Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
Недарма ж Аттал хотів, щоб Філіпп з нею розлучився. Не вийшло. Аттал відступив у тінь, але навряд чи відмовиться від своєї лихої задумки — будь-що усунути суперницю своєї племінниці. І Аттал, і Клеопатра розуміють: доки Олімпіада жива і в Пеллі, Клеопатра не стане законною царицею. Розлучити її з Філіппом Атталу не вдалося, то залишається віками перевірений спосіб — прибрати з цього світу суперницю. І кінці у воду. А зробити це простіше простого. Знає добре, бо сама так же легко і просто прибрала з цього світу Філіну. І Філіпп навіть уваги не звернув на її раптову смерть. Не зверне він уваги й тоді, коли йому скажуть: "Олімпіада... Ні з того ні з сього... не хворіла і раптом..." Цар навіть зрадіє, що нарешті позбувся нелюбої дружини. І, звичайно ж, влаштує їй пишні похорони, повернувшись з яких, заживе у своє задоволення з Клеопатрою. Аттал, напевне, вже й вибрав для нелюбої цариці тиху смерть. Ось чому їй ночами почала снитися Філіна. То самі боги застерігають царицю: дивись, будь обережною, тебе чекає те, що Філіну спіткало... Тож треба боротися. Убивці можуть з'явитися в будь-який час... Що їм підговорити, наприклад, рабиню, пообіцявши їй волю, якщо вона підсипле якийсь там порошок у їжу своїй господині. Знає, бо сама так діяла і рабиня Філіни тоді охоче погодилась життям своєї господині викупити собі волю. Господиню свою вона отруїла, не підозрюючи, що воля її чекає лише на тому світі — Олімпіаді живі свідки були ні до чого.
Так міркувала цариця і звідтоді спала з кинджалом під подушкою. Двері спочивальні на ніч зачиняла на надійну защіпку. Ефебам, котрі охороняли її палац, вже недовіряла — всі вони македонці. Покладалась тільки на епірян. Варту всередині палацу, яку несли її вірні епіряни, обходила майже щоденно, аби ще і ще наказати: пильнуйте! Епіряни, відчувши неясну ще тривогу, старалися і пильнували добре. Олімпіада нічого не брала в рот доти, доки на її очах кухарі не пробували їжу чи питво. Але страх, що проти неї існує змова, не минав. Навіть у спочивальні не знаходила спокою, а тому веліла скляні ящики з гадюками перенести в спочивальню і поставити біля її ліжка. Знала, які забобонні македонці, тож на випадок чого могла б захиститись і гадюками. І чим пильніше береглася, тим частіше у її сни навідувалась Філіна — глузлива, насмішкувата. Багатозначно казала, наче знущалась: "Ага-а..." Що означало оте."ага-a", Олімпіада не могла збагнути (ясно тільки, що погроза) і до ранку не могла заснути. І від будь-якого підозрілого звуку то за кинджал хапалася, то бігла до ящиків з гадюками... І щодня слала до сина своїх людей з потаємними скаргами: їй, його матері, у Пеллі загрожує небезпека. Що така ж небезпека загрожує і йому, спадкоємцю македонського престолу.
І Александр вирішив поговорити з батьком — відверто і прямо.
При чім тут пута Гіменея?
Філіпп охоче прийняв сина. Щоправда, без свідків і в потаємній кімнатці, де він завжди вирішував особливо важливі державні справи. Був він лагідний, увесь аж світився в очікуванні щастя, що його чекало з Клеопатрою. Звідтоді як закохався, цар наче помолодів років на двадцять — двадцять п'ять. Навіть чорна пов'язка на оці не псувала його радісно-молодецького вигляду — єдине око царя випромінювало чекання завтрашніх утіх та насолод. І та відверта батькова радість викликала внутрішню неприязнь у сина, ба навіть осуд (в юні свої роки царевич не визнавав жінок, крім своєї матері та годувальниці Ланіки, і був твердо переконаний, що покликання справжнього чоловіка і жінки — то несумісні речі. Бо тільки слабаки піддаються жіночим чарам, якщо вони взагалі є, а сильні — ніколи).
