Гайдамаччина - Мордовець Данило
А Кваснєвський стверджував, що цей пруський офіцер, не маючи можливості повернутися додому через бунт на Україні, сховався було в Умані, але побачивши, що місто збираються віддати гайдамакам, наказав своєму загонові вибиратися звідти таємно, вночі через отвір у палісаді, куди й проїхали по одному на конях, залишивши напризволяще місто з таким поганим начальством і з усіма ознаками того, що там легко загинути.
Отже всі сучасні свідчення підтверджують тяжкі звинувачення, що звалилися на голову Младановича, хоч звинувачувати тільки його у загибелі Умані так само несправедливо, як і перекладати усю відповідальність за пролиту кров на Залізняка чи Мельхіседека. У таких історичних явищах, як гайдамаччина чи уманська різня, за законом історичного витоку подій з умов життя ніколи не може бути відповідальною одна особа, і різня була б і тоді коли б ні Залізняка, ні Мельхіседека зовсім не існувало. Польські письменники звинувачують Младановича, але не в тому, що він не стратив Гонту, коли на нього впала підозра і таким чином не відвернув наступної зради уманських козаків. Він не насмілився, можливо, відняти життя у Гонти тому, що боявся дражнити народ, серед якого ім’я Гонти було популярним і авторитетним. Він, можливо, й тому не стратив Гонту, що не був впевнений у його злочинних відносинах з Залізняком. Але, на думку польських письменників, він повинен був принаймні затримати Гонту в Умані і забезпечити місто як воєнними припасами, так і водою, що було цілком у його владі. У всякому разі його помилки прискорили загибель міста.
"Але хто ж, — вигукує один з обвинувачів Младановича, а саме Липоман, — крім найвищої істоти, вільний від помилок? Людям легше судити про справи своїх ближніх, однаково смертних, ніж передбачити події, що можуть відбутися. Адже Младанович не хотів загибелі собі й своїм близьким, а також іншим — стількох тисяч людей. Він чинив, як людина, і помилявся, як доводилося помилятися і набагато вище поставленим людям. Він мав підстави вірити Гонті. Це чудовисько виявилося злішим за всіх заколотників, що були до нього. Відняття дружини у Хмельницького, публічне покарання (zbicie publiczne) сина і відняття майна були причиною озлоблення цієї людини і його помсти. Гонта ж був облагодіяний, і Младанович міг сподіватися, що він докладе своє старання, аби розгромити керовані Залізняком зграї і тим зупинити кровопролиття і спустошення. Та, видимо, незбагнений фатум, якого ніхто ні передбачити, ні відвернути не може, затьмаривши людську прозорливість, як це часто буває, для виконання свого суворого приречення, хотів, щоб ті, хто шукав порятунку в Умані, стали жертвою бунтівного хлопства".
Кречетников, розгромивши гайдамацький табір і захопивши значну частину юрби та декого з головних проводирів, розсортував їх за принадлежністю; гайдамаки з польських підданих, як Гонта, Шило, Потапенко, вносились в особливий реєстр з переліком усіх злочинів, а російські гайдамаки, власне, запорожці, вносилися в інший реєстр. Російських підданих у числі полонених було 150 чоловік, їх Кречетников відіслав до Росії, до київського воєнного губернатора Воєйкова для вчинення суду над ними і належної для їх злочинів страти. Примітно, що з російських ватажків гайдамаччини жодного Кречетников не спіймав; всі вони — Залізняк, Неживий, Швачка, Журба, Волошин і Саражин — пішли з-під Умані, коли здогадалися, з якими намірами прийшов до них генерал. Залізняк, без сумніву, розумів, що його справа, незважаючи на золоту грамоту імператриці, була не зовсім чистою, і тому вчасно встиг прибратися у безпечні місця. Польським же підданим, втягнутим ним у свою юрбу золотою грамотою і запевненням у своїй солідарності з Запорожжям і російським урядом, як от: Гонті, Шилу, Потапенку та іншим, він не повідомив про свої сумніви і віроломно кинув їх у жертву російському генералові. Гонта та його наближені сліпо повірили у справжність височайших указів, приведених їм Залізняком, і берегли ці укази як підтвердження справедливості своєї справи. З російських підданих потрапили до рук російських солдатів тільки ті, кого Залізняк не встиг захопити з собою і які, можливо, як Гонта, вірили у золоту грамоту і в союз з Росією.
