Гайдамаччина - Мордовець Данило

Коли інші гайдамаки пиячили, тільки він залишався тверезим, і, бачучи, що російські загони вже стали пліч-о-пліч з його загонами, сказав своїм товаришам, з якими починав гайдамацьку справу ще у либединському монастирському лісі:

— Не прибере мене, запорожця, москаль у свої шори.

Це було в ніч з 16 на 17 червня: Залізняк вислизнув з рук Кречетникова у той самий час, коли його залишалося зв’язати вірьовками та залізними путами, як потім донці і карабінери перев’язали решту гайдамаків.

Залізняк втік з гайдамацького стану з кількома прибічниками своїми, не попередивши навіть Гонту. Кречетников, дізнавшись про це раніше від Гонти і бачучи, що зникнення Залізняка збентежило Гонту, поспішив із закінченням свого плану, боючись, щоб і Гонта не вислизнув з рук. Жартома він сказав Гонті:

— Поквапимось, пане Гонта, до Бердичева, а то пан Залізняк сам його здобуде і буде нам соромно перед людьми.

— Залізняк не піде без мене на Бердичів, — відповів Гонта.

Та коли Кречетников сказав йому, що Залізняк зник, роздосадуваний Гонта зауважив:

— Запорожцю, яко сущому злодію, вірити не слід — або обдурить, або вкраде.

— А пан Гонта не запорожець? — спитав Кречетников.

— Я обиватель і дворянин, — відповів Гонта, — у мене дружина і господарство в достатку.

Скориставшись невдоволенням Гонти через зниклого Залізняка, Кречетников повівся з ним ще ласкавіше і дружніше, і, збираючись призначити похід наступного дня, просив Гонту показати йому свій маєток у селі Росушках. Приводом для такого візиту послужило почасти те, що Гонта перед походом повинен був попрощатися із своїм сімейством, а головне — що Кречетников улесливо висловив бажання особисто познайомитись із сімейством нового російського воєводи і князя уманського. Кажуть, Гонта охоче згодився пригостити у себе генерала з його штабом, і тому усі відразу зібралися у путь. Гонта їхав на білому "знатної крові" турецькому коні, оточений своїми отаманами і сотниками у багатих нарядах. Попереду і позаду скакали гайдамаки. У Росушках під час бенкету російські офіцери доклали чимало зусиль, щоб гайдамацькі отамани і сам Гонта перепилися остаточно, а самі утримувались від пиття. "Російські офіцери і донці, — говорить п. Скальковський, — виконали свою справу вельми вдало, навіть гусари горілки не пили". Під вечір уся компанія повернулась у табір під Умань.

Між тим Кречетников розпорядився, щоб у той час, поки вони із старшиною бенкетуватимуть у Росушках, у таборі також мала відбутися пиятика в обох військах — гайдамацькому і російському. Тільки гайдамакам викотили кілька бочок горілки. А своїм солдатам Кречетников суворо заборонив напиватися, та щоб легше приспати гайдамацьку недовірливість, він звелів своїм солдатам робити вигляд, що вони випивають у своєму таборі, але замість горілки вони пили просту воду, "вигукуючи за Здравиці" гайдамакам. Гайдамаки, накинувшись на горілку, пили її досхочу (do zbytku), і врешті перепились до того, що втратили будь-яку свідомість і забули про обережність. Вартові їхні також перепилися.

Гонта, повернувшись з Росушок п’яним, не віддав жодних наказів, а сотники з свого боку — ніяких розпоряджень не зробили, не маючи наказу від глави всього гайдамацького ополчення, отак і настала ніч, така пам’ятна в історії уманської різні. Того ж вечора, після заходу сонця, прибули і каргопільці і розташувалися біваками під самим гайдамацьким табором. Гайдамаки, побачивши вози, навантажені цепами, колодками і вірьовками, спитали козаків:

— Що це ви, москалі, привезли до нас?

— Сухарі, — відповіли козаки.

— А ми сухарів не вжуємо, — казали п’яні гайдамаки, — у нас усі страви м’які.

— Ми їмо тільки курятину і бараніну, — хвалилися інші, — поживіть, москалі, з нами, і ви багатими станете.

— Геть московські сухарі! — кричать треті.

Козаки ледве заспокоїли цих невдоволених "московськими сухарями", і коли настала ніч, весь гайдамацький стан поринув у глибокий сон.

Розділ XX

Цієї ночі у розпорядженні Кречетникова було вже досить значне військо, отже він міг би при дружному нападі на гайдамаків розбити їх і без допомоги обману, без споювання гайдамацьких начальників і усього гайдамацького ополчення. У нього був полк донських козаків у кількості, за свідченням Калмикова, до тисячі коней, полк карабінерів, гусари і драгуни. Та йому не досить було розгромити вщент і навіть знищити гайдамацькі ватаги: у його розрахунки входило, по можливості, всіх їх взяти живцем, не доводячи до кровопролиття.

Так він і зробив. Коли у гайдамацькому стані вже не було видно жодних ознак неспання, а головні гайдамаки позасинали у своїх наметах і слідом за ними й п’яні вартові і караульні пости, які стерегли коней, Кречетников скомандував починати справи. Донські козаки, вправні загоничи табунів, відбили гайдамацьких коней від табору і погнали у степ так, що караульні й не почули. Решта загонів оточили весь гайдамацький табір, так що ніхто не міг пробратися, якби й сталася випадкова тривога. Гармати, бойові припаси та інша зброя, складена окремо за порадою Кречетникова, були оточені вартою, відтак — сплячі гайдамаки виявилися відрізаними, як від своїх коней, так і від артилерії і зброї. Донці, гусари і драгуни з’явилися у табір з вірьовками, цепами, колодками і "кляпами" для забивання ртів гайдамакам, якби хтось з них став кричати.

