Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин
І Олімпіадин. Наш син. Але ти аж ніяк не бог і не миротворець, чию роль хочеш зіграти.
— Батьку! — не слухав його син.— І ти, моя мати. Я буду щасливий, якщо ви на моїх очах простягнете одне одному руки й обніметесь. Хай буде між вами любов! Хай...
— Помовч! — крикнув цар.— Хоча б тоді, коли з тобою має говорити твій батько. ї затям: взаємини між батьками повинні вирішувати самі батьки, а не їхні діти. Хоч я зворушений, що ти захотів оживити нашу мертву любов, але, даруй, мертве не оживає. Це тобі повинно бути вже відомо. Зламана стріла вже ніколи не полетить — невже ти й цього не знаєш?
Олімпіада зблідла так, що лиця на ній не видно було, губи її затіпались, вона хотіла щось сказати, але не змогла і, висмикнувши свою руку з руки сина, гордо випросталась. Александр теж почав бліднути в передчутті лиха, що вже насувалося.
— Ба-атьку!..
— Не втручайся не в свої справи! — зрадивши своїй витримці, кричав Філіпп.— Тим більше у справи своїх батьків! Ти надто молодий, щоб повчати мене, як мені жити і кого любити. Вже якось сам розберуся. І сам собі виберу звабу. Вона,— тицьнув в Олімпіаду пальцем,— твоя мати, але вже давно не моя дружина. То й не тули її до мене. Я сам дам лад своїм почуттям і сам розберуся, з ким мені постіль ділити!
Олімпіада вибігла, не бачачи за слізьми поперед себе нічого.
Александр вийшов, прикусивши губу. І не відчував крові, яка потекла по губі...
Клеопатра — чергове Філіппове щастя
За повелінням царя вся Македонія мала готуватися до майбутньої війни з Персією. Повернувшись з Корінфа, Філіпп і днював, і ночував у військах, з ним невідлучно знаходився й Александр. Олімпіада, як завжди, була самотньою. З Філіппом і Македонією її з'язував тільки син. Вона любила його, пишалася ним, тож заради нього й жила у нелюбій її серцю Македонії. З роками різкіше й відвертіше проявлялися в Олімпіади риси владолюбства і мстивості. Розлючена на Філіппа за зраду і збайдужіння до неї, вона ненавиділа увесь світ. Філіппа ж — найдужче. Всі кари світу, мислимі й немислимі, посилала на його голову щодень. І щодень чекала його смерті. Але всюди, куди не потикався Філіпп, його супроводжували слава й удача. Олімпіада тліла й згорала від безсилої люті. У відчаї перед самотністю віддавалась релігійним оргіям. Вона їх і раніше любила, тепер же особливо. Під час вакханалій виступала як менада — супутниця бога Діонісія. Як і раніше, вирощувала у своїх покоях гадюк, приручала і під час вакханалій носила їх на грудях.
Од неї тоді сахалися і всі боялися її.
Це Олімпіаду трохи тішило, і тому вона любила змій.. Коли не було настрою, йшла в потаємну кімнатку, де, відгороджені од усього світу у великих скляних ящиках, виростали гадюки, годувала їх, пестила гаддя, обвиваючи його навколо шиї.
О, як вона в ту мить ненавиділа Філіппа! Як бажала йому погибелі в перському поході, початок якого було перенесено на весну 336 року. Але за рік до того, в самому розпалі підготовки до війни, Філіппа, сорокашестилітнього царя Македонії і повелителя Греції, полонила нова пристрасть — він закохався. Як завжди, гаряче і, як завжди,— "на все життя". Принаймні так він галасував за хмільним бенкетним столом.
