленому тоненьким пояском у талії, поверх якого — пурпуровий, з малюнком, пеплос, на струнких ноженятах розкішні, оздоблені сріблом черевички. Сяють сережки, коралі та інші прикраси, на голові з пишною зачіскою — діадема із золотого листя й гілочок мирта... Клеопатра гарна молодістю своєю, ще ніким не займаною, вродою гарна і схвильована бентегою. І Філіпп, точнісінько як колись на такому ж весіллі милувався четвертою своєю нареченою, Олімпіадою, так тепер милується шостою своєю нареченою, і, як колись Олімпіада, так тепер Клеопатра здається йому єдиною у світі білому, незрівнянною і прекрасною — слава життю й любові!

Пружним і легким кроком досвідченого воїна і гультяя підходить молодий до молодої, дарує їй свою чарівну посмішку, бере під руку і веде до бенкетного ложа. Не йде, а ледь торкається ногами підлоги — вишуканий, стрімкий, елегантно-запобігливий. ІДо-що, а бути вишуканим у ставленні до жінок македонський цар уміє, і це в нього виходить і просто, і гарно (так же легко він може вдавати із себе і простого, грубого селянина). Молоді в золотих вінках обмінюються закоханими поглядами. Немає щасливіших, ніж вони, людей у світі білому. Принаймні так здається збоку. Але близькі піддані знають, що таким щасливим і схвильовано-врочистим цар був і на кожному з попередніх п'яти своїх весіль. Одружується вшосте, але ж чи надовго? Чи не доведеться їм бажати своєму владиці подружнього щастя і всьоме, увосьме?..

Та ось чоловіки прилягають на бенкетних ложах, жінки, як і заведено, сідають у протилежному від чоловіків кутку зали.

Молоді — навпроти весільного пирога з товчених кунжутних зерен, змішаних з медом. А на столах — чого душа жадає! Слуги один поперед одного розносять перші чаші з вином...

Ти послухаєш царського меча!

З чого і як почалося — гаразд і не пам'ятає Александр. Весілля промайнуло перед ним як у тумані: бачити бачив, але не сприймав, чути чув, але не усвідомлював. До нього посміхалися (чи ж не єхидно, бува?), і він у відповідь посміхався. Точніше, намагався посміхатися. Як і задумав, грав свою роль — тримався злегка насмішкувато, намагаючись бути не на весіллі, а над весіллям, і спостерігати все ніби збоку. Але не виходило. Не вдавалася йому роль відстороненого, безтурботного весельчака — в душі все клекотіло... І все важче й важче йому було дерти рот у ввічливій, холодній посмішці. Дратівливість шукала виходу і ось-ось його могла знайти. А цього не треба, ой не треба! Ніякої волі справжнім почуттям, хай усі бачать, який безтурботний і насмішкувато-елегантний царевич. І чергове весілля свого батька він сприймає, як чергове грище, забаганку. Він спадкоємець престолу, то чому ж йому дратуватися. Дратуються тільки кволі — сильні воліють керувати своїми справжніми почуттями. Але не виходило.

Коли почало вечоріти, залунали флейти. Всі знали, що то означає, і дружно загукали:

— Пора молодій та до молодого!

— Пора, пора,— охоче погодився і сам молодий, який, захмелівши не в міру, відверто ліз до Клеопатри з обіймами, під столом щипав її за стегно, і вона то червоніла, то блідла, то безтямно посміхалася.

З будинку Аттала до царського палацу молодих везли у заквітчанім візку під теленькання дзвоників. Перед вели флейтисти, всі хором співали пісень, пританцьовували, і так з галасом і піснями сунула процесія вулицею. Тітка молодої — вона грала роль її матері — йшла за візком із смолоскипом, запаленим від домашнього вогнища молодої,— його Клеопатра мала занести у дім свого чоловіка.

— О Гіменей, о Гіменей!..— голосно вигукують дружки.

Скільки їхали, стільки люд кидав під ноги процесії квіти (живі квіти посеред македонської зими — їх гінці царя привезли з теплих грецьких країв). А далі було так, як і раніше було на весіллі у Філіппа. В палаці їх першим зустрів хлопчик з корзиною фруктів у руках. Тоненьким голосочком він проспівав весільний гімн, бажаючи, щоб у молодих "кращою, ніж стара, була нова доля-доленька".

"Але ж так йому співали і так бажали нової долі і тоді, коли він одружувався з моєю матір'ю",— ревниво думав Александр, ледве утримуючи на своєму закам'янілому обличчі чергову посмішку. Тим часом наречена ("Як і колись моя мати",— знову майнула ображена думка в царевича) взяла з корзини фігу та айву і з'їла їх на очах у присутніх — на знак, що її щастя буде спокійним і солодким.

Як і велить звичай, молодий заніс молоду у свій палац на руках. ("Як і колись мою матір...")

А після подячної жертви біля домашнього вогнища відбувся заключний ритуал, що завжди вінчає весілля македонських царів: молодим піднесли коровай і на їхніх очах розрубали його мечем навпіл. І Аттал — щасливий і гордий Аттал! — підніс його молодим, вже чоловіку та жінці перед богами й людьми, по шматочку священного хліба... Весілля вже наближалося до свого кінця.

Ще ніколи за своє коротке життя не почував себе так зле Александр, як на тому злощасному весіллі. Як не намагався бути відсторонено-безтурботним і дивитися зверхньо на все, що відбувалося, як не силував себе на вишукану іронію — нічого не виходило. Особливо від думки, що якийсь там Аттал вже називає себе родичем царя. Ще до весілля македонська знать почала дружно запобігати перед Атталом, а тепер він і поготів викликав у них пошану, і Аттала все проголошували другим македонцем у царстві — після царя він в один день став найвпливовішою людиною в царстві. І горда, вразлива душа не змогла цього знести. Від однієї лише думки, що він, син цариці, яку вигнав цар,— ставало боляче і тяжко. Він спадкоємець батькового трону, а всі, наче змовившись, хвалять та віншують якогось там Аттала і навперебій говорять, що тільки діти Філіппа від нової цариці стануть спадкоємцями престолу. Він, Александр, був живим, але всі трималися так, наче його вже й не було на цьому світі. Гордий Александр ще не зазнавав такого приниження, як на шостому весіллі свого батька. На нього позиркували мовби й поштиво, але не без насмішки. На батьковому весіллі, безміру п'яному, він один залишався тверезим, сумним і нещасливим.