Захват усієї гайдамацької старшини пройшов надзвичайно швидко та успішно. Сонних та напівсонних сотників, отаманів та інших п’яних гультяїв в’язали вірьовками, забивали у колодки, зв’язували попарно, забиваючи рти кляпами. Дехто з гайдамаків, розбуджених шумом та вигуками товаришів, хапались було за зброю і вбили кілька солдатів, але донці так спритно й швидко в’язали їх, що весь табір невдовзі був підкорений. Коли дехто з гайдамаків поривалися втекти, наказано було не стріляти в них, а хапати живцем і без зайвого шуму закривати їм роти. Старий гайдамак, який служив замість конюха у Залізняка і випадково врятувався від спільної долі, розповідав згодом, що "донці в’язали гайдамаків по двоє разом; зв’яжуть двох спинами один до одного, ще й землі у мішок накладуть — так вони, бідні, й стоять разом". Один з гайдамацьких єсаулів на ім’я Фома, схопивши зброю, став кричати: "Зрада! Зрада!" — та оточений донцями, він був схоплений, хоч і вбив кілька донців. Інші були пов’язані сонними, не розуміючи, що з ними діється. Інші, скориставшися нічною темрявою і загальним сум’яттям, встигли було вислизнути з табору, пробравшись поповзом під черевом коней, на яких сиділи російські гусари, оточуючи табір живою стіною, але їх згодом переловили. Гайдамаків було так багато, що у росіян не вистачало вірьовок і колодок, і тоді їх витримали до ранку під караулом, а вже вранці позапирали у погріба та ями.

Гонту захопили у числі перших. Коли в’язали його єсаула, який спав з ним в одному наметі, той закричав:

— Гонто! Гонто! Ми пропали!

— Спи, бісів сину, не заважай мені спати, — відвовів напівсонний Гонта і враз був пов’язаний.

Вранці, коли Гонту привели до Кречетникова, і генерал сказав йому, що має "доручити його законній владі", Гонта похмуро запитав:

— Якій? Вашій російській чи моїй польській?

— Ти польський підданий, — відповів Кречетников і польський закон тебе судитиме.

— Тоді закуй і себе разом зі мною: ти сам казав, що у баталіях до кількох тисяч ляхів вирізав.

Кречетников наказав відвести його під варту.

Разом з Гонтою були взяті й інші ватажки заколоту. Мартин Білуга, колишній жаботинський сотник, Василь Шило, Потапенко — балтський сотник. Та не знайшли між полоненими ні Залізняка, ні Семена Неживого, ні Швачки, ні Журби. Виявилось, що Залізняк, напередодні катастрофи, захопивши найвірніших своїх сподвижників Неживого, Швачку, Журбу, а також Василя Волощина, молдавського чабана, та Івана Саражина, утікача з Новоросійського поселення гусара, як найдосвідченіших і найвідчайдушних гайдамаків, гідних свого ватажка, пішов з-під Умані із загоном не більше двадцяти чоловік. Колишнього тарговицького сотника Власенка (або Уласенка), якого Залізняк, після розорення Умані, поставив губернатором цього міста, давно вже не було у гайдамацькому війську. Після короткочасного правління Уманню цей імпровізований губернатор з гайдамаків, захопивши свої гроші і скільки міг з награбованого польського та єврейського добра, через Балту пробрався у Буджак, а звідти за Дунай у Молдавію.

Захоплено було всього 887 гайдамаків. Якщо судити з цього числа, то знищення Кречетниковим гайдамацької ватаги було далеко не повним, оскільки під Уманню стояло більше двох тисяч гайдамаків. Втім, це число ми знаходимо тільки у П. Скальковського. Що ж до польських письменників, то вони, як приміром, Липоман, говорять, що це число було набагато більшим. У Липомана згадується, що "таким мудрим розпорядженням той високоповажний і гідний (czcigodny i dostojny) проводир (Кречетников) з набагато меншою кількістю людей, не втративши й однієї людини, без пострілу, захопив до чотирьох тисяч озброєних навіть гарматами бунтівників". Решта їх в такій же, а, може, й більшій кількості знаходилась по селах близько Умані. Маючи своїх ватажків, а часом і залежачи від ватажків, які залишились у головному таборі, усі ці маси не могли одночасно бути в Умані, почасти тому, що займалися розбоями на стороні, а почасти тому, як це завжди буває у подібних випадках, і як це було у пугачівщини, що не завжди слухалися наказів своїх ватажків і блукали скрізь на свій розсуд, отже, Кречетников не міг захопити враз і десятої частини бунтівного народу, що вештався повсюди із зброєю в руках. До того ж, тільки уманських козаків, які зрадили місту і пристали до гайдамаків, було близько двох тисяч, окрім "лизнів", які також приєднались до Залізняка й Гонти.

Але як там не було, тільки розпорядливості і винахідливості російських воєначальників (хто б вони не були — чи генерал Кречетников, чи полковник Нолкін, чи Гурієв, чи, врешті, козацький поручик Кривий) Польща була у даному разі зобов’язана тим, що головне гніздо гайдамаків було розгромлене і у народному русі, який прийняв небезпечні розміри, вже не було зосередженості. Як завжди буває у подібних випадках, вдалий удар у самий центр повсталих народних сил похитнув решту, і вже після уманського погрому набагато легше було гасити пожежу, яка ще де-не-де перебігала польською Україною.