Принаймні так йому здавалося, коли закохувався. А закохувався він "на все життя" постійно. І скільки у нього було таких кохань — "на все життя" — того згадати ніхто не міг. Навіть сам Філіпп збивався з ліку, як тільки-но заходжувався розбиратися у своїх сердечних справах. Та й нащо рахувати, чоловік — якщо він справді чоловік — приходить у цей світ, був переконаний Філіпп, лише для того, щоб воювати, а отже, й володарювати, і любити. Все інше — не суть важливо. Жінки приносили йому незвичайну радість буття, оновлювали почуття і саме життя, коли, закохавшись, особливо хотілося жити і діяти. І цього для Філіппа було досить. Захопившись черговою звабою, Філіпп ніби заново народжувався на світ білий — оживав, молодів, увесь переповнювався радістю буття, і світ тоді здавався йому ще прекраснішим, і життя було чогось-таки вартим. Закохавшись, цар, як юнак, марив новою обраницею, переконуючи себе: нарешті, мовляв, аж оце знайшов ту, яку шукав усе життя, що лише з цією він і вік свій звікує. І так йому здавалося доти, доки... не захоплювався новою жінкою, і все тоді починалося спочатку. І не було тому кінця, та й не хотів він у такому ділі кінця. Від щастя ще ніхто добровільно не відмовлявся, а Філіпп і поготів.
Тож поспішав жити, воювати й любити — раз-бо у світі живеш, хоч ти і цар. Але цього не розуміла Олімпіада, і в цьому полягала її найбільша помилка. Зі свого боку Філіпп теж не розумів, як це можна все життя ходити в ярмі подружньої вірності? Для чого тоді боги створили стільки прекрасних і доступних жінок? Для чого дали чоловікові бажання, які неможливо наситити, як неможливо сказати: досить, я вже щасливий! Людина прагне до все нових і нових насолод, то для чого ж тоді пута Гіменея? Вони, може, й необхідні, але все життя стрибати спутаним? Навіть коні й ті намагаються позбутися пут. Та, зрештою, він не раб і ніколи рабом не буде, бодай і в бога шлюбу Гіменея. Солодкого рабства не буває, рабство є рабство. Мусила б уже Олімпіада це збагнути-
А втім, про покинуту царицю, яка попри все перед богами й людьми вважалася його дружиною, Філіпп не думав. Та й чого б це він думав про стару дружину, коли новій його обраниці ледве виповнилося шістнадцять. Звали її Клеопатрою, так, як і дочку Філіппа. Походила вона із знатної македонської сім'ї. І звичайно ж — звичайно ж! — була найкращою в світі. Такою, яку ще не зустрічав Філіпи, але про яку мріяв. І ось нарешті його мрії збулися. І зустрів цар свою чергову, але незвичайну любов не де-небудь у світах, що було б не дивно, а у власній столиці, ба при своєму дворі — і коли Клеопатра встигла розквітнути? І чому він раніше не звертав на неї уваги? А втім, раніше вона була просто дитиною.
Філіпп закохався в Клеопатру нестямно, стративши голову.
Так, як з ним це не раз траплялося, бо інакше любити він просто не міг. І не хотів. Цього не розуміла Олімпіада. Розповніла, постаріла, вередлива, в'їдлива, зла і мстива гітка з великим грубуватим лицем і тілом, що вже почало викликати у Філіппа якусь відразу. Що вона могла йому подарувати, якими засобами захопити і збудити його бажання? Ні, вона його вже давно не хвилювала, вона просто одна з його перемог — давно-давно здобута і за плином часу та новими перемогами забута. Та Олімпіада, зрештою, не йшла ні в яке порівняння з юним створінням, ім'я якому Клеопатра.
"Я мушу взяти її, інакше ніколи не знайду спокою в цьому світі",— радів цар від однієї лише думки1, що Клеопатра стане його, життя царю здавалося рожевим. Клеопатра була не просто милою і гарненькою, вона була незвичайною, чарівною, юною і свіжою, як щойно визріла солодка І запашна виноградинка, вся налита живлющим соком і вкрита легким, прозорим і росяним туманцем, яку ще ніхто не тримав у руках і не залишав на ній слідів своїх липких пальців...
