Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Ні, ні, гнав од себе ці підозри Александр, але згодом йому доповіли, що мати-цариця часто відвідує мргилу Павсанія, кладе на неї квіти і довго сидить зажурена... Від таких донесень Александру ставало не по собі. Але що вдієш, доводиться мовчати. У матері можуть бути такі таємниці, куди синові її — зась!

Шаленство кривавої помсти

Відразу ж після вбивства царя Філіппа Антіпатр виступив перед мешканцями Егі із запальною промовою на користь Александра, сина покійного царя. Македонці завжди вірили Антіпатру, тож підтримки намісника Александр не забуде до кінця своїх днів. Але треба було спішно повернутися в Пеллу і там утвердити своє право на трон. Антіпатр і тут допоміг царевичу: виділив йому чималий загін своїх воїнів, яким, як він запевнив, Александр міг повністю довіряти. На чолі того загону Александр спішно повернувся в столицю. Не вагаючись, захопив фортецю, і македонське зібрання воїнів проголосило його — двадцятилітнього сина Філіппа — македонським царем.

І відразу ж почалися репресії.

Новий цар, скориставшись збудженням і непевністю в народі та армії, почав хапати і знищувати всіх, хто здавався небезпечним для трону, незалежно від їхньої причетності до замаху на царя. Слідство у справі вбивства Філіппа, не встигнувши по-справжньому розпочатися, відразу ж і завершилось. Офіційно було повідомлено, що вбивця хотів відомстити Атталу, гоноровитому опікунові нової цариці, за те, що той поглумився над ним, будучи гомосексуалістом. А Філіппа він убив тому, що той відмовився дати хід справі судового переслідування Аттала. Але в цій версії не сходилися кінці з кінцями: винуватий Аттал, а вбито Філіппа. До всього ж минуло аж надто багато часу між злочином Аттала і помстою зневаженого. Коли завдано образи Павсанію, а коли він убив Філіппа!

Розуміючи таке, в спішному порядку з'явилося додаткове роз'яснення: політичні противники Філіппа використали жадобу помсти Павсанія у своїх цілях. Хто вони — політичні противники?

Першими було названо братів із князівського роду Лін-кестидів. Але виявилося, що один з них, Александр, зять Антіпатра, відразу ж після вбивства вітав нового царя. Антіпатрового зятя відпустили з миром, а двоє його братів під гарячу руку були страчені. І відразу' ж, наче за помахом невидимої палички, почали хапати і страчувати багатьох представників знаті. Врятувалися тільки ті, хто встиг втекти у Персію.

Молодий цар з головою ринувся у вир кривавої помсти. Давня неприязнь до македонської знаті вихлюпнулась тепер назовні, і страти йшли одна за одною. Було знищено майже всіх потомків Філіппа по чоловічій лінії (щоб ніхто з них і ніколи не міг претендувати на македонський престол і тим більше мстити новому цареві). Александр пощадив лише недоумка Аррідея.

Свою молоду мачуху Клеопатру та її крихітну дочку Європу Александр чомусь жалів, хоч і ненавидів її за те, що вона походила з роду Атталідів і опікуном її був ненависний йому Аттал. На той час в Пеллу повернулася з Епіру цариця Олімпіада, і першим її запитанням було: "Де та, що хотіла стати македонською царицею? Де Клеопатра із своїм щеням?.."

Цариця Клеопатра з дочкою тепер була беззахисна і вже приречена. Чоловік її був на тому світі, дядько пішов з Парменіоном в Малу Азію і звідти нічим не міг допомогти своїй племінниці, бо й сам уже потрапив під загрозу знищення — Александр просто ще не встиг до нього дістатися. У ті дні він знищував усіх представників роду Атталідів по чоловічій лінії — винних і невинних, всіх підряд, так люто ненавидів він царевого тестя Аттала, пояснюючи свою жорстокість державною необхідністю. Загибель, що нависла над ним, відчував і Аттал і все робив, щоб врятуватися. Спершу він затіяв спробу підняти проти молодого царя війська, що знаходилися під його командуванням у Малій Азії. Оскільки з того наміру нічого не вийшло, Аттал у відчаї кинувся встановлювати контакти з Афінами, підбурюючи їх виступити проти Македонії. Але тут йому на заваді став Парменіон. Невдовзі від Александра прибув ще один загін, він з'єднався із загоном Парменіона — і все було скінчено: Аттала схопили і відтяли йому голову. Парменіон визнав Александра царем і став одним з його надійних полководців. Коли до Клеопатри дійшли вісті про загибель дядька Аттала, нещасна цариця зрозуміла, що дні її лічені. Олімпіада переслідувала й тероризувала Клеопатру майже щодня, нахваляючись з нею розквитатися, як тільки-но цар Александр піде з військом у Персію... Так воно й станеться, бо ледве Александр вирушить з Пел-ли, Олімпіада відразу ж візьметься за свою молоду суперницю: маленьку Європу вб'ють на колінах у її матері — це щоб боляче допекти суперниці. Клеопатрі ж Олімпіада з насолодою скаже:

— Раджу тобі самій розпорядитися своїм життям, бо коли я це зроблю — ти перед смертю жахнешся і навіки на тім світі збожеволієш.

Злякавшись мук, яких мстива Олімпіада їй завдасть, . Клеопатра у відчаї повісилась. На її смерть ніхто й уваги не звернув — не до того було в ті дні, коли винищувалися цілі сім'ї й навіть роди.

