Гайдамаччина - Мордовець Данило
Для поляка здавалося дивним, що у селянина могло бути серце і в цьому серці "мала прихисток християнська любов"… В тім цією наївністю розумінь відзначаються усі "благородні" стани того жалюгідного часу, які не усвідомлювали, що саме ця наївність розумінь і була причиною як уманської різні, так і пугачівщини.
Липоман розповідає при цьому, що коли у селі Оситному дізналися через Хмілевича, що головний табір гайдамаків був взятий Кречетниковим, і більша частина начальників смути потрапила у полон і коли прибіг один з гайдамаків, який уникнув полону і підтвердив те, що повідомив Хмілевич, кажучи, що причиною такого нещастя гайдамаків була зрада, — осадчий вирішив передати дітей Младановича у більш надійні руки. Він вже перестав ховатися з ними у лісі, по ярах та комишах, а насмілився жити з ними вдома. Третю дитину Младановича, якій було лише півроку і яку він також забрав з рук вбивць, він доручив годівниці, а сам поїхав до Умані пересвідчитися в істині відомостей про трагічну катастрофу, що спіткала гайдамацьке ополчення. Хоч відомості і підтвердилися, однак все ще було страшно ризикувати, коли все населення перебувало у такому напруженні, і коли розбита під Уманню гайдамаччина продовжувала кублитися у кожному селі і при першій нагоді могла піднятися з новою силою. Повернувшись з Умані, осадчий радився з Хмілевичем, де б знайти безпечний прихисток для сиріт, і Вероніка Младанович сказала їм, в неї є дядя на Поділлі, поблизу Кам’янці. Тоді вирішили відправити їх туди. Коли збунтувалася Уманщина, і з приходом Залізняка селяни з Оситного, за прикладом інших, вбили свого економа, то порозбирали між собою запаси поміщицького сала, до якого усі малоросіяни ласі, і пшоно, приготовлене до продажу. Осадчий був певен, що селяни, дізнавшись про те, що сталося під Уманню, повернуть награбоване сало і пшоно, і тому звернувся до них за цим добром. Отже, осадчий зміг набрати три вози сала, і поклав його так, щоб на кожному возі всередині залишалася порожнина, куди він сховав своїх паненят. Годівниця молодшого Младановича, хоч мала свою дитину і сім’ю, не хотіла кинути панича і також була схована під сало. Осадчий накрив вози зверху лубом, дав до кожного провідника, а Хмілевича нарядив чумаком і відправив їх у путь. Але оскільки у краї було неспокійно, то вози їхали закритими до самого Тульчина, і тільки там розпакували їх і витягли дітей на свіже повітря.
Так були врятовані діти Младановича, з яких двоє — дочка Вероніка і син Павло — залишили нотатки про уманську різню.
"Цей вчинок доброчесного старого і селян з Оситного заслуговує пам’яті в історії людства (говорить Липоман після розповіді про врятування дітей Младановича). Та не тільки у цьому місці шановані селяни довели великодушність своїх сердець, різними засобами рятуючи нещасних, і не тому, що очікували за це винагороди від багатих, навпаки, вони рятували й тих, про кого відомо було, що вони не мають чим віддячити їм. Це доводить, що простий народ потребував лише простого визнання його моральних почуттів і своєї недоторканності (nietykalnaści). А коли торкнулися в них чутливої струни, тоді спалахнула та електрична іскра, яка породила вогонь, перетворений згодом у пожежу, що з кожною миттю посилювалася і жерла все, що траплялося на шляху — багато тисяч людей, незважаючи на стать і вік, а разом з тим жерла й їхнє добро. Подібні сумні події мали б бути пророчими застереженнями для тодішнього уряду. Та що міг зробити уряд, позбавлений сили і який саме стояв перед загрозою? Анархія нічому не допоможе, навпаки усе кидає у прірву безвладдя".
Але ми сказали, що Кречетников оволодівши гайдамацьким табором під Уманню, і взявши у полон значну частину гайдамацького ополчення разом з його керівниками, тільки почав справу придушення народного заколоту. Призвідники смути залишилися на волі і перед ними відкрилося широке поле для нових подвигів. Звернімося ж тепер до пригод цих гайдамаків, що врятувалися, і прослідкуємо їх діяльність до того часу, коли і Польща, і Росія змогли сказати, що гайдамаччина скінчилася.
Ми сказали, що у день розгрому гайдамацького табору пішли з-під Умані Залізняк, Неживий, Волошин, Саражин, Швачка і Журба. Серед них, треба думати, був і знаменитий Галайда, про якого хоч і немає згадувань у Скальковського, однак у народній поезії особа ця залишилась, та й за народними переказами Ярема Галайда грає не останню роль в історії гайдамаччини. Галайда був наймитом у єврея і пішов до гайдамаків, коли конфедерати вкрали його наречену, дочку титаря, про мученицьку смерть якого ми говорили на початку розповіді про уманську різню. Про Галайду зберігся уривок пісні, записаний у Харкові п.п. Білозерським та Метлінським:
А в нашого Галайди та сивії коні,
Та сивії коні, поводи шовкові…
А в нашого Галайди та сивая шапка,
Та сивая шапка, за ним іде Гапка…
Слід зауважити, що народна українська поезія вшанувала пам’ять переважно тих з гайдамаків, хто походив чи з Запорожжя, чи з російської України. Так, про Залізняка, улюбленого народного героя, пісня говорить:
Максим козак Залізняк з славного Запорожжя.
Процвітає на Вкраїні, як в городі рожа.
