Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

І лише тоді брат, обережно перевівши подих, сам себе похвалив:

— Молодець, вистояв! Перша гроза, здається, минула.

Згораючи від лютого й ревнивого безсилля та бажання пошвидше відомстити Філіппові і його новому тестеві Ат-талу, а заодно й Клеопатрі, Олімпіада розгорнула в Епірі бурхливу діяльність. Та як вона не наполягала, як не вмовляла брата, як йому, зрештою, не погрожувала — Олександр розсудливо не пристав на її безумну затію негайно йти походом на Македонію.

Перелютувавши і переклекотівши, сестра змушена була змиритися з цим. До того ж до неї дійшли невтішні вісті, що й синові не щастило: іллірійці теж рішуче відмовилися йти війною проти Філіппа, і спільників собі серед них збіглий царевич так і не знайшов.

Своїх дружин я не вбиваю!

Аттал святкував перемогу — царевича Александра в столиці не було, Олімпіади — теж. А новою царицею Македонії стала його племінниця Клеопатра. То чому б і не попишатися, коли рід Атталів породичався з царським родом і дав Македонії нову царицю? Але владу Клеопатри, а отже й владу Атталів, ще треба було зміцнювати — це Аттал добре розумів. Насторожувало й те, що хоч Олімпіада й залишила Пеллу, але цар з нею не розлучився. І хоч жити з нею він вже не буде — це ясно,— але все може статися. Та й самолюбивий царевич Александр десь завіявся, шукає собі спільників у боротьбі за македонський трон. Тож Аттал і почав навіювати Клеопатрі: доки епірська відьма із своїм синком на цьому світі, вона, Клеопатра, не утвердиться на троні. Племінниця ж була переконана, що на троні вона вже утвердилась. Цар, який за віком годився їй у батьки, був безтямно в неї закоханий, виконував будь-яку її забаганку, і це так тішило юну царицю і вселяло віру, що вона наймогутніша з усіх жінок. Повіривши в свою винятковість, Клеопатра увійшла в смак. Жіночу половину царського палацу — гінекей — вже переобладнала з небаченою пишністю. Ще й веліла в залі гінекею поставити трон. І навіть Аттала, дядька свого, котрий заміняв їй батька, опікуна і наставника, який стільки зусиль доклав, щоб вона стала не коханкою Філіппа, а його законною дружиною і царицею, Клеопатра приймала, теж сидячи на троні. І трон той заздрісники Аттала вже встигли оголосити жіночим і тільки посміювалися поза його спиною. Іноді злословили: "Що скаже трон у гінекеї?" Кпили, бо й справді трон шістнадцятилітньої Клеопатри, та ще в гінекеї, викликав посмішку. Невже цього не відчуває Клеопатра? Інші ж із шкури лізли, запобігаючи перед царицею, називаючи її мудрою з мудрих... "Яка там мудрість? — обурювався Аттал.— Зелене і дурне дівча!" Клеопатра ж улесливість лизунів сприймала за правду і вже почала носа дерти, повіривши, що вона й справді — мудра з мудрих.

Ефеб в позолоченому панцирі загородив Атталу дорогу:

— Велено зачекати!

Аттал ледве стримався, щоб не вхопитися за руків'я меча. Нікчемне дівчисько, славне тільки молодістю та вродою, велить йому, полководцеві Македонії, зачекати! О боги! Міг би просто порозкидати ефебів, але стримався. Клеопатра може поскаржитись Філіппу — цього ще не вистачало.

Нарешті його покликали. Ледве стримуючись, щоб не вибухнути люттю, Аттал зайшов до тронної зали гінекею. Так і є. Дівчисько всілося на "жіночому троні" й удає з себе володарку не лише Македонії, а й усього світу. Стягнути б її з того сідала та відшмагати як слід, але...

— Клеопатро,— стримано почав Аттал.

— Цариця...— лагідно й насмішкувато мовила племінниця.— Я, до твого відома, цариця Македонії.