Все було в ній незаймане, юне, щойно розквітле: і ніжне личко, і маленькі груди, і міцні стегна, і в'юнкий стан, і звабливі свіжо-рожеві губи, і очі — незвичайні, ніжно-сміхотливі, вологі й чисті, як гірська кришталева вода. Вона так молодо й спокусливо сміялась, що Філіпп відчував себе молодим, здоровим і рвійним лошаком, якому хотілося стрибати, гарцювати, іржати на увесь світ: ось я! Взяти її силоміць він міг і... не міг. Бо що то за радість — силувана. Тільки оскому зіб'єш. Відчував, Клеопатра не з тих, не для однієї ночі вона, не для кількох утіх. Він хотів її мати завжди, щоб завжди з нею бути молодим і щасливим. Та й знать, до якої вона належала, не дозволила б йому свавільничати. Принаймні псувати стосунки із знаттю заради Клеопатри Філіпп не міг, не мав права. Такі, як Клеопатра, даються чоловікові на все життя. І вона сама йшла йому навстріч, розпалювала його пристрасть недосяжною близькістю. В його палаці дівчина з'являлася неодмінно в супроводі своєї тітки й кількох рабинь, що не відходили од неї й на крок. Тітка ж ревно пасла свою племінницю, як теличку. Та й приходили вони тільки тоді, коли при царському дворі збиралася знать. Ледве цар завбачав Клеопатру, як єдине око його збуджено-молодо спалахувало і сам він крутився біля неї, як юнак, молодів, ходив пружною і сильною ходою, у всьому тілі відчуваючи молодечу снагу і пристрасть до життя. І неодмінно, коли з'являлася Клеопатра, цар вигукував:
— Але ж і прекрасний сьогодні день!
Цар бігав за своєю звабою, мов хлопчик, слав їй записочки, у яких клявся у вірності, випрошуючи все нових і нових побачень. Але зустрічі на мить, крадькома, не задовольняли закоханого царя. Якось він обняв її за колоною і, цілуючи, шепотів збуджено, гаряче, аж захлинаючись:
— Ти мусиш бути моєю! Клянусь богами. А щонайперше— предком своїм Гераклом. Я без тебе не можу. Ти будеш моєю!
Клеопатра, сміючись, вирвалась з обіймів і втекла, чим ще дужче розпалила пристрасть закоханого. Хто не сліпий — той бачить.
Побачила, до чого йдеться, і рідня Клеопатри. Дядько її й опікун, один з полководців царя Аттал, вирішив використати чергове захоплення царя, щоб піднятися при дворі найвище— вище навіть, ніж Антіпатр та Парменіон.
— Дякуй богам, що послали тобі таке щастя,— не раз казав він племінниці.— Але дивись. З царем будь обачною, він досвідчений і хитрий спокусник. Роби все, щоб цар попрохав твоєї руки, тільки тоді гра чогось варта. А бути черговою коханкою Філіппа? Засміють. їх у нього було й буде. Ти мусиш стати царицею Македонії!
— Але ж у Філіппа вже є цариця, Олімпіада,— дивувалась Клеопатра.
Не є, а була,— поправляв Аттал.— Цар до неї вже давно збайдужів. Перед весіллям з тобою він неодмінно розлучиться з Олімпіадою —і ти станеш македонською царицею, а та епірська відьма буде з ганьбою вигнана з Пелли!
Клеопатрі немолодий цар не дуже подобався. Та й чорна пов'язка на його лиці трохи відштовхувала дівчину — одноокий жених! Проте силувала себе: так треба. Вона стане царицею. Інші жінки, навіть із найзнатніших родів, про таке й мріяти не зважуються, а їй щастя саме в руки пливе, і було б нерозумно його не взяти. Цар хоч і немолодий, і одноокий, але вміє бути таким вишуканим, чарівним, що куди тому молодому! Ні, цар трохи подобався Клеопатрі.