Розпустив військо козацьке в славнім місті Жаботині,
Гей, розлилась козацька слава по всій Україні! і т. і.
А про Швачку й досі співається чудова пісня, що нагадує своїми поетичними зворотами кращі думи про часи Хмельницького; але ця пісня відноситься вже до тієї пори гайдамаччини, коли на неї налягла "Москва" своєю залізною рукою:
Ой на козаченьків, ой на запорожців
та пригодонька стала
Ой у середу та й у обідній час їх
Москва забрала і т. і.
Усі ці пісні про гайдамаків російського походження доводять, на нашу думку, що їхні подвиги були ближчими серцю південно-російського народу, ніж подвиги тих з гайдамаків, які, як Гонта, пристали до Залізняка, і що російські гайдамаки дивились на себе як на справжніх спадкоємців слави Хмельницького, Наливайка, Остряниці та ін. Малого того, гайдамаки, які пішли з-під Умані і продовжували свою криваву справу, не вважали для себе поразкою те, що Кречетников узяв їх табір і цілі ватаги польських гайдамаків, у тому числі й російських, віддав у руки уряду. Ці гайдамаки так говорять про себе і свої подвиги:
Умань до кілка спалили.
Жидів і ляхів до ноги побили.
А самі коні посідали,
Та й за Буг і Синюху влупили.
Буде Сміла, Чигирин нас знати,
Коли були ми в гостях,
Буде Умань пам'ятати,
Як була у наших пазурях.
Про поразку їхню під Уманню — немає й слова, ніби їх справа й на хвилину не переривалася приходом російських військ.
У Залізняка під командою було не більш двадцяти чоловік, коли він пішов з-під Умані, та невдовзі його зграя зросла до двохсот чоловік, потім до трьохсот, потім до п’ятисот, далі у нього вже з’явилася артилерія, і він знову міг зважитися на значні подвиги. Все це знову нагадує пугачівщину, коли самозванець щоразу, втрачаючи своє величезне військо, тікав від урядових військ з десятьма-двадцятьма чоловіками, а через кілька днів знову очолював велику юрбу і знову ставав непереможним, брав міста і фортеці. Залізняк від Умані кинувся на південь, до турецького кордону. Без сумніву, він не без розрахунку обрав цю місцевість: неподалік від Балти сходилися кордони трьох держав — Польщі, Турції і Росії — ось туди він попростував, — до рівнин, зрошених верхів’ями Буга і Дністра, за річки Синюху і Кадим, звідки гайдамаки зазвичай виходили на Польщу і куди вони тікали, коли їх розбивали польські загони, або коли вони, награбувавши польського та єврейського добра, скільки могли підняти їхні в’ючні коні, самі поверталися у Росію або в свої усамітнені гнізда. Ім’я Залізняка вже зробилося славним. Досвідчені гайдамаки не вагаючись йшли під команду цього підкорювача Умані, хоч і чули, що російські команди вже почали гасити пожежу, роздмухану Залізняком. Залізняк продовжував заявляти перед усіма, що він представник Росії. Він оточував себе такими знаками, які ясно говорили, що він дивиться на себе як на маючого владу. Єсаул, постійно супроводжуючий його, носив його срібний пернач або булаву, яка мала важливе значення в очах не тільки козаків, а й кожного гайдамака. З ним нерозлучно були й інші атрибути влади і офіційності: хорунжі возили попереду його загону один великий прапор і вісім малих. Він продовжував дивитися на себе, або принаймні видавав себе за представника російської ідеї і поборника православ’я.
З 16-го на 17-е число Залізняк пішов з-під Умані, а 18-го вже мав 300 відчайдушних молодців, з якими полетів на польське містечко Палієве Озеро у Подільській губернії. І тут, як у всій його діяльності, ним керувала одна ідея — добивати польський та єврейський елемент, недобитий ним в Умані, Лисянці і Черкасах. Узявши це містечко, він негайно вирізав усіх поляків і євреїв, а кого не дорізав, втопив у річці. Дехто з мешканців Палієва Озера встигли втекти у Балту, де ховалися й інші поляки та євреї, і де їх різав Шило із своїм загоном. Залізняк, вважаючи цих нещасних втікачів своїми жертвами, послав у Балту свого єсаула і письмово зажадав від балтського каймакана негайної видачі йому усіх польських підданих, які сховалися у Балті під турецьким захистом. Отже, Залізняк повторив прийом, використаний за кілька днів до того Шилом, який прийшов у Балту з-під Умані. На вимогу Залізняка каймакан відповів відмовою. Тоді Залізняк вирішив напасти на Балту збройною силою. Але попередньо він посилив свій трьохсотенний загін новою партією гайдамаків, які вешталися степами і складалися переважно з уманських козаків і селян. Цей загін мав двісті чоловік і чотири гармати. Це доводить, що Кречетников під Уманню захопив досить незначну частину гайдамацького ополчення, отже, й уманські козаки не усі були взяті у полон. З п’ятисотенною ватагою, з гарматами і прапорами, Залізняк пішов прямо на Балту. Атака була вельми вдалою. Турецький загін, висланий каймаканом проти гайдамаків, був розбитий, Балта взята приступом і вдруге спустошена: поляки і євреї, не тільки польські піддані, які врятувалися з Палієва Озера та інших областей польської України, а й піддані кримського хана — були перебиті, майно пограбоване. Турецький гарнізон, розбитий при атаці Балти, був вигнаний з міста.
Балтським каймаканом обо гетьманом Балти був Якуб-ага, підданий кримського хана.
