Гайдамаччина - Мордовець Данило

Козаки вже деінде зустрічали польські загони, які, очевидно, насмілювалися з’являтися середньоспокійного населення, покладаючись на присутність російських військ, і жорстоко мстилися народу за свій недавній страх, за свій сором і загиблих жертв. Принаймні, Калмиков говорить, що бачив, як в одне село "польські гвардійці прив’язаного за ноги арканом до сідла бунтівника волокли по землі і заподіяли швидку смерть. Зате в іншому місці донці наткнулися на сцену, коли "малоросіянам з малими дітьми" знайшовши у Ливаді дівку жидівського племені, яка там ховалася, цькували її собаками, і за цю провину (долає Калмиков) ті малоросіянки були нами у село приведені і нагайками биті. У третьому місці по донцях, які тікали лісом, хтось з лісу стріляв і одного станичника, на призвесько Дротик, у плече поранив". У четвертому місці донці їхали мимо польських, "панських куренів, один з яких до рупдука спалений, а в другому віконці виломлені". Захоплених кількох "невідомих, в яких були визнані бунтівники і смертовбивці", донці здали польським старшинам.

Біля самого Дніпра донці, як висловлюється Калмиков, мали "знатний випадок і баталію". Справа втім, що, під’їжджаючи до Дніпра, вони впіймали якогось бродягу, який на питання донців — хто він такий і куди йде, — відповідав, що він "наймит з того боку Дніпра і приходив у монастирі своєю охотою для богомілля". Та коли козаки, обшукавши бродягу, який здався тим підозрілим, знайшли зашиті у сорочці золоті монети, а у жебрацькій сумці пару заряджених пістолетів і дорогий годинник "з боєм та алмазами", то бродягу піддали "чималому випробуванню". В чому воно полягало, Калмиков умовчує, та без сумніву, було воно таким, що розв’язало язика впертому гайдамакові (це був справді гайдамак), і він "мало не вперше від катувань, у лиходійстві своєму повинився". Перехоплений козаками гайдамак знаходився під командою "отамана Бабася, у партії якого під Умань ходив і Залізняка милостями відзначений". Зграя Бабася, як виявилося, втекла з-під Умані у ніч розгрому гайдамацького табору, і прискакавши до Дніпра, послала своїх емісарів, або, як їх називає Калмиков, "наборщиків" на лівий берег "у малоросійські слободи" для набору нових ополченців, а сама засіла у сусідньому лісі у чеканні підкріплення. У зграї знаходилося до п’ятидесяти добре озброєних гайдамаків, які після перепочинку і підкріплення новобранцями, а також "поправивши стомлених численними походами коней своїх", мали намір або йти на з’єднання із Залізняком, або, якщо не знайдуть його, то спрямують свої набіги на такі місцевості польської України, куди ще не заходили гайдамаки, і де "польські пани у великому багатстві живуть".

Козаки побачили необхідність відразу напасти на зграю Бабася, поки вона не підкріпилася "сикурсом" і не могла ще мірятися силами з донським загоном. Перехоплений козаками гайдамак, у якого вбили коня, йшов у сусіднє село, щоб купити нового, і по дорозі попався у руки донської команди. Полонений бродяга мав стати провідником, його посадили на в’ючного коня під наглядом двох козаків, яким було наказано негайно вбити провідника, якщо він спробує втекти або щось інше зробити на шкоду козацькому загону. У суворій тиші сунули козаки уперед і, дійшовши до лісу, поринули у хащі манівцем шириною "до трьох коней", тобто яким могли проїхати разом три вершники. Та ледве вони виїхали на галявинку, з усіх боків оточену лісом, як пролунав постріл, і гайдамак-провідник заволав: "Москва іде! Рятуйте!" виявилося, що то був постріл гайдамацького вартового, який стояв при в’їзді на галявину і помітив наближення донців. Ледве ці останні встигли вибратися на галявину і вишукували загін чотирикутною "грубою" (мабуть, у каре), як знову почулися постріли з лісу, і донці побачили гайдамаків, які перебігали між деревами. Донці кинулися у той бік, звідки були постріли, і зав’язалася перестрілка. Сидячи за деревами, гайдамаки відчайдушно захищалися. Кулі донців не завжди сягали цілі, тому що розбійники ховалися за деревами, а нічим не прикриті на галявині донці являли собою добру мішень, в яку гайдамацькі кулі влучали досить часто. Тоді частина донців спішилася і кинулася у ліс "добивати розбійників руками". Зав’язався рукопашний бій. "Ці розбійники, маючи дратовища (піки) незвичайно для донського воїнства довгі, могли, не підпускаючи до себе близько, колоти і кількох козаків поранили (говорить Калмикові Коли ж була команда перейти на шаблі, то тут вже наші козаки ті дратовища перерубали і, оточивши розбійників, кололи їх немилосердно, та лиходії, не боючись того, різались на ножах і стріляли з пістолетів впритул".

Сутичка закінчилась, однак, тим, що гайдамаки були розбиті і розсипалися в лісі. Козаки кинулися за ними в хащі, та через гущину лісу не змогли продовжувати переслідування, тим більш, що на сусідній галявині паслися їхні коні, і розбійники, захопивши їх поскакали. На місці сутички залишилося кілька вбитих гайдамаків (одинадцять голів) та п’ять донських козаків. Кілька донців було поранено. У кишені та "зброї" гайдамацькій було знайдено багато зашитого золота та срібла. В одного вбитого нашитий на золотому ланцюжку висів портрет польського короля, оправлений в золото (без сумніву, захоплений під час грабунку якогось багатого польського дому). Та жоден гайдамак не дався у руки живим, крім того, хто був провідником у донців, і, коли під час сутички він спробував з’єднатися з товаришами, його "волосяним арканом до сідла прив’язали і кляпом рот закрили".

