Гайдамаччина - Мордовець Данило
Бондаренко залишився на волі. Спійманий згодом запорозькими командами у степах, при допитах у коші він говорив про себе як про особу зовсім неважливу у гайдамаччині, що ніби після арешту Неживого його підмовив якийсь запорожець йти з ним у Січ, що у дорозі біля хутора полковника Щербини (яким володіє, як він чув, неякийсь сербин Шорба) тамтешніми мешканцями він був спійманий, але потім "втік звідти, дійшов до запорозького степу, де й був полковим старшиною Павлом Попатенком знайдений, взятий і представлений у військову пушкарню".
Навіщо він пробрався у запорозький степ у Польщі, на якій справі його спіймали, Бондаренко благорозумно замовчує на допитах. Між тим польські письменники говорять, що у Бондаренка була велика "орда", і був він не простий, не рядовий гайдамак, а "ватажко", що його зграю переловив Щербина, сотник з Макарова, з своїми козаками, і що за цю вірність і послугу за представленням свого поміщика Кастана Лющанського король рішенням сейму нагородив Щербину шляхетством і грошовою платнею (kwota) для купівлі землі.
Після Неживого і Бондаренка був спійманий Саражин. Семен Саражин був гусаром 4-ї роти "чорного" сербського полку. Втікши з новоросійських поселень, Саражин переховувався у Запорожжі, але там був звинувачений у злодійстві і вбивстві і приречений до смертної кари — посадженням "на гостру палю" (на кіл).
З допомогою сподвижників він втік і зробився одним з важливих ватажків гайдамаків, відрізняючись від інших зухвалістю і жорстокістю. За прикладом усіх буйних голів, він пішов у Польщу в той час, коли там спалахнув бунт, і брав участь в уманській різні. Коли з прибуттям під Умань російських загонів російські гайдамаки пішли звідти, пішов і Саражин, щоб діяти на чолі окремої зграї. Незважаючи на те, що у Запорожжі він був приречений на смерть, Саражин не побоявся з'явитися туди для вербування собі товаришів. На річці Грузній він зійшовся з гайдамаками Остапом Доном, Іваном Вовком, Олексою Дейнекою і Савкою Тараном і людей цих "порадою на входження у Польщу для грабіжництва спонукав". Вони вийшли у Польщу, "подаючись" до Білої Церкви, і там, пограбувавши по дорозі ляхів, які їхали в Умань у пошуках захисту "від гайдамацьких партій, що проходили тамтешніми місцями", повернулися для дувана (поділу) награбованого добра до Найдьонових байраків. Потім пограбували якийсь хутір і повернулись до Запорожжя і з Запорожжя знову ходили на розбій. Та одного разу, повертаючись з своїх гайдамацьких екскурсій, вони були настигнуті запорозькими роз'їзними командами і взяті у полон, крім Саражана. Та й Саражину недовго довелося гуляти на волі: подібно до інших ватажків — Волошина, Шеремета і Губи, він був спійманий і відданий у руки правосуддя.
Журба й тридцять його товаришів були вбиті у битві з карабінерами.
Та після захвату ватажків сама гайдамаччина все ще не припинялася. Про уманську різню та участь у ній запорожців дізналися врешті у Петербурзі. Государиня з невдоволенням сприйняла звістку про події у польській Україні і в суворій грамоті висловила свій гнів запорожцям.
Щоб відвести від себе грозу, запорозький кош представив свої виправдання і графу Рум’янцеву, і государині. Зібрані були також свідчення як від взятих у полон гайдамаків, так і від запорозьких козаків, а також виписаних зі справ коша докази того, що хоч Залізняк і належав колись до запорозького козацтва, але ще з 1762 року перестав числитися у військових реєстрах і ніколи не носив звання полковника запорозького війська. Відомості ці Запорожжя представило російському уряду для доказу своєї непричетності до кривавого заколоту на польській землі і для захисту своєї давньої слави, якою так дорожило Запорожжя. Кош доводив, що не мав ніякої солідарності з тими проводирями ватаг, які, набравши звідусюди бродяг, наймитів і рибалок, що ніколи не мали стосунку до запорозької громади, видавали себе за чиновних людей Запорожжя — полковників і отаманів, а також і своїх співумисників називали запорожцями тоді, як вони і не бували на Запорожжі, що захоплених різними командами гайдамаків кош не знаходить у своїх курінних списках і що кош не тільки не посилав від себе команд під Умань для винищення поляків і євреїв, але навіть жодного козака не відпускав у Польщу на цю мерзенну справу. Одним з доказів непричетності гайдамаків до Запорожжя вказувалася та обставина, що гайдамаки нападали на маєтки запорозьких козаків і між іншим пограбували зимівник одного з найзаслуженіших запорозьких старшин Сидора Білого, і що якби гайдамаччина була продуктом Запорожжя та його синів, то менш за все гайдамаки стали б робити зле самим собі і своїм товаришам. Кош доводив, що гайдамаки — наброд, який не належав жодній народності, хоч між них могли бути і запорожці. Потім кош відправив свої команди для переслідування тих гайдамаків, які уходитимуть з Польщі із здобиччю на Запоріжжя і проходитимуть запорожськими землями.