— Кле-ео-опа-атро-о...— крижаним тоном протягнув Аттал.— Не забувай, що ти моя племінниця, а я твій дядько. Пам'ятай, що я тебе зробив царицею. Без мене ти була б просто коханкою царя. Не треба гратися титулами і насолоджувати свій слух звучанням слів, що ні до чого не зобов'язують. Затям: на троні не сидять. Сидіти може й дурень. Тим більше сідниця в нього теж є. Трон треба втримувати під собою.

— Хіба мені хто загрожує? — злякано запитала племінниця.

— Так. Бо ти поводишся надто безпечно. Твоя суперниця, епірська відьма, втекла з Пелли, щоб виступити проти царя і проти нас з тобою. А ти забавляєшся троном. Гляди, щоб Олімпіада не вибила з^під тебе цього позолоченого сідала. Вона все ще залишається царицею, твій чоловік, а наш цар, з нею не розлучався.

— Але що може вдіяти мені Олімпіада, коли мене так палко кохає цар? Ах, ти навіть не уявляєш, як мене кохає цар!

— Колись Олімпіада теж казала, що її цар гаряче кохає. Минуло не так багато часу, і їй довелося тікати з Македонії нелюбою жоною. Тепер ти співаєш про любов царя. Ти що — остання у світі жінка? Чи єдина? Та цього добра знаєш скільки? А раптом цар ще в когось закохається — що тоді? Тоді Олімпіада зживе тебе з цього світу. А тому треба все зробити, аби Філіпп розлучився з Олімпіадою і оголосив її своїм ворогом. Як і сина свого Александра, до речі, спадкоємця македонського престолу.

— Ах, дядечку, своїми балачками ти псуєш мені добрий настрій! Буде так, як я захочу, а не так, як захоче Олімпіада,— тупнула ніжкою.— Не смій при мені згадувати її бридке для мене ім'я. Я щаслива і хочу бути щасливою!

"Щасливе ніщо",— з жалем подумав дядько і, круто повернувшись, вийшов із зали.

Звідтоді Аттал, махнувши рукою на захмелілу від щастя племінницю, вирішив діяти сам. За кожної зручної нагоди навіював цареві: Олімпіада і Александр не просто втекли з Пелли, ні. Вони втекли, щоб шкодити, мстити цареві, тож гуртують навколо себе невдоволених, а тому цареві треба бути напоготові... А якось натякнув, що до Олімпіади і Александра треба послати "надійних людей". Філіпп різко глянув на нього єдиним оком, у якому спалахнула блискавка.

— Що мають робити мої надійні люди?.. Чому мовчиш, Аттале? Убити сина і його матір? Це ти мав на увазі, Аттале?

— Я не говорив цього;— похолов Аттал,— але...

— Але подумав. Затям. Я можу кидати своїх дружин, що, власне, й роблю, але убивати їх... Ні, позбав мене цього. Зрештою, вони колись дарували мені радість і насолоду, то завіщо їх знищувати? Тільки за те, що я охолов до них? — Рішуче:—Хай живуть. І Олімпіада теж. У мене було з нею і хороше. До всього ж вона цариця Епіру. А напередодні походу в Персію з Епіром не годиться псувати стосунки. Сина ж і поготів чіпати не буду.

— Але ходять чутки, що...

—. Ось як ті чутки підтвердяться, тоді й повернемось до цієї розмови. А поки що син мені потрібний як помічник. .— А якщо в Клеопатри будуть діти? '— Тоді й будемо говорити.

Аттал вийшов від царя роздосадуваний. Що це з Філіп-пом? На весіллі на сина з мечем кинувся, а це вже за ним руку тягне. Виходить, кепські справи? Його, Аттала? Треба будь-що налаштувати царя проти Олімпіадиного синка, інакше йому, Атталу, буде непросто.