Батько був збуджений: то сідав, то схоплювався, то потирав руку об руку — подібної звички в нього Александр раніше не помічав. І це теж викликало в нього огиду. "Чого це він метушиться, як хлопчисько?.. — думав зневажливо.— Схоплюється, бігає, наче той півник, ось-ось ще закукурікає..."
— Ну, розказуй, сину, як живеш, що тебе турбує? — на обличчі і в голосі — сама доброзичливість.— Давненько ми з тобою не зустрічалися.
— Бо з-за весілля у тебе немає часу навіть з рідним сином зустрітися!
— Не тільки підготовка до весілля забирає мій час, а й підготовка до майбутнього походу теж. І не кип'ятись,— вже лагідно додав.— Ти — не вода у бронзовому казані, що стоїть на вогні.
— Але мене, як і казан на вогні, пече з усіх боків! З мене і моєї матері сміються твої люди. Ти покинув мою матір, і тепер їй загрожує смертельна небезпека. При живій своїй дружині ти затіяв весілля з Атталовим дівчиськом!
Філіпп раптом ляснув долонею по мармуровому столику, і черговий ефеб, не зрозумівши того виляску, вскочив до кімнати.
— Ге-еть! — заревів до нього цар і повернув до сина червоне лице, що так і палахкотіло гнівом.— Не смій втручатися у стосунки між батьками! Бо не тобі мене судити.— Посопів, охолонув і сказав майже миролюбиво: — Я ж не втручаюся у твої особисті справи. Любися з ким хочеш, але дай і мені право любитися з тими, з ким я захочу.
— Не жінки головні у чоловіків! Батько засміявся.
— Можливо. Але про жінок ти Дарма так. Більшого щастя, як вони, нам, чоловікам, ще ніхто не може принести.
— Я ненавиджу жінок! — затявся на своєму Александр.
— Відчуваю,— батько посміхався.— Але це в тебе від юності. А можливо, це вплив твоєї матері.
— Не говори так про мою матір, яку ти зрадив.!
— У мене з твоєю матір'ю все в минулому,— Філіпп намагався говорити рівно і спокійно, хоч це йому й коштувало чималих зусиль.— А живу я сьогоднішнім днем. Та й життя, сину, складніше, аніж ми думаємо про нього. Ще невідомо, як у тебе складеться особисте життя і скільки разів ти будеш закохуватись!
— У мене інша мета. Для мене жінки — це другорядна справа.
— А я жінок люблю! — визивно кинув цар.— І життя свого без них не уявляю.
— А подружня вірність?
Батько вже почав втрачати терпець.
— Та при чім тут пута Гіменея, коли мене вабить інша?! Я вдячний богам, що вони послали мені юну Клеопатру.
— Але Аттал всюди заявляє, що...
— Аттал просто дурень,— незлобиво буркнув цар.— І теревенить не знаючи що. Він всього лише віддає мені свою племінницю. А від того, що він породичається з царем,— знатнішим не стане. Він і без такого родичання знатний.
— Але Аттал всюди заявляє, що твоїми спадкоємцями будуть тільки діти від Клеопатри.
— Хай вони ще спершу народяться,— відмахнувся цар.— Нічого І нікого не слухай, мій сину. Твою матір без мого відома ніхто й пальцем не посміє зачепити. А спадкоємець мій — ти. І не будемо більше про це. Тим більше в мене сьогодні хороший настрій і я не хочу сваритися з тобою. Від цього наше царство не зміцніє. Ти був моїм сином, моїм сином і залишишся. Але не забудь прийти на моє весілля. Інакше я ображуся.
— Але мені тяжко,— повагавшись, зізнався Александр.