Отже, гайдамаки були оточені військами з усіх боків. По кордонах їх піджидали російські і запорозькі роз'їзні команди. Російські ж і польські команди (надвірні) вишукували гайдамаків в польській Україні і спійманих віддавали на страту. Гонитва була повсюдна. Озлоблені поляки мстилися страшно за все, що їм заподіяла гайдамаччина. Регіментар Стемпківський, з'явившись з командою у Лисянку, нагадав мешканцям цього містечка, як вони заодно з гайдамаками повісили на одній балці ксьондза, єврея і собаку, і повторив над ними цю злу насмішку: без суду і слідства, він наказав повісити у Лисянці шістдесят обивателів. Усі села і містечки, що волею чи неволею брали участь у повстанні, постраждали: російські і польські роз’їзні команди, вивідуючи про всіх селян, так чи інакше причетних до бунту, забирали їх і висилали для виконання над ними судових вироків або просто страти без будь-якого суду, найчастіше такі жертви помсти відправлялися до містечка Кодні, неподалік від Житомира, де стояла "військова команда", в там, над викопаною глибокою ямою, на краю якої була влаштована плаха, кат сокирою відрубував голову і скидав у яму разом з тулубом. А коли наповнювалася одна, копали другу. У цьому місці таким чином велика кількість поселян була позбавлена життя.
Могли там траплятися і безвинні жертви, за злим наклепом звинувачені у злочинстві (говорить Кваснєвський), адже досить було найменшої підозри, щоб довести причетність того чи іншого будь-яким краєм до заколоту.
Разом з тим від польського уряду йшли нагороди і милості тим, хто під час заколоту лишився вірним своїй владі або діяв проти бунтівників, не допускаючи й інших до повстання. Так, осадчий села Підвисокого, що лежало в уманській волості і було велелюдним, коли повсюди по сусідству розгорівся бунт, нікого з селян не допустив до цього, а тих, хто хотів пристати до бунтівників, відмовив від цього або втихомирив (uskomił) і тим відновив спокій, за що після придушення в Україні заколоту не тільки сам був звільнений поміщиком від усіх повинностей і платежів, а й селу своєму приніс багато добра (wiele dobrodziejstw). Козацький полковник богуславського староства Шелест, який брав дійову участь у заспокоєнні селян свого староства і втихомиренні бунту, нагороджений королем золотою медаллю з портретом Станіслава Августа для носіння на шиї. Королівську нагороду отримав також начальник надвірної міліції староства канівського Оксентій (Oxenty).
До самої осені тривала гонитва за гайдамаками і рубання голів правому й винуватому. До осені, коли гайдамаки за звичаєм мали повертатися з Польщі у свої степові гнізда у балках та байраках, у зимівники та на острови ріки Буга, щоб на самоті і вдалині від переслідувачів провести зиму, Запорожжя виставило на кордонах Польщі і степах нові роз’їзні команди, так що в полі у них знаходилося до 3000 козаків, відряджених від усіх 38 куренів. Керувати цим військом було доручено найхоробрішим з військових старшин — Макару Нагаю, Олексію Чорному, Андрію Лук’янову та полковнику Андрію Кійнашу.
Цим військам дано було від кошу таку інструкцію: "Багатьма ордерами від його сіятельства пана генерал-аншефа і кавалера графа Рум’янцева і пана генерал-аншефа губернатора київського Воєйкова кошу пропоновано, щоб до бунтівників у польській області України, тамтешніх підданих народів ніхто з тутешніх підлеглих тікати не міг. Так само, як і звідти ті ж бунтівники заходити у сії межі, застосовувати кошу всякі можливі засоби. Про що і височайшою її імператорської величності грамотою, надісланою з нарочним обер-офіцером війську запорозькому низовому, найсуворішим чином підтверджено. І хоч для знищення таких злочинців відправлені з війська запорозького низового з командами пани військові старшини: Макар Нагай і Олексій Чорний, але, це підтверджується і нині отриманими у коші повеліннями від високих генералітетів, щоб зазначених бешкетників переловити, у коші визначено: до згаданих панів старшин ще команди примножити і до них з відповідною настановою призначити вас та полковника Андрія Кійнаша".
Командирам цим наказувалося, прийнявши команду, слідувати у бугоградівське відомство, головне поприще гайдамаччини, і, прибувши туди, усім старшинам з’їхатися в одне місце з усіма командами. Там Олексій Чорний мав взяти у свою команду козаків з десяти куренів, Кійнаш з дев’яти, Нагай теж з дев’яти і Лук’янович з десяти куренів, і всі ці команди розташувати певними ставками: Олексій Чорний повинен був стояти у пониззі річки Єланки в Одерищах, Андрій Кійнаш на річці Чорному Ташлику біля Робленої могили, Макар Нагай у Бешбайраках, а Лук’янов поблизу Мертвоводдя, "у закритих місцях", які належать землям запорозького війська. Команди ці повинні були по всьому кордону "ставка від ставки" робити безупинні роз’їзди і старанно наглядати, чи не будуть бігти з Польщі у тутешні місця або чи не наважиться хтось з тутешніх підлеглих піти у Польську Україну в однодумство з тамтещніми бунтівниками", таких наказувалося "переловити", а потім "переловивши, надсилати з усім, що при них буде, до коша для вчинення з ними, як належить".
"Якщо проти очікування (говориться далі в інструкції), зборище злочинців виявиться надто великим і взяти його комусь з вас буде незручно, у такому разі нарочними дайте знати один одному у ставки про те, що потребуєте допомоги, під час опору злочинців чинити з ними, як з розбійниками і порушниками загального спокою".
"Якщо вам при патрулюванні кордону в якомусь місці трапиться з’їхатися з кримськими татарами і ті почнуть вас питати, навіщо ви тут з командами їздите, ви повинні їм чемно, без будь-якої суворості, пояснити, що ви маєте за мету переловити розсіяні російськими командами у Польщі гайдамацькі зграї.
