Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

І борг той мусив повернути Антіпатр. Як і своєчасно надсилати Александрові підкріплення. Ясно.було, що коли цар вирушив у похід без грошей, то сподівався лише на швидку перемогу, на захоплення багатих перських міст, де й мав знайти кошти. А ще Антіпатр мав стежити за греками, щоб ті виконували умови Корінфського союзу. Для цього цар зоставив Антіпатру майже половину свого війська, щоб мав чим на випадок повстання оперувати. Але найбільше, що тривожило намісника,— це неприязнь до нього матері-цариці. Олімпіада чекала, що управління Македонією син доручить тільки їй. Тож, коли вона дізналася, що син віддав Македонію Антіпатру, з нею ледь не трапився припадок. Бризкаючи слиною, вона кричала невідомо кому; " — Я царем його зробила, а він не дав мені — рідній матері своїй! — навіть якоїсь там Македонії!

У неї був свій двір, і вона у всьому хотіла бути незалежною від Антіпатра, як держава в державі. А тому почала вести себе визивно, раз по раз втручаючись1,у справи управління і в ту політику, яку проводив Антіпатр щодо Греції. Діяла всупереч йому, на зло йому, всіляко підкреслюючи, що цариця тут вона, а він — всього лише полководець її сина, тож мусить слухати тільки її. Антіпатр же чинив тільки по-своєму, теж всіляко підкреслюючи, що правитель держави він. Був стриманим, але впертим і так же ненавидів її, як вона його.

Ворожнеча між ними росла й росла.

Обоє безперервно слали скарги Александру, Антіпатр про те, що Олімпіада зарозуміла і свавільна, всюди втручається у його справи, Олімпіада, в свою чергу, про те, що повага, яку йому виявляють як наміснику, закрутила Антіпатру голову і він забув, хто він, я хто вона, Олімпіада.

Із свого переможного походу на Схід син слав матері безліч дарунків, писав ніжні й шанобливі листи, у яких величав її матір'ю-царицею, але... Але забороняв втручатися як у державні справи, так і в розпорядження Антіпатра по війську.

Олімпіада шматувала синові листи, впадала в шаленство, і слуги злякано од неї ховалися, бо кожний хотів ще пожити. Цариця рвала на собі одяг і волосся, кляла сина і богів, що відвернулися од неї. А трохи охоловши, слала синові нові докори, та син, судячи з усього, спокійно терпів її невдоволення і злість. Щоправда, якось була трохи зраділа й у неї з'явилася крихітна надія, що син нарешті схаменувся і стане (чи вже став?) на її бік. А сталося це в той час, коли до неї дійшла чутка, що якось Александр, прочитавши чергову скаргу намісника на неї, царицю Олімпіаду, сказав: "Антіпатр не розуміє, що одна материнська сльоза зітре тисячі таких листів".

Олімпіада збадьорилася, слала синові все нові й нові скарги на Антіпатра — і сліз у них було!.. Та син всупереч своїм словам більше не звертав уваги на ті сльози і не підтримував її в боротьбі з Антіпатром. Син добре знав свою свавільну матір, тому дозволив собі давати їй поради: не втручайся у справи Антіпатра, 'бо справи його — державні. А війна між його намісником і матір'ю дріб'язкова, недостойна, щоб він, повелитель світу, нею займався. Ще й радив матері заспокоїтись, жити своїм власним життям і не втручатися у справи держави, а намісник зі свого боку не буде втручатися у її справи.

Та цариця вперто гнула своє.

Так тривало з року в рік.

Зрештою мати так набридла Александру своїми постій-

ними скаргами, що він, стративши терпець, надіслав їй

сердитого листа, у якому рішуче заборонив матері втруча-

тися — під будь-яким приводом — у державні справи, які

здійснював Антіпатр. Ображена Олімпіада, щоб не бути

поруч з Антіпатром, забрала свій двір і року 331-го, зали-

шивши ненависну їй Македонію, переїхала в Епір. Це був

відкритий виклик сину: схаменися, що ти робиш?! Навіть

рідна мати, яку він відмовився захистити, змушена зали-

шити Македонію. Хай усі знають, як цар Александр шанує

рідну матір, хай!.. Десь глибоко в душі Олімпіада була

певна, що син схаменеться. І попросить матір негайно по-

вертатися в Пеллу і більше його не ганьбити, бо ж ясно,

що від хороших синів матері не тікають. Для виду вона

трохи повіднікується, а тоді повернеться і стане повно-

правною і єдиною господаркою Македонії, а клятий Анті-

патр буде у неї на побігеньках... і

Але син так і не попросив її повернутися в Македонію.

Він навіть уваги не звернув, що рідна мати залишила Македонію, ніби так і треба було. Олімпіада затаїла на нього ревниву образу. Полководці йому ближчі, аніж рідна мати. Проклята Македонія! І тут вона перемогла, забрала в неї сина.

Олімпіада вирішила, що те, що вона втратила в Македонії, себто владу, надолужить в Епірі. Рідна дочка Клеопатра не зраділа, коли її мати з'явилася в Епірі. Більше того, почала всіляко підкреслювати, що в Епірі правителька вона, Клеопатра, а Олімпіада лише гостя... Ну й діти, лютувала Олімпіада! Рідний синочок не дав їй влади в Македонії, а рідна дочка хоче витурити з Епіру! Невдячні! Забули, що вона їх породила, виховала І на ноги поставила!

Материне зле бубоніння не розчулило Клеопатру і винуватою вона себе не визнавала.

