Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська - Чемерис Валентин

Демосфен зважився і виступив з пропозицією віддати ті гроші на воєнні потреби. Але говорив про те обережно і натяками, не називаючи самої каси феорікона. Але демос не велів чіпати касу феорікона — навіть для відведення біди, що нависла над містом. І де взяти гроші—-того ніхто не знав. Шість тисяч громадян Афін були зобов'язані, крім інших податків, платити ще й військовий і особисто служити у війську. Закон до цього зобов'язував усіх, чий статок сягав 25 мін *: військову повинність такі громадяни відбували в загонах гоп літів — озброюватись мусили за власні кошти. А бідняків набирали у легко озброєну піхоту. Такі воїни — пельтасти — для захисту мали благенькі полотняні щити і билися за допомогою пращі, дротиків і списів. Пельтасти були рухливішими за гоплітів, але з гіршим військовим вишколом. Служба у війську була тяжкою навіть для заможного. На день воїнам видавали по два оболи ** (державні раби отримували по три оболи, ефеби — по чотири на день), а ціни високі. Двох ободів ледве вистачало, щоб не померти з голоду. Та й ті мізерні кошти видавалися нерегулярно, з перешкодами, і афінські стратеги, аби їхні воїни не повмирали з голоду, дивом діставали сякий-такий нужденний харч. Після закінчення воєнних дій плата взагалі припинялася, хоч дорога з поля бою і додому часом розтягувалася на довгі дні. А вдома охлялих захисників держави чекали такі ж охлялі з голоду сім'ї.

* Міна — грошова одиниця Давнього Сходу і античної Греції. 60 мін складали один талант — найбільшу грошову одиницю Давньої Греції. ** Обол — найменша грецька срібна чи мідна монета.

Коли Демосфен повернувся з Фів, успішно виконавши евоє завдання, Афінська держава вже закликала своїх чоловіків до зброї і нашвидкуруч зібрані загони почали виступати в напрямку Беотії. Збадьорені Демосфеном фівин-ці теж закликали своїх громадян, здатних носити зброю, виступити на захист свободи і незалежності. Невдовзі обг-єднана армія афінян та фівинців вирушила навстріч македонським військам, з якими вона мала здибатись десь неподалік міста Херонеї.

У складі нашвидкуруч зібраного війська на битву з північним варваром пішов і оратор Демосфен. Він чи не най-гарячіше закликав чоловіків до вступу в армію та захисту вітчизни, тож сам не міг стояти осторонь. Записавшись до війська одним з перших, став простим гоплітом. Перед відходом війська до Херонеї Демосфен всю ніч наводив удома лад, познищував деякі записки, віддав необхідні розпорядження, блукав кімнатами будинку (раб ходив за ним слідом із свічкою в руках), неуважно дивився на фрески, картини, гортав згортки рукописів і, зітхнувши, клав їх на місце. Раби, а їх у нього було п'ятеро, відчувши лихо, насторожено і злякано спостерігали за господарем... Вранці пан зібрав своїх рабів (ті, відчувши лихо, заголосили: "На кого ж ти нас покидаєш, добрий господарю?..") і довго мовчав, щось думаючи. А тоді зненацька запитав:

— Чи кривдив я коли-небудь вас?

Ні, ні,— хором відповіли раби і казали правду.

— І ви мене теж не обидили і не завдали мені клопотів чи лиха. ї тому, йдучи на війну, я вирішив дати вам волю. Бо раптом не повернуся з поля бою? То хто про вас потурбується?..

Почувши таке, раби злякано відсахнулися, і їм наче мову повідбирало. Це було так незвично й нечувано, щоб раба в Афінах відпускали на волю, що вони заціпеніли... Ну, буває, що старі бездітні пани відпускали рабів, щоб ті потім їх доглядали. Бо навіть після відпущення на волю раб мусив виявляти повагу до свого пана і шанобливість — як і до нього самого, так і до членів його сім'ї. Такий відпущений на волю раб мусив виконувати будь-які прохання колишнього господаря. А якщо той звертався у дні сімейних свят — підносити колишньому панові та членам його сім'ї дарунки. Якщо ж вільновідпущеник не виконував цих обов'язків свого пана, той мав право притягти його до суду і знову обернути невдячного в рабство.

Взагалі й відпустити раба на волю було не так просто. За грецьким правом раб — річ. А кожна річ повинна мати свого господаря. Як це так, взяти і відпустити річ на волю? Тому звільнення рабів (якщо таке диво траплялося) оформлювали у вигляді їхньої фіктивної продажі богові. Тож вранці Демосфен повів своїх рабів у храм, де жрець і "купив" їх для бога, про що й зафіксував відповідним написом на стіні храму. Потім були оформлені потрібні документи. А вже з храму "продані богові" раби вийшли вільними.

— Поки що живіть у моєму домі,— напучував їх Демосфен.— А коли я повернуся з війни — якщо боги збережуть мені життя,— допоможу вам обзавестися власним господарством. Якщо ж не повернусь — викручуйтесь самі.

Раби падали на землю, припадали до його сандалій, і Демосфену доводилося од них тікати. Попрощавшись з сім'єю, пішов Демосфен на війну простим гоплітом. Оскільки ж гопліти за власний кошт мусили озброюватись, Демосфен купив спис, меч, щит, шолом, панцир та поножі і відповідно екіпірувався.

Афіняни проводжали військо далеко за місто. Бідняцькі сім'ї, жінки, обліплені дітьми, довго бігли в хмарі куряви та голосили — багато хто з їхніх годувальників не повернеться з поля бою.

Довго-довго не вщухали плачі.

