Гайдамаччина - Мордовець Данило
"Велика кількість бунтівних орд, — говорить Липоман, — як тих, що вийшли з Умані, так і окремо повсталих у різних місцях і на великому просторі", продовжували проводити "різню та розбої", Залізняк діяв на півдні польської України. Неживий, відокремившись від нього, з особливою зграєю подвизався біля Чигирина, на своїй батьківщині, де він недавно "горшки обпалював". Журба і Бондаренко подвизалися окремо. Російським і польським загонам доводилося ганятися за ними по всіх напрямках. Крім російських карабінерів, донських козаків, гусарів, драгунів і польських коронних, а також поміщичих надвірних команд, проти гайдамаків вислані були — спочатку київським генерал-губернатором Воєйковим три ескадрони новопоселених у Новій Росії гусарів під командою полковника Чорби, а потім, коли у Запорожжі отримали суворі ордери графа Рум’янцева і генерала Воєйкова — команди запорозьких козаків, яким ставили за обов’язок переслідувати і винищувати гайдамаччину.
Залізняк був схоплений одним з перших, і, треба думати, невдовзі після розорення Голти, хоч існує переказ, що Залізняк, почувши про страшний кінець, який спіткав його "названого брата" Гонту, коли він дізнався, як поляки замучили зі згоди росіян самоназваного воєводу російського, Залізняк не переніс такої звістки, вперше у житті заплакав, захворів і вмер. Гайдамаки поховали його у степу над Дніпром, насипали над ним високу могилу (курган) і розійшлися. За іншими відомостями, напевне, більш достовірними, Залізняк був відправлений у Київ і там страчений, а найвірогідніше — був засланий до Сибіру після покарання батогом. Подробиць про те, як був спійманий цей глава гайдамаччини, ми не знаємо.
Одночасно із Залізняком спіймали і Швачку. Є переказ і пісня, що Швачка був захоплений російськими загонами біля Смілої, у лозах. Гайдамакам не було чим стріляти — закінчилися кулі, тоді вони почали вирізати їх з люзи, нарізаючи на них хрестики, і стріляли. Та все ж вони не змогли вистояти проти "москалів", і всі були захоплені. Чудова народна пісня так передає цю подію (ми наводимо її повністю почасти тому, що в ній подаються подробиці спіймання Швачки, почасти і тому, що в ній є натяк на тісний зв’язок між гайдамаками і запорозьким кошем):
Ой на козаченьків, ой на запорожців та пригодонька стала:
Ой у середу та й у обідній час їх Москва забрала.
Крикнув Швачка та на есаула: "Із коней додолу!
Ох і не даймося, панове молодці, ми москалям у неволю".
Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку із єсаулом докупи зв'язали.
Ох, і зв'язали, і попарували, й на вози поклали,
Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю забрали.
— Ох, де ж ваші, панове молодці, воронії коні?
— Ой, наші коні в пана на припоні, а самі ми в неволі.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, та срібнії узди?
— Ой, нашії узди в конях на загнузді, а самі ми у нужді.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, ясненькі списи?
— Ой, наші списи вже в пана у стрісі, а самі ми у лісі.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, грімкії рушниці?
— Ой, наші рушниці в пана у світлиці, а самі ми в темниці.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, голуби жупани?
— Ой, наші жупани поносили пани, а самі ми пропали.
— Ох, а де ж ваші, панове молодці, чоботи сап’янці?
— Ой, наші сап’янці позабирали райці у неділеньку вранці.
— Ох, пошлімо галку, ох пошлімо чорну, а до січі рибу їсти,
Ох, нехай донесе, ох нехай донесе до кошового вісті,
Ох уже ж галці, ох уже ж чорній та назад не вертаться:
Ой, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться.
Розділ XXIV
Загальна гонитва за гайдамаками почалася з перших чисел липня. Найкрупніші особистості гайдамаччини вже позбавлені можливості діяти. Гонта, Білуга, Шило, Потапенко — у руках поляків. Залізняк і Швачка — у київській в’язниці. Залишаються на волі Неживий, Бабась, Волошин, Саражин, Журба, Губа, Галайда, Дейнський, Шеремет; та це світила другої величини. Більше за інших самостійно діє Неживий, який колись, обпалюючи горшки, говорив: "Хоч день, а буду паном". Тепер він справді пан. Врятувавшись від російських військ під Уманню і відокремившись від Залізняка, він попростував туди, де й раніше діяв, коли гайдамаччина тільки починала поставати біля либединського і мотронінського монастирів і коли бунт тільки розгорявся у Смілянщині. У Чигиринській губернії він зібрав досить значну ватагу, і подібно до Залізняка, проголошував, що має грамоту від коша на знищення шляхетства і жидівства. Селяни, до яких ще не дійшла звістка про поразку гайдамаків під Уманню, довірливо йшли під команду Неживого, тим більш, що служити у нього було вигідно і у кілька днів можна було збити чималі гроші. Все набуте зграєю добро йшло у дуван (поділ). За Неживим пішло також і кілька запорожців. Він говорив, що має намір організувати похід у саму "Лядщину", хоч, невідомо, з яких міркувань, довго залишався у чигиринській губернії і роз’їжджав зі своєю зграєю по околицях, можливо, готуючись кинутися у глибину "Лядщини" тільки тоді, коли його зграя досягне значних розмірів, як це збирався зробити Бабась. У цей час він командував сотнею гайдамаків, за складом побільшості з селян, але не з самої голоти, а з людей заможних і сімейних, з таких, які мали "достатнє майно". Люди його команди (себе він називав "командиром") були озброєні піками, за звичаєм гайдамацьким, дехто мушкетами, а дехто тільки шаблями. Місцеперебування Неживого було у селі Медведковому київської губернії, де він розташувався як повний господар села. Втім, він добирався до Білої Церкви, і цей похід, мабуть, і був причиною швидкої загибелі цього проводиря гайдамаків. Біла Церква віддалася під протегування Росії, і генерал-губернатор Воєйков вислав гарнізон для захисту цього міста. Про зграю Неживого дізнався також і висланий Воєйковим проти гайдамаків з трьома ескадронами гусарів сербський полковник Чорба.