Цей дивний факт — що усі російські проводирі уманської різні вислизнули з рук російського генерала — мимохіть наводить на джерело народного поговору, що "свячені ножі" були прислані гайдамакам від "велик світ матінки", і що Росія брала участь у піднятті бунту в польській Україні, а потім, коли справа була зроблена, російські воїни шепнули Залізняку, щоб він забирався з Польщі зі своїми найближчими прибічниками у різні. Чутка ця поширилася у народі, мабуть, на тій підставі, що якщо у Петербурзі не згодилися на небезпечні пропозиції Мельхіседека і не дали йому прямого дозволу діяти від імені Росії, то чому людину з такими небезпечними пропозиціями не привели до польського уряду, а дозволили вільно повернутися на батьківщину вигадувати золоті грамоти та підбурювати народ. Якби між російським і польським двором на той час справи велися чисто, то Мельхіседека або затримали б у Петербурзі і здали там на руки польському послу, або відправили б під караулом у Варшаву. А його, між тим, відпустили і, за чутками, мовчазно погодились дозволити йому підняти південно-російський народ проти Польщі. Народний поговір підсилився, мабуть, ще й тому, що під час перебування Мельхіседека у Петербурзі там же готувалися послати до Польщі Кречетникова та інших генералів з військом, щоб захищати права російських дисидентів і воювати з конфедератами. Щоб дати час розігратися народному заколоту польській Україні, щоб позбавити Польщу останньої можливості послати туди і свої війська для придушення заколоту, слід було, як мовилося у поговорі, відволікти сили Польщі на захід від України, тобто почати війну з конфедератами. Воно насправді так і було. Взагалі народне збентеження на користь Росії спалахнуло, ніби ненавмисне, саме у тій частині Польщі, володарі якої — Потоцькі, Браницькі, Радзивілли, Огінські та Любомирські — об'явили себе ворогами Росії і стали на бік конфедератів. Там же у центрі гайдамацького заколоту, в маєтках прихильника Росії, князя Чарторійського, російські селяни і навіть козаки не бунтували, а навпаки, відстояли маєтки свого дідича від гайдамаків. Все це дало нову силу усім народним підозрам, і Мельхіседеку при такій ситуації, залишалося йти додому, придумати указ, розмалювати його золотом і пустити у народ. Якби навіть конфедерати не дали приводу посилати у Польщу російські війська, то їх слід було б послати через необхідність, коли у польській Україні спалахнуло заворушення ім’ям Росії.
Кречетников, захоплюючи весь гайдамацький табір, у цій небезпечній операції нікого не вбив і не хотів цього робити, не наказував ні в кого стріляти, а заздалегідь, ще до прибуття в Умань, зробив запаси цепів, колодок і вірьовок. Російські ватажки гайдамаччини втекли від російського генерала, залишивши йому тільки бездомних гультяїв і жодного впливового гайдамака. Кречетников міг дати зрозуміти Залізняку, що його політична місія закінчилась, і він може рятуватися, якщо зможе це зробити. Все було можливе у той дивний час, коли Фрідріх Другий писав Даламберу, що він дивиться на себе "як на Лікурга або Солона цих варварів" — поляків, і австрійському послу Рансвітену стиха сказав у своєму кабінеті, що хоче і Польщу прилучити до магометанського закону, тобто піддати обряду "обрізання". Все це, повторюємо, було можливим, коли для рівноваги Європи вже було вирішено у тиші сусідніх з Польщею кабінетів "розчленити" її на такі частини, щоб поклавши їх на ваги, якими вимірювалась ця рівновага Європи, можна було привести ваги у стан спокою, коли врешті Фрідріх, у якого була подагра у ногах, швидше допустив би "подагру у себе в голові", ніж відмовився від проекту "розпланування" тіла Польщі.
У такому випадку уманську різню ми повинні вважати прототипом іншої різні, що була двадцять років тому майже на тому ж місці, а саме — в австрійській Галичині, коли австрійський уряд, двозначно посміхнувшись і хитнувши головою у бік Галичини, підняв на неї тих самих малоросіян, які різали ляхів в уманську різню, і стали різати поляків-панів, які жили в австрійській Галичині.
Якщо ж нам зауважити, що російський уряд все ж таки переслідував і стратив Залізняка та інших російських ватажків уманської різні, коли спіймав їх, тому на це можемо відповісти, що цих осіб зігнали зі світу, коли в них вже не було потреби і свою політичну місію вони вже виконали.
Ми вважали за необхідне висловити все це як історичну здогадку, навіть вважаємо зобов’язаними не робити з цієї здогадки таємницю у надії, що на поставлене питання майбутні історики знайдуть на основі безсумнівних даних правдиву відповідь. Якщо ж історична наука не допустили здогадок — як питання, що пропонується майбутнім дослідникам, то в історії тоді залишиться більше білих сторінок, ніж списаних.
У всякому разі перебування Мельхіседека у Петербурзі і його розмова з Катериною, і його золота грамота, і посольство Кречетникова у Польщі, і — головне — взятий на себе Кречетниковим, самовільно, без узгодження з урядом, захист польської України у той час, коли він воював з володарями цієї України, з Потоцьким та ін., і врешті незрозуміле врятування з-під Умані Залізняка і усіх російських проводирів повстання — все це обставини, що потребують документального роз’яснення.
Народний переказ говорить, що коли над польською Україною вибухнула уманська різня, польський король писав до "матінки": "Велик світ матінко! Що ж це робиться у Польщі? Якісь бурлаки розбійничають у народі". Тоді імператриця послала у польську Україну один полк "легкокінний", а другий — донців. Гайдамаки стояли тоді в Розсошинцях, говорить переказ. Це, звичайно, ті самі Росушки, подаровані Потоцьким Гонті, де росіяни у день взяття гайдамацького табору бенкетували з главами гайдамаччини. — Донці прибули у Розсошинці і кажуть гайдамаками: "Прийміть і нас до себе. Ми до вас пристанемо". Гайдамаки прийняли їх. Донці ж переловили і перев’язали гайдамаків. Тоді донський полковник написав до матінки: "що з ними робити?" Вона відповідала: "Кому вони шкодили, тому в руки і віддайте".