— Можеш у всьому покластися на мене,— мовила їй сухо і непривітно.— Як стану царицею Епіру, ти матимеш надійний захист.

— Ти... царицею? — стрепенулась Олімпіада і вмить забула про свій жалісливий тон та скарги.— А чоловік твій, цар Епіру, де?

— Помер,— раптом сказала Клеопатра, сказала просто, як про щось буденне.— Несподівано і негадано. Недовго й хворів — все у волі богів... Але я ще не встигла тебе повідомити про це.

Олімпіада не здивувалася почутому, бо брат з малих років хворів, її вразило інше: епірський трон віднині вільний.

— Моя рідна дочка збирається стати царицею, а матері про те ні слівця? — протягла з погрозою.

Клеопатра похолола, бо, знаючи матір, відчула: це добром не скінчиться. Ой, коли б цариця Олімпіада, втікши з Македонії, та не захопила владу в Епірі? Прибула не сама, у неї он стільки озброєних людей, готових на все.

Як у воду дивилась Клеопатра. Олімпіада досить швидко витіснила її з Епіру, і Клеопатра змушена була втікати туди, звідки раніше втекла мати,— у Македонію під захист Антіпатра.

Так Олімпіада стала необмеженою володаркою Епіру. І далі інтригувала проти Антіпатра та інших ненависних їй македонців і все скаржилась на них синові Александру, який, зайнятий далеким походом та безконечними битвами, не завжди їй і відповідав.

Есхін програв змагання, але втікати довелося Демосфену.

Після другої і теж невдалої спроби скинути македонські пута, коли було зітерте з лиця землі непокірне місто Фіви, Греція ніби затихла. Але то тільки так здавалося на перший погляд. Антимакедонська партія хоч і потерпіла поразку, та її люди не впали у відчай чи безнадію і аж ніяк не відмовилися від сподіванок на кращу долю своєї батьківщини. Хто з них подався за Геллеспонт до Дарія III, щоб разом з персами боротися проти македонської навали, а хто залишився вдома, щоб і далі гуртувати патріотів до подальшої боротьби за незалежність Еллади.

Залишився у рідному місті й Демосфен. Не так давно Афіни захистили його, не видали на вимогу Александра, і Демосфен віддячував співгромадянам своєю щоденною працею на благо рідному народові: впорядковував фінанси, вдосконалював морські та військові справи, як і раніше, полум'яним словом підтримував у співгромадян мужність та святу віру в перемогу. А сили були нерівні. Ряди національної партії значно і значно поріділи. З часу Херонейської битви, і особливо з 338 року,, на Демосфена цілеспрямовано (відчувалася рука, що спрямовувала роботу) посипались і нападки, і доноси, про нього розповсюджували найбрудніші плітки, але підірвати авторитет оратора так і не змогли — афіняни не віддавали на розправу македонофілам свого захисника. Зрештою вороги вирішили дати Демосфену відкритий бій і для цього випустили на арену свого найталановитішого бійця, стійкого прибічника македонців, давнього і послідовного недруга Демосфена, відомого оратора Есхіна.

А почалося ось із чого. Свого часу було запропоновано нагородити Демосфена золотим вінком за його великі політичні і громадські заслуги. Але Есхін тоді опротестував цю пропозицію як буцімто незаконну: вона, мовляв, внесена не в належний час (який же час належний, Есхін того не пояснив) і що заслуги Демосфена аж ніяк не можуть бути визнані як такі, що варті подібної високої нагороди. А тому це питання повинне спершу обговоритися в суді і лише тоді його можна винести на розгляд у Народному Зібранні. Ясно було, що Есхін потай заздрить всенародній славі свого суперника і в душі ображений, шо афіняни більше уваги приділяють Демосфену, а не йому і Демосфена нагороджують, а не його, Есхіна... Але тоді Есхін так і не зважився надати справі хід, відчував, що може програти, а тому вичікував зручний час і цілих шість років не доводив справу до суду — про неї вже всі встигли й забути. І ось зненацька у 330 році, коли повсюди перемагали македонофіли, відтісняючи членів національної партії від державного керма, Есхін вирішив, що вже настав час нанести Демосфенуч вирішальний удар. Або він виграє, або Демосфен, обом їм в одному місті більше не вжитися.

З багатьох країв Греції з їхалися в Афіни бажаючі бути присутніми на змаганні двох знаменитих ораторів і двох непримиренних противників, котрі й до того не раз мірялися силами, а це вирішили стати на останній герць: або — або.

Першим із звинувачувальною промовою виступив Есхін — він говорив надто різко, брутально. Його промова була переповнена інсинуаціями та різними вигадками, на які він завжди був великим майстром. Есхін очорнив усе життя Демосфена, починаючи заледве чи не з колиски: він і сякйй і такий, увесь зітканий із самих лише вад і пороків — як людина, як політичний, державний чи громадський діяч. Втративши чуття міри і хоч якоїсь об'єктивності, Есхін обливав брудом все у своєму противнику: і його характер, звички, уподобання, смаки, і його патріотизм. Виявляється, Демосфен (дехто думав, що, навпаки, Есхін) плазував перед македонцями, продавався їм за золото (яке брав все той же Есхін) і всі біди Афінської держави відбувалися від того, що він зумисне обминав ті моменти, коли афіняни могли легко виграти, а штовхав їх на авантюру тоді, коли ясно було, що вони програють.

Та ось слово взяв Демосфен і виступив із своєю найзна-менитішою (так потім визнають історики) промовою "Про вінок" — славетнішої промови не було в жодного з грецьких ораторів ні до Демосфена, ні після нього.