Поховавши на галявині вбитих товаришів, донці того ж дня під вечір вибралися з лісу і попрямували до міста Крилова, щоб здати відповідний владі свого полоненого і заявити про останній бій з гайдамаками. Та коли дізналися (від кого, Калмиков не каже), що тієї ночі з-за Дніпра мала перебратися на польський бік знову навербована гайдамаками у малоросійських слободах партія для з’єднання зі зграєю Бабася, вони вирішили перехопити цю переправу. Вночі вони засіли у тихому місці біля самого берега Дніпра, саме там, де мали переправлятися гайдамаки, і чекали на їх появу. Коли почало розвиднятися, козаки побачили, що від того берега Дніпра, з очерету і прибережного шелюгу випливло кілька "каюків" та великих човнів, наповнених людьми. Козаки вичікували наближення їх до самого берега, і тільки човни причалили, як козаки, вибігши із засідки, кинулись до них і встигли захопити кілька чоловік. Решта повернулися у свої човни і попливли до протилежного берега. Козаки кричали їм навздогін:

— Стійте! Якщо ви добрі люди, ми вас не займатимемо.

— Йдіть до бісової матері, москалі прокляті! — кричали гайдамаки. — Вам нас не спіймати.

— Поверніться! — знову кричали козаки, — щоб не вчинилося даремного кровопролиття. Ми у вас стрілятимемо.

Втікачі, "неподобно лаючись", продовжували відпливати далі. Козаки дали по них кілька пострілів, "та за віддаленістю шкоду розбійникам вчинити вже було неможливо".

Ті ж, що були взяті у полон, говорили, що вони зовсім не гайдамаки, а що за ними приїздив "польського пана писар" і найняв їх усіх на "заробітки". Як би там не було, їх як підозрілих людей козаки здали, куди слід, і відправилися у дальші роз’їзди.

Це вербування гайдамаків у російській Україні емісарами гайдамацьких зграй доводить, з одного боку, що гайдамаччина користувалася однаковим співчуттям народу в обох У країнах, з іншого — що чоловіче населення польської України, без сумніву, все відгукнулося на заклик Залізняка, якщо доводилося вербувати нові партії у Гетьманщині. Гетьманщина ж і сам Київ з околицями, як ми бачили вище, поставляли гайдамаків і в зграю ватажка Найди.

У той час, коли козацька роз’їзна команда повернулася від Крилова уздовж польського кордону у напрямку до річки Синюхи, їй випав ще більш значний випадок, ніж описаний вище. Козаки їхали тепер тією смугою землі, якою, зазвичай, у минулі роки гайдамацькі зграї вривалися у польську Україну. Довго вони їхали степом, перерізаючи широкі "сакми" або степові стежки, протоптані кінськими копитами. Ніде не було ані житла, ані слідів "косовищ" чи орних земель — все був рівний степ, подібний до нашого маницького, додає Калмиков. Козацькі коні, хоч і звикли до донських степових переходів, вже почали стомлюватись, бо ніде не було ні річок, ні озер, ні окремих водопоїв. Надвечір вони помітили за характером місцевості, що десь близько вже має бути вода. І насправді, два козака поскакали уперед і невдовзі повернулися із звісткою, що бачили пасовисько і на ньому "у триногах" спутаних коней, а біля самого водопою "на зразок майдану сиділи і пили невідомі люди, за одягом — не татари і не чумаки, запорозькі хохли" і "число цих людей безпечне".

Цілком справедливо вважаючи, що то були гайдамаки, козацький загін вирішив вдатися до хитрощів, аби, "не втративши ані пижа", захопити їх живцем, подібно до того, як вони захопили уманський табір. Зупинившись на тому місці, де козаків спіткала ця випадкова зустріч з невідомими людьми, начальник козачої команди (ім’я його нам невідоме, бо Калмиков називає його просто Захаром Івановичем) відправив до них, ніби для переговорів, самого Калмикова, який був тоді хорунжим, і з ним ще одного козака. Посланці прив’язали до піки ("дратовища") білу "ширинку" (рушничок) замість парламентського прапора, і під’їхали до того місця, де сиділи невідомі люди. Побачивши козаків, ті підскочили і кинулись було до коней, та вгледівши удалині білу хустину, зупинились і закричали:

— Що за люди?

— Козаки з Дону, — відповідали ті.

— Для чого ж ви у степу без дороги їдете, куди і навіщо?

— Їдемо у Польщу за наказом.

— За яким наказом і за кого стоїте?

— За наказом царським і стоїмо за російських людей.

— Йдіть до нас, — сказали гайдамаки, — якщо ви люди добрі, ми вас приймемо і разом поїдемо.

Посланці донських козаків під’їхали ближче. Гайдамаки запросили їх "у коло".

— Так то правда, нібито Росія Польщу під свою руку прибрати хоче? — запитували гайдамаки.

— Істинна правда, — відповідав Калмиков, бажаючи цих запитальників увагу привернути.

— А у нас чулося, що це брехня, хоч до цього говорили й те, що государиня цю справу у секреті тримає, щоб на неї іноземні королі нічого сказати не могли б, — зауважив один з гайдамаків.

— А ваша команда за якимось наказом у поході? — спитав Калмиков.

— За наказом, і той наказ секретний, — відповів гайдамак.

— Секретний був, а нині вже не секретний, — втрутився інший гайдамак.