— Знаю,— злегка обняв його за плечі батько.— І все ж ти мусиш бути, бо інакше подумають, що між нами спалахнула спірка. А цього я не хотів би. Тож мусиш бути на весіллі моєму і заодно й привітаєш мене з новим щастям.
Демон і й застерігає...
Внутрішній голос — його великий Сократ називав де-монієм — застерігав Александра: не йди на весілля батька, не ризикуй, добром це для тебе не скінчиться...
І все ж Александр, звелівши своєму внутрішньому голосу, названому демонієм, мовчати, пішов. Хоча й розумів: демоній мав рацію, сину цариці Олімпіади, зневаженої і скривдженої Філіппом, яка попри все, а швидше про людське око залишається царицею і дружиною македонського царя, іти на весілля невірного батька принизливо. Але не піти — гірше. Аттал і його прихильники сприймуть це як перемогу, як повний програш епірської відьми та її сина при македонському дворі. І демоній зрештою змушений був погодитись з ним: ти мусиш іти на весілля, щоб Аттал не святкував перемогу, але одночасно й застеріг: дивись, царевичу, пильнуй кожний крок. Противники твоєї матері, а найперше Аттал, зроблять все, щоб принизити тебе в очах македонської знаті.
І все вийшло так, як і застерігав його демоній.
Міркуючи, як йому триматися на батьковому весіллі, царевич вирішив бути насмішкуватим, іронічним, елегантно-вишуканим, трохи навіть глузливим: мовляв, що поробиш з батьком — не байдужий він до прекрасної половини роду людського. Кожний з нас має якусь слабинку, люди ж бо ми, зрештою. Іронія — але витончена, благородна — і мала стати його зброєю. До того ж він водночас ніби збоку спостерігатиме за тим, що відбувається в царському палаці, недосяжний ні для насмішок недругів, ні для власних емоцій. Ось тільки таким — насмішкувато-безтурботним, вишукано-елегантним він і візьме гору над Атталом. Він, Александр, царевич і спадкоємець трону — це треба повсякчас підкреслювати. І чим більше Аттал втрачатиме контроль над собою, тим витриманішим та іронічнішим мусить бути він.
Одягнувся відповідно до свого віку, по-юнацькому, але вишукано: білосніжний хітон, скріплений на плечі золотою пряжкою,— витвір кращих грецьких умільців, взяв розкішні сандалії з переплетеними до колін ремінцями. Ноги, руки, шия — відкриті, засмаглі, налиті юнацькою снагою і силою. Лице пещене, злегка гордовите, величне, але в той же час і ніби безтурботне. На поясі — короткий плащ, скріплений на шиї золотою пряжкою. Такі плащі в греків носили лише юнаки, старші зодягали хламиду, здебільшого вирушаючи в дорогу, на полювання чи й у похід, на війну. А царевич надів його на весілля. І тут був свій смисл. Хай погадають Аттали, чому це Александр одягнув не звичайний гіматій, а хламиду, яка годиться для полювання та воєн. Натяк досить прозорий: царевич прийшов не на весілля, а на полювання. Можливо, й на війну...
Поснідав Александр скромно — кинув до рота кілька крихітних шматочків хліба, вимочених у вині, пожував, не відчуваючи смаку, проковтнув, і все. Порожній шлунок, легка, стрімка хода, ясна голова, вишукана мова. Ось все це і знадобиться йому на весіллі.
Від матері примчав гонець: цариця благала сина не йти на весілля до зрадливого батька на "потіху Атталам". Застерігала, що їй приснився поганий сон... Александр пробіг очима пергамент і, ледь посміхаючись, сказав гінцеві:
— Передай цариці моє шанування і подяку за її турботу і піклування. Скажи, що мені сьогодні снився, навпаки, гарний сон.
Гамеліон — місяць весіль
В гірській Македонії завили-загули сніговії, затріщали морози.