Повільно осідала пилюка, піднята загонами, що вже ген-ген тільки мріли на рівнині...

Херонейська битва

Настало 1 вересня 3.38 року.

Об'єднана армія греків і війська Македонії зійшлися для вирішальної битви на рівнині неподалік міста Херо-неї — північно-західна Беотія. Сили були приблизно рівні. У Філіппа набралося ЗО тисяч піхотинців і 2 тисячі кіннотників. Стільки ж нарахували і греки. Але давно відомо, щр військо сильне не так своєю кількістю, як умінням, досвідом, військовою кметою. З цього боку македонські війська були на недосяжній висоті. Крім самого царя, ним командували такі досвідчені, посивілі* в боях полководці, як Антіпатр і Парменіон. Тож з військової підготовки, організації і дисципліни македонське військо стояло значно вище, ніж грецькі загони, які, крім найманців, складалися в основному з. молодих, не звиклих ще до походів і воєн громадян. В цілому ж афінське військо не мало ані досвіду, ані досвідчених полководців.

Як завжди, штаб Філіппа — шкіряний намет — лопотів на узвишші, що його з усіх боків щільно оточували гетайри. На списах маяли кінські хвости. Далі вишикувалась кіннота, сяючи наконечниками довжелезних саріс, ставали в стрій фалангісти в шоломах з гребенями.

Був ранній ранок, противники вже вишикувалися в бойових порядках. Філіпп у супроводі Парменіона та сина

Александра об'їздив війська ні світ ні зоря, благословляв їх на подвиг, підбадьорював де треба, наводив лад. Закінчивши огляд, як уже здійнялося сонце, спішились на узвишші біля намету. Цар і Парменіон присіли на похідних стільцях, царевич Александр, як наймолодший, залишився стояти на ногах,, ледь спираючись на древко списа.

— Сьогодні мені, як ніколи, потрібна перемога,— замислено говорив Філіпп.— Перемога завжди потрібна, але сьогодні особливо. Одне з двох відбудеться сьогодні: або ми візьмемо гору і утвердимо своє панування в Греції, або нам доведеться залишити Грецію.— Повернувся до Пар-меніона: — Що ти пропонуєш, друже мій і раднику?

— Афіняни у бою мужні, цього у них не відбереш,— неквапливо почав полководець.— Але тримаються вони не на військовій хитрості, а на голому патріотизмові. Один невірний крок — і все для них обернеться крахом. Патріотизм хороший., але ще потрібний військовий талант, вміння, досвід. Всього цього у них немає, а їхнє військо наспіх зібране. Тому переможеш ти, царю. І досить швидко. Наше завдання: відірвати афінян від решти союзників і розбити їх у першу чергу. А потім нищити поодинці й інших. Але зверни увагу, царю, на "священний" загін фівин-ців — ці битимуться до останнього.

— "Священнийж-загін фівинців я беру на себе,— рвійно вигукнув Александр.— Коли противник достойний, з ним і битися почесно!

— Гм...— цар лагідно поглянув на сина, примружився.— Чого-чого, а достойних противників у твоєму житті буде пребагато.

Звівся.

— Кіннота діятиме на обох флангах. На правому крилі буду я, це навпроти афінян, на лівому ти, сину мій. Стежитимеш за фівинцями. Парменіон буде навпроти беотійців. І хай допомагають нам і нашій зброї всемилостив! і всемогутні боги.

Демосфен спостерігав за Філіппом, який в оточенні ге-тайрїв мчав на ліве крило, аби бути навпроти афінян, і не без задоволення думав, що македонський цар таки цінує афінян, коли сам бажає змагатися з ними як найнебезпеч-нішими своїми противниками. І вголос вигукнув:

^ Покажемо, що ми гідні високої ціни, друзі!

Хтось із вишикуваних гогаїітів буркнув:

— Нам ціна відома — два оболи в день!

— Скарбниці ми й справді обходимось по два оболи на день,' але для батьківщини ми найдорожчі,— вигукував Демосфен.— І не вина нашої батьківщини, що вона не може нам більше платити, а біда. Наша батьківщина бідна, а де бідність, там і мізерна плата. І все ж вище голови, друзі мої і співгромадяни. На нас зараз дивляться Афіни, наші матері, дружини, діти, на нас зараз дивиться вся Греція. На нас дивиться сама історія!

Оратор обходив стрій фівино-афінських військ, підбадьорював гоплітів та вершників, веселив їх, розважав, гомонів щиро й просто, посміхався, І на обличчях воїнів теж теплилися лосмішки. І невдовзі Демосфен так захопив гоплітів, що ті попрохали, аби він написав на щиті: "З добрим щастям" на знак перемоги.

Демосфена супроводжував стратег Стратокл.

— Я не полководець і то бачу, що ми не зовсім вдало вибрали позицію,— говорив йому Демосфен м'яко і тактовно, аби Стратокл не сприйняв те як втручання у йото справи.— Перед нами занадто рівна місцина. Така рівна, хоч котись. Македонській фаланзі, а вона для нас дуже й дуже небезпечна, це на руку, бо допомагає фалангістам витримувати стрій, а значить, і свою ударну силу. Треба було вибирати таку позицію, щоб попереду наших військ була нерівність, щоб на ній розсипався стрій фалангістів — тільки тоді з ними можна успішно боротися.

Стратокл, як завжди, був упевнений у собі.

— Ми розженемо фалангу і на рівному!

Така хвальковитість не сподобалась Демосфену, але він промовчав, аби перед битвою не псувати настрій ні собі, ні стратегу, ні гоплітам, нерви яких і так вже були на межі.

Піднявшись на підгірок, Демосфен ще раз оглянув союзні війська.