Та події вже вийшли з-під впливу Аттала і розвивалися не в тому русі, у яке їх спрямовував царський тесть. Ясно стало принаймні одне: цар забаг помиритися зі своїм сином і спадкоємцем. Десь глибоко в душі Філіпп відчував, що це не просто сварка сина з батьком, ні. Ображений за свою матір, Александр вороже налаштувався проти нього і може йому зашкодити. А це небажано. Особливо в переддень задуманого походу в Персію. Із сином — а він у нього розумний, кмітливий і вдатний до діла, тож може стати одним з кращих помічників у поході,— треба будь-що помиритися. І якщо не вдасться його вирвати з-під впливу матері, то бодай зам'яти протиріччя. Все зваживши, Філіпп звернувся за посередництвом у справі примирення з сином до свого друга Демарта—корінфського ксена. Йому ж наказував:

— їдь в Іллірію, розшукай там Александра і будь-що умов його повернутися додому та помиритися зі мною. Я все ж таки йому не чужий і він мені теж. Передай: з його матір'ю, царицею Олімпіадою, я теж помирюся. І ще скажи: ти, царевичу Александре, як був, так і залишаєшся спадкоємцем македонського трону... Збирайся, а мої писарі тим часом підготують до сина листа від мого імені.

Царевич повертається в Пеллу

Того року Македонія посилено готувалася до походу на Схід, де Філіпп збирався захопити багаті торгові міста і за рахунок нових земель значно розширити кордони свого царства й одночасно позбутися сильного суперника, яким була Персія.

Якщо грецьке військо завжди спиралося на легкоозброєних воїнів, то Філіпп вирішив основну ставку, як то вже не раз чинив, зробити на важкоозброєну фалангу — її натиску не міг витримати жоден супротивник. Як не витримали й скіфи царя Атея, коли він ходив проти них походом в гирло Данубія-Істра. До фаланги Філіпп відібрав вісімнадцять тисяч важкоозброених піхотинців — всього ж піхота нараховувала до тридцяти тисяч чоловік. Майже щодня влаштовувалися огляди, навчання, тренування, що змінювалися радами полководців у царя.

Від Демарта, який уже більше місяця перебував в Іллірії, вмовляючи Александра помиритися з батьком і повернутися в Пеллу, примчав гонець з таємним листом. В ньому царський посланець писав:

"Александр запевняє, що не має до тебе, царю, ворожих намірів і зла, хоч і ображений за свою матір, царицю Олімпіаду. Але повернутися до тебе він зможе лише тоді, як у Пеллі не буде Аттала. Це рішення царевича тверде й останнє. Чекаю вказівки, як мені діяти. Від себе додам: у своїх непорозуміннях з тобою царевич Александр винить Аттала І налаштований до нього вороже. Разом їм — Ат-талу й Александру — у столиці не вжитися, як двом котам в одному мішку. Демарт". Дочитавши послання, Філіпп спалахнув:

— Чи не занадто багато хоче царевич? Заради його забаганки я мушу виганяти геть свого тестя і полководця? Не бувати цьому! Сьогодні вижену Аттала, а завтра царевичу не сподобається Антіпатр чи Парменіон — то їх теж виганяти?

Охолонув, ще поміркував трохи і звернувся за порадою до Антіпатра, якому довіряв більше, ніж своєму тестеві.

— Для чого виганяти Аттала?—здивувався Антіпатр.— Можна зробити так: відрядити розвідувальний загін в Азію, щоб він, переправившись через Геллеспонт, підготував місце для прибуття головних військ. А командування загоном доручити Атталу. Таким чином він виїде з Пелли, Александр це сприйме як його вигнання.

— І вовки ситі, і кози цілі,— засміявся Філіпп.— Тільки щоб Аттал чого, бува, не запідозрив, разом з ним пошлемо й Парменіона.

До Демарта в Іллірію помчав гонець: "Аттала вигнано з Пелли, хай царевич повертається додому".

Тим часом загін Аттала й Парменіона, переправившись через Геллеспонт, висадився на узбережжі Малої Азії і дійшов до Магнесії на Меандрі, очікуючи приходу основних військ.