Гайдамаччина - Мордовець Данило

Він бачив, що загонів під його командою не досить, аби перешкодити натиску гайдамаків, тим більш, що він не міг чекати швидкого підкріплення від свого уряду, бо невідомо було, коли прибуде до нього ногайська орда, що на той час кочувала степом. Щоб виграти час, він вирішив почати переговори із Залізняком і вести їх було найзручніше, на його думку, через представника Запорожжя. Цим представником був запорозький полковий старшина Семен Галицький, якого Січ вислала на турецький кордон для розвідки, що діялось тоді у польській Україні, звідки приходили у Січ такі страшні звістки, що не можна було не вжити якихось заходів аби не залишитися у відповіді перед російським урядом. Галицький був таємним агентом запорозького коша і присланий до польського кордону нібито у торгівельних справах, а між тим повинен був спостерігати, що діялось навколо, і за прикладом урядових агентів доносити своєму начальству про результати своїх "політичних спостережень". Отже, Якуб-ага звернувся до посередництва Галицького і дав йому на допомогу двох своїх сейменів. Щоб не допустити політичної нетактовності і не залишитися у відповіді перед своїм урядом, Якуб-ага повинен був дізнатися напевне, хто такий цей Залізняк, які його наміри, від кого він посланий і за яким правом він, називаючи себе представником Росії, розпоряджається життям і майном не тільки польських підданих, а й підданих кримського хана. Якуб-ага був у нерішучості тому, що відносини із Залізняком мали деякі ознаки офіційності. Гайдамацький посол, прибувши до каймакана, запевняв, що зграя Залізняка — частина запорозького війська, присланого за розпорядженням коша для знищення на Україні поляків і євреїв. На доказ цього гайдамацький посол показував грамоту або "лист", без сумніву, ту саму золоту грамоту або її копію, котра вже встигла наробити стільки бід по всій польській Україні. Якуб-ага підозріло поставився до цього посланництва і не знав, що йому робити. Незручність його становища підсилювалася ще й тим, що товмач каймакана, родом грек, який знав російську мову і неодноразово бував у службових справах в Новосербії, на власні очі бачив на великому аркуші, пред’явленому гайдамацьким посланцем, написане великими літерами: "Указ її імператорської величності самодержиці всеросійської та ін., та ін. Оголошується для всенародного відому…" Насамкінець указу був підпис: "Отаман кошовий Петро Калнишевський з Петербурга". Ось у таких сумнівах Якуб-ага звернувся до Галицького і просив його взяти на себе роль посередника.

Галицький погодився відправитися до гайдамаків, маючи до того спонуку, по-перше, в тому, що виконував цим свій прямий обов’язок, покладений на нього кошем, по-друге, в тому, що йшлося "про честь і славу війська запорозького", а по-третє, до цього підмішувалися й власні інтереси Галицького, бо під час наїзду на Балту, гайдамаки пограбували будинок, де він мешкав, захопили його майно і угнали коней.

Вельми цікаве відвідування Галицьким гайдамацького стану виписане п. Скальковським з архівів Запорозької Січі, і ми наводимо це свідчення як характеристику того часу і дійових осіб:

"Балтський каймакан Якуб-ага, утримавши вагання, що ті гайдамаки правильно себе запорожцями називають, його, Галицького, запитував: чи не даний їм дозвіл від коша такі витівки чинити? А як він, Галицький, точно його запевнив, що ніколи нікому від війська такого дозволу не давали, то він, ага, для ще більш достеменного повідомлення послав його, Галицького, давши йому двох своїх сейменів кінних, до оних гайдамаків. Коли він до них прийшов, то побачив їх усіх в одній компанії за столом з напоями, куди й його, Галицького, запросили, пригощали щедро і просили вибачення за те, що деякі "витівники" намагалися образити його товариша (запорожця Олексія Шульгу) і його екіпаж пограбувати. Порадували його було й тим, що усе, без винятку, його майно вони відшукають, а якщо не вдасться відшукати, то вдвоє відшкодують. Між тим, у розмовах з гайдамаками він жодного з них не визнав запорозьким козаком, бо вони за військовим запорозьким звичаєм ні сідлати коня, ні нав’ючити, ні сісти на нього, ні ратища (древко списа) у руках тримати не вміють. По більшості по них видно, що то прості мужики безпечні, бо коли вони турок з Балти вигнали і до тисячі ногайців зустріли, то, заряджаючи гармати рубленим залізом, порох з порохівниць за одним разом витратили, і якби на їх щастя, трьох татар не вбили і не розігнали цим решту, то далі із своїми гарматами втриматися не змогли б".

Галицький пробув у гайдамаків лише кілька годин, і, повернувшись до Якуб-аги, передав йому свої "політичні спостереження". Головна мета Галицького полягала, звичайно, у тому, щоб відвести підозри в участі у цій справі запорозького війська і тим захистити його честь.