Після вбивства Філіппа характер Олімпіади різко змінився — аж до невпізнанності. Вона стала безжалісною до безміру, неймовірно жорстокою і вся клекотіла й згорала від бажання мстити, мстити, мстити...І цариця люто мстила всім македонцям, яких ненавиділа, піддавала їх тортурам, і ніякими, бодай і найвишуканішими і найвинахід-ливішими тортурами не могла наситити свою жорстокість. За життя Філіппа вона все ж таки стримувала свої почуття, таїлася, тепер же, коли царем став її син, вже нікого не боялася і нікого не остерігалася. Мстити македонцям за всі ті приниження, яких вона зазнала, коли Філіпп відвернувся од неї, стало метою її тогочасного життя.

Не відставав від матері й син. Страти і вбивства, що почалися відразу ж по загибелі Філіппа, не припинялися навіть до того дня, коли новий цар вирушить з військами у перський похід.

Страх охопив Пеллу, особливо македонську знать, близьку до покійного Філіппа. Нікому не було порятунку. Якщо на яке знатне сімейство падала підозра, переслідувалися і фізично знищувалися всі представники того роду по чоловічій лінії. Ніхто й гадки не мав, що молодий цар виявиться таким неймовірно жорстоким і безжалісним, що в багатьох від усвідомлення цього волосся на голові ставало сторч. Ще ніхто з роду Аргеадів, до якого по батьковій лінії належав Александр, не знищував усіх своїх родичів. Невдовзі в Македонії не залишилося жодного чоловіка, котрий би хоч якесь відношення мав до роду Аргеадів і міг якось претендувати на верховну владу — Александр хотів царювати сам. Ще не ставши царем, він уже боявся змови і тому винищив усю царську родину — серед живих залишив тільки жінок. Свою матір і сестер по батькові він залишив серед живих тільки тому, що був упевнений: жінки нездатні конкурувати з ним у боротьбі за владу. За це він навіть любив жінок із свого роду. А матір, царицю Олімпіаду, любив навіть щиро, хоча влади, на яку вона розраховувала після загибелі Філіппа, не дав — цього Олімпіада, як покаже час, не змогла пробачити синові до кінця днів своїх. Та Александр ніколи не забував, що саме його мати звільнила йому македонський трон. Ось це його гнітило, адже він вважав себе сином богів, посланим на землю самими богами, а виходило, що батько посварився з матір'ю, мстива мати чужими руками прибрала батька і посадила на звільнений трон свого дорогого синочка... Не вельми... Тому Александр і не давав справі про вбивство батька ніякого ходу, а велів її пошвидше закрити і забути назавжди. Жаль батька, але його вже не повернеш.

Прадавня столиця Македонії, преславна Едесса, відома в пізніші часи як Егі, прощалася з царем Філіппом, котрий назавжди залишав цей суєтний і підступний білий світ. Було приготовлено величезне поховальне вогнище, і тіло царя, перш ніж віддати його на поталу вогню, виставили на мармуровому постаменті для прощання.

Другий день не мілів людський потік. Лице Філіппа, бліде в перший день, на другий почало чорніти, наче покривалося засмагою, але тим, хто проходив біля постаменту, цар здавався живим. Ось-ось він встане, потягнеться, покрекче, хапаючись за голову: "Ох і перебрали ж учора!..", і всіх позгукує на нове гульбище.

Цар і справді згукав гостей своїх на небачені досі гульки, на весілля своєї дочки, що мало перерости у вседер-жавне, всенародне свято, а переросло воно у вседержавну трагедію. Гості їхали на свято весілля, а потрапили на похорони того, хто їх запросив.

Представники македонських, грецьких, іллірійських та інших міст, попрощавшись з покійним царем, підходили до нового владики, щоб висловити співчуття з приводу тяжкої втрати і засвідчити йому своє шанування та покірливість. Александр стояв рівно, наче струнко, тонкий, аж худий, і дуже блідий, і здавався на вигляд значно молодшим своїх двадцяти років. Він дякував гостям, що вони відвідали Македонію у такий тяжкий для неї, такий сумний і гіркий час, і запевняв їх, а в їхніх особах народи, що він, Александр, будучи законним спадкоємцем македонського трону, у всьому продовжуватиме батькову політику і підтримуватиме ті зв'язки, які підтримував цар Філіпп. І гості, зокрема грецькі, зрозуміли, що новий цар себе вважає гегемоном еллінів, а отже, незалежності грекам і далі не бачити. Але ходити в македонському ярмі греки не бажали і невдовзі після похорону до Александра почали надходити тривожні вісті: грецькі міста, з таким трудом завойовані й підкорені царем Філіппом, скориставшись з його смерті, одні за одним виходили з покори. І Александр зрозумів: треба негайно кинути македонське військо в Елладу і будь-якими засобами і жертвами завдати грецьким містам такого удару, щоб вони і думати забули про якусь там незалежність!..

Найщасливіший день Демосфена

За тиждень до вбивства Філіппа у Демосфена померла дочка. З малих років скаржилась дівчинка на біль у грудях та кволість у всьому тілі. І за чиї гріхи так покарали її боги?! Своїх же вона не мала — пташеня, та й годі. Демосфен не шкодував витрат, запрошував до доньки найкращих лікарів, вони були уважними й чуйними, днями гостювали в оратора, допомагаючи дівчині і ліками, і порадами, і взагалі лагідним словом, що теж лікує.

Надія мовби й була.