Ми вже сказали, що як видно з дій гайдамаків, у голові кожного з них засіло переконання, що вони діють заодно з росіянами. Їх не похитнули у цій думці навіть катастрофа під Уманню і арешт російськими військами декого з їх проводирів. Без сумніву, вони вважали, що Кречетников із своїми карабінерами і донцями зрадили Росію або підкуплені поляками, тому й напали на гайдамацький табір під Уманню. Гонта висловив це прямим звинуваченням Кречетникова у зраді і тим, що зухвало сказав йому: "Закуй і себе разом зі мною". Гайдамаки були переконані, що роблять таку справу, за яку їх і схвалить, і винагородить Росія. Тому вони, видимо, й не боялися російських військ, як ми це бачили у щоденнику Калмикова у розповіді про те, як донці пов’язали цілу зграю гайдамаків тільки тому, що ті думали разом з донцями йти на Варшаву. Ця переконаність гайдамаків у співчутті Росії до їх подвигів згубила й Неживого.
Полковник Чорба, з’явившись зі своїми гусарами у село Галаганівку, прикордонне з польськими володіннями, і, не входячи у Польщу, став писати запрошення Неживому, аби він приїхав до нього зі своєю зграєю для якихось переговорів ("для неякогось уговору і ради"). Гайдамаки говорять, що Чорба робив це "підманом". Польські ж письменники повідомляють, що Чорба запросив Неживого на бенкет (zwabiwszy na ucztę). Довго гайдамаки не піддавалися обману, та переконання у солідарності своїх дій і політичних планів з діями і таємною політикою Росії спонукало Неживого, як і інших гайдамаків, довіритися російському генералові. Він залишив Медведівку і рушив зі своєю зграєю до Чигирина, де й звелів очікувати себе, а сам з єсаулом своїм, яким був призначений медведівський писар, і з сотником міста Канева, який також служив у нього під командою, відправився до Чорби. Замість бенкету і наради, на Неживого та його ад’ютантів там чекали кайдани: Чорба негайно звелів арештувати їх і закувати у заліза. Залишена під Чигирином зграя відправила у Галаганівку нарочного для розвідування, яка доля спіткала їхнього командира, і, повернувшись, той об’явив, що Неживий, його єсаул і канівський сотник взяті під караул. Не маючи проводиря, зграя відразу розсипалася, а потім, зібравшись знову малими групами і обравши собі проводирів, гайдамацькі зграї Неживого продовжували свою справу у менших масштабах, виходячи на здобич з лісів либединського монастиря і знову ховаючись у цих лісах при найменшій небезпеці.
Проводирем подібної зграї, яка склалася з роздрібнених частин зграй Неживого, є Бондаренко.
Бондаренко був малоросіянин, російський підданий, а не поляк, і народився у лубенському полку чигирин-дубровської сотні у селі Могулевці. Батько його був Василь Бондар, "звання посполитого". Коли син його Федір Бондаренко, майбутній гайдамак, був ще дитиною ("будучему йому ще малолітну"), Бондар перейшов у Польщу і оселився в чигиринській губернії в селі Чаплинцях. Після смерті батька жив там і Бондаренко. 1768 року, коли гайдамаків розбили під Уманню, "у петрів піст" до села приїхав Неживий, або, як висловлювався потім на допиті Бондаренко, "неякись (якийсь) Семен Неживий". Називаючись запорозьким козаком, "уманським курінним", Неживий "об’їздив усі тамтешні околичні села", прибув і на батьківщину Бондаренка, оголошуючи при тому, що у нього є неякийсь дозвіл а від кого, він, Бондаренко, по своїй простоті (як сам сказав на допиті) не дошукувався, — збираючи чату, при якій йому бути командиром, і йти з нею в Лядщину на викорінення ляхів і жидів".
Бондаренко, як сам зізнався згодом, можливо й фальшиво, "будучи тим дозволом, ним (Неживим) оголошеним, переконаним, і до того ж бачучи, що багато тамтешніх мешканців, залишивши свої домівки і чимале майно, йдуть до нього у команду, і сам спокусився йти з ним разом, куди накаже. Так, залишивши у Чаплинці мати свою і все своє майно, пристав до чати Неживого, в якій було до ста чоловік кінних і піших, одних з ратищами, інших з мушкетами, а третіх тільки при шаблях".
Взагалі свідчення Бондаренка, відібране у нього в запорозькому "військовому секвестрі", має стільки ж стосунку до обставин, що проясняють подвиги Неживого, скільки й пригоди самого Бондаренка. "Зібравши ту чату, він, Неживий, у Лядщину ніколи не ходив, а стояв з нею у тамтешньому селі Медведівці, близько двох тижнів, і, стоячи, об’їздив околичні чигиринські губернії і села і де тільки худобу жидівську знаходив, всю забирав, не завдаючи при тому більш ніякого збитку, бою і образ, продавав трішки великоросійським і лядським купцям, а гроші від них брав за договірними цінами і пускав у дуван (поділ), на свій розсуд, кому що дати, завдяки чому і йому, Бондаренку вдалося назбирати сто рублів".
Потім, як відомо, зграя Неживого розсіялася, коли Чорба "підманом" зазвав до себе головних їх командирів, і забив їх у колодки.
