Гайдамаччина - Мордовець Данило
А Запорожжя все ж таки бездіяло, бо не вважало себе вправі придушувати заколот у чужій землі, особливо коли вищий уряд мовчав, крім хіба що того, що Воєйков висловив своє невдоволення кошу, підозрюючи, що Залізняк не без відому кошу повів у Польщу своїх сподвижників-головорізів, та граф Рум’янцев надіслав ордер "про бешкети запорозьких гайдамаків у Польщі".
Їх у Запорожжі отримали разом — два суворих ордера від згаданої вищої російської влади, підписаних Рум’янцевим та Воєйковим, хоч і в різних місцях — один у Глухові, другий в Києві, та в один день — 2 липня.
Рум’янцев, між іншим, писав запорозькому війську, що за рапортом піхотного козловського полку полковника Корфа, який перебуває у Фортеці св. Єлисавети, "про бешкети запорозьких гайдамаків…" — "сії злочинці не тільки примножують лютості свої у Польщі, але й пускаються вже нападати і на області ханські, як купці фортеці св. Єлисавети дали сказки (доповідні), що 18 числа минулого червня, у перебування їх у польському містечку Палієвому-Озері, приїхало туди до 300 запорозьких козаків і усіх місцевих поляків і жидів умертвили, а коли дехто з них втік у ханське містечко Балту, то вони і звідти вимагали їх видачі, і, діставши від тамтешнього каймакана відмову у цьому, ці гайдамаки, підкриплені приспілою партією у кількасот чоловік з чотирма гарматами, провели з турками битву, і, напавши на саме містечко Балту, вбили там багатьох жидів і поляків, а турків змусили тікати звідти. І скрізь ці лиходії, як у Польщі, так і по всьому турецькому кордону проголошують, нібито вони прислані за її імператорської величності наказом".
Про цей напад на Балту одного з єсаулів Залізняка із загоном гайдамаків ми вже розповідали. Та головне в ордері Рум’янцева — це звинувачення запорозького війська у солідарності з гайдамаками і навіть у надісланні їм для підтримки під Умань особливої команди запорозьких козаків.
"Запорозький писар Бистрицький, який перебуває у Гарді, об’явив майору Вульфу (продовжує Рум’янцев), що він думає, що ті нападники з команди запорозької, відправленої до Умані. Ви з сім нарочним, не гаючи часу, дайте мені відповідь: яка і для чого відправлена від вас команда до Умані, як повідомив цей писар? І чи відомо вам, хто сії запорозькі козаки, які вчинили описані нахабства у подільській та турецькій областях? І чому у вас такий недогляд, що з ваших підлеглих можуть вільно виходити такі розбійницькі партії, свавілля яких, на думку сусідніх держав, породжують найгірші наслідки. Тому вам необхідно вжити найсуворіших заходів до покарання винних і викорінення подібного свавілля, бо весь тягар відповідальності за ці важливі події неодмінно впаде на вас".
Отже, залишається нез’ясованою та обставина, ніби сам кош відправляв до Умані особливу команду. Однак факти, які б підтверджували чи спростовували цю підозру, немає у залишених тим часом документах.
З свого боку генерал-губернатор Воєйков писав кошовому: "Попереднім моїм, від 24 числа минулого місяця, ордером вашому високоблагородію наказано з огляду на появу в польській Україні розбійницької, так званої іменем запорозьких козаків, гайдамацької зграї, зробити довідку, чи не від’їжджав хто з якого куреня на таке богопротивне і нелюдське злочинство, і неодмінно зробити у коші таке розпорядження, щоб ніхто до тієї зграї не тільки явно, а й таємно пристати не міг. А між тим з орловського форпосту майор Вульф мені рапортує, що 21 числа минулого місця кілька нібито запорозьких козаків згаданої злочинної зграї з крайньою зухвалістю і звірячою люттю напали на прикордонну ханську слободу Голту і кілька поліських шляхтичів та жидів, які там ховалися від їхнього тиранства, нелюдськи покололи, змучили і вбили, між ними і трьох голтянських жидів, а решту у річці Буг потопили — тому голтянський каймакан, побоюючись за своє життя, знайшов прихисток в Орловській слободі, і що при Гарді 24 числа перейшло через Буг до 30 піших і до 20 кінних запорозьких козаків, які в урочищі Романовському, на відстані 15 верст від Голти, розташувались, і що головний начальник зазначеної злочинної зграї, Максим Залізняк, який називається полковником, має при собі єсаула з перначем, одну корогву і 8 прапорів, — то вважаю необхідним, силу мого попереднього ордера підтверджуючи, зробити вашому високоблагородію удобоможливе розпорядження і вжити запобіжних заходів, щоб ніхто з козаків підлеглого вам війська запорозького від своїх місць відлучатися не міг і до цієї зграї пристати не насмілився, боючись жорстокої кари за звичайними війська запорозького правами. За тим, віддаючи це вашим турботам і благорозпорядливості, маю очікувати вашого докладного рапорту про виконання".