"Наступного дня (говорить Галицький у своєму свідченні) прислані були до Якуб-аги від гайдамацької зграї двоє, з яких один назвався єсаулом, а другий — сотником, з якимись листами. У той же час приспіла до Балти орда і прийшов від неї до Якуб-аги мурзак. Призвали й Галицького. Посидівши там, Галицький бачив (бо турецької мови не розумів) між Якуб-агою і мурзаком довгі розмови, а потім Якуб-ага звернувся до присланих єсаула і сотника: "Що це ви зробили і навіщо місто Балту розорили? Можете бачити самі, що орда приспіла і вона даремно не відійде. От ви занапастили своїм свавіллям Україну". Діставши таку відповідь аги, посланці поїхали, та невдовзі від гайдамацької зграї був надісланий Якуб-азі лист: "Щоб він з ними вступив у перемир’я і розписався, а вони його, аги, та його команди збитки з лишком винагородять". Як вже між ними все узгоджено було, він, Галицький, не знає, а тільки бачив, що турки від гайдамаків гарбали вдосталь майно своє (награбоване у них в Балті), а також польське і жидівське на свій бік везли. Причому Галицький до гайдамацької зграї вдруге поїхав і вимагав повернення свого майна і коней, а собі — можливості піти звідти. Та вони його вже не відпускали, звелівши бути при них доти, поки вони у цьому місці не закінчать і не розпочнуть похід в інше місце, де обіцяли його з винагородою відпустити. Того ж дня єсаул гайдамацької зграї, побувавши у замку (в Балті), повернувся і віддав усім наказ, щоб не гаючи часу, розділялися на дрібні зграї, готувалися до походу, а потім і сам єсаул зі своїми сотниками, сівши на коней, а з ними і Галицький з товаришем під політичним наглядом гайдамаків, при гарматах поїхали. Коли виїхали у степ, то перед ночівлею єсаул дав усім лозунг, щоб на питання: хто вони такі? — відповідати: "козак з чати" (з посту). А хто цього наказу не виконував, тих били і навіть вбивали. Коли вони під’їжджали до річки Саврані (подільської губернії) і входили у село Піщане, то він, Галицький, не діждавшись від них винагороди, за дозволом гайдамацького єсаула з товаришем поїхали своїм шляхом до Запорожжя".

Так Галицький благополучно повернувся до Запорожжя, а куди пішла гайдамацька партія, які були її дальші подвиги, — невідомо. Відомо тільки, що ця зграя вважала своїм командиром Залізняка, єсаул якого і керував нею у відсутність свого начальника, самого ж Залізняка у зграї тоді не було.

Зі свідчень Галицького видно далі, що коли він повернувся на Запорожжя і з’явився до полковника бугогардівської паланки, то майже слідом за ним прискакав з Голти, турецького містечка, бешлей тамтешнього гарнізону, щось на зразок поліцейського солдата, і привіз листа полковнику. Бешлей запитував:

— Хто такі запорожці, які Голту розорили? Якщо вони не запорожці, то ногайська орда, яка вже виступила, всіх їх порубає.

Полковник і Галицький відповідали посланцеві:

— Ті гайдамаки не запорожці, а самозбройці (гультяї), невідомо які люди. Робіть з ними, що хочете.

Виявилося, що то був Залізняк.

Та подивимось, що робили у ці самі дні російські загони, які прибули з Кречетниковим під Умань і захопили тамтешній гайдамацький табір.

Розділ XXII

За свідченнями, взятими з щоденника Калмикова, видно, що у той час, коли Кречетников залишався ще під Уманню, кілька сотень донських козаків були відправлені ним у різні місця для пошуку окремих гайдамацьких зграй. З народних переказів ми дізнаємось також, що донці переслідували втікачів по різних напрямах, іноді дрібними партіями, а іноді цілими загонами. Та й будучи втікачами, гайдамаки не переставали сповідувати ідею, заради якої загинули вже тисячі жертв їх фанатизму. Одна партія, чоловік у десять, уходячи до Запорожжя від російських загонів, кинулася до Дніпра і на човнах попливла вниз за течією ріки. Приставши біля Черкас, вони пішли у місто на ринок і там, не боячись нікого, зухвало захопили писаря, який змінив православ’я на католицтво, і вивели його за місто для страти. Нещасному зв’язали назад руки, зав’язали очі білою хусткою і звеліли стати на коліна. Потім один з гайдамаків, ставши у нього за спиною, вистрелив з рушниці і вбив "перехреста". Здійснивши цей подвиг, гайдамаки попливли далі, тікаючи від росіян. Збереглася також розповідь про втечу Лопати, що був слугою Залізняка під час його пригод на Україні. Коли Залізняк, здогадавшись про наміри Кречетникова, вирішив бігти з-під Умані, він призвав Лопату, дав йому грошей і коня і звелів йти світ за очі. Лопата з другим гайдамаком скакали цілу добу, бо їх переслідували донці, поки ніч не перешкодила цій погоні. Тоді вони пробрались на батьківщину, у Смілянщину, а вже звідти Лопата переплив на лівий берег Дніпра, виклопотав у громади посвідчення в тому, що під час уманської різні він знаходився на російському березі Дніпра, де "віяв жито", і тільки з цим посвідченням він міг не боятися, що його заберуть як гайдамака і відрубають голову.

Партія донських козаків, в якій перебував Калмиков, переслідуючи окремі ватаги бродяг, дійшла до самого Дніпра. По всій країні козаки бачили "крайнє розорення і у народі схильність до бунту". Хліб у полях був у більшості не зібраній, у багатьох місцях "потолочений (потоптаний) проходом великої кількості народу". При вході у села впадала в око якась порожнеча, "безлюддя", тоді як в інших місцях села були поповнені різним набродом, на вулицях "велике сум’яття", по ринках "нахабні крики", у шинках "веселощі, пиятика і непотребна лайка п’яних, сварки, і смертовбивство".