Ми вже бачили вище, що турецькі містечки Балта і Голта були розорені гайдамаками, перше під проводом єсаула Залізняка, друге під особистим керівництвом самого Залізняка. "Багато євреїв, кажуть літописці цього народу, не сподіваючись на заступництво Польщі (у той час, коли в польській Україні лютувала гайдамаччина), кинули свої міста і пішли за кордон у Турцію, одні в Балту, інші в Бендери. Та кровожерні недолюдки і там їх переслідували. Заволодівши містом, вони зібрали євреїв і зажадали великого викупу грошима і речами, обіцяючи пощадити їхнє життя. Але як тільки лиходії заволоділи майном, всіх вбили немилосердно. Трупи валялися повсюди на полях. Один єврей з небезпекою для життя увійшов у місто і найняв 20 турок, аби вони зібрали трупи вбитих і благочинно їх поховали. Тих, хто пішов у Бендери, спіткала така ж нещасна доля: одних вбили турки, інші, пограбовані татарами, тинялися без їжі та притулку у степах, тому багато хто з відчаю загинув у хвилях Дністра або померли з голоду". Голта була розорена невдовзі після Балти. Залізняк, кажуть, не сподівався на відданість своєї зграї, особливо після того, що сталося під Уманню, і пішов до Буга. Там, на околицях містечка Орлика (нині Ольвіопіль), він переховувався в урочищі Романкова балка, маючи біля себе не більше двадцяти товаришів, на яких він міг покластися. Він вичікував моменту пуститися на велику справу, якою він вважав розорення Умані або завоювання усієї польської України і абсолютно не хотів пускатися у дрібні грабунки і розбій на великих дорогах, не вважаючи себе розбійником, а розуміючи свою місію, як захисника православ’я і представника інтересів стародавнього козацтва. По всьому було видно, що він не хотів зрівнятися із звичайними гайдамаками, і якщо й грабував, то тільки для задоволення жадоби своїх ватаг, між тим, як сам особисто переслідував більш високі цілі, хай це і вилилося у різню і розбій. Але ж не менше різні накоїв і Хмельницький. Ще більша різня супроводжувала походи Наполеона I і усіх завойовників, отже, історії важко розділити завойовника та такого гайдамака, як Залізняк.
Як би там не було, Залізняк, дочекавшись, коли до нього прибули інші ватаги гайдамаків, які повернулися з походу проти Балти, повів свою юрбу на Голту, незважаючи на найближче сусідство цього містечка з російським гарнізоном. І тут, як і по всій польській Україні, він переслідував польський та єврейський елемент, не спокушаючись грабунком турок і татар. Напавши на Голту, він захопив польських шляхтичів та євреїв, які там хотіли врятуватися, нелюдськи їх мучив, а потім одних переколов, а інших у річці втопив. Голтянський каймакан, боючись цих лютих нападків, втік з Голти і шукав захисту у росіян в орловському укріпленні.
Ось про цей напад, як ми бачили вище, питав турецький бешлей, який прискакав з Голти до бугогардівського полковника і сказав, що якщо нападники не запорожці, то ногайська орда "всіх їх вирубає".
Та Залізняк не обмежився одним нападом на Голту. Наприкінці червня, після сутички гайдамаків з ордою, Залізняка знову бачили у Голті, і знову він розправлявся у цьому містечку найжорстокішим способом з тими, переслідуванню яких він, видимо, присвятив своє життя.
Було це так: внаслідок все знаючих побоювань відносно гайдамацьких шаленств і неблагоприємних відомостей, що доходили до запорозької Січі, про те, що гайдамаки особливо часто з’являються у межах і по сусідству з бугогардівською паланкою, полковник цієї паланки Мойсей Головко був викликаний у Січ для пояснень. 2 липня, проїжджаючи з своєї паланки, власне з табору, розташованого біля Мертвоводдя, у містечко Орлик з двома "компанійцями" і проминувши Мигейський острів на річці Буг, побачив він на тому березі Буга на турецькій землі, що гайдамаки виганяють мешканців з Голти у ханське село Гидирим і займають худобу. Коли ж Головко під’їхав до самого берега ріки, то з другого боку до берега підскакало сім кінних і почали питати, "хто іде?" Полковник назвав себе і у свою чергу запитав, що вони за люди. Тоді один з кінних відповів:
— Я Залізняк.
Та коли Головко зауважив, що Залізняк знаходиться в Умані, останній відповів:
— Мене великоросійські команди з-під Умані вигнали. А чи давно ти був у Січі і чи скоро ти туди поїдеш?
Полковник відповів, що він негайно після повернення з Орлика відправляється у кош і Залізняк сказав йому на це:
— Коли поїдеш, вклонися пану кошовому і скажи, що ми будемо на тому боці Буга і в Січі у гостях.
— Коли б ти до Січі пробрався, то більше вже нікуди б не поїхав, — зауважив на це Головко.
Тоді Залізняк закричав йому:
— Пройдемо так, що ви та інші тамтешні і в Січі, і ніде не втримаєтесь!
Після цього про подвиги Залізняка вже не було чути. Російські, польські і запорозькі команди з усіх боків обступили арену гайдамацької кривавої розправи і все тісніше й тісніше ставало гайдамакам. "Уманські бешкетники" або сиділи у колодках, або давно лежали — хто у сирій землі, хто кинутий у яр без поховання, хто стирчав на кілку або ходив з села у село з обпаленими руками. Донці нишпорили по всіх напрямках і ловили "бешкетників". Зграя Бабася була розбита козаками і плани його — йти у глибину Польщі — скасовані. Іншу зграю пов’язали живцем. Гонти та інших уманських сотників вже давно не було. Наставали і для Залізняка та його сподвижників — Неживого, Швачки, Саражина, Волошина, Журби та Галайди — останні дні.
Взагалі треба відзначити, що коли головні сили гайдамаків були розбиті російським військом під Уманню, решта гайдамаків, яких втім залишалося набагато більше, ніж було знищено, вже не діяли спільною масою, як під начальством Залізняка, а розбилися на окремі зграї, можливо, з перестороги, щоб малими загонами було зручніше і діяти і в разі небезпеки, тікати і ховатися від переслідувачів.
