Гайдамаччина - Мордовець Данило
Внаслідок полонених гайдамаків і віддали польському уряду.
Розділ XXI
Після взяття Кречетниковим уманського гайдамацького табору, прибув туди командир польсько-української партії граф Браницький. Російський генерал віддав йому частину своїх полонених, власне, польських підданих, в числі яких були Гонта, Мартин Білуга, Шило і Потапенко.
— Ти сотник Гонта? — спитав граф Браницький самопоставленого російського воєводу, який стояв перед ним у залізах, що обвивали його шию, пояс і ноги, і у багатому воєводському наряді.
— Я був сотником Гонтою, — відповів бунтівник.
— Тебе обласкав граф Потоцький значними милостинями і чи не свого благодійника руку вкусив ти, пес?
— Його графської руки я не кусав, а вовків і лисиць, що до нашої кошари унадились, я точно покусав і надалі кусатиму.
"У цьому іносказанні Гонти треба під вовками і лисицями розуміти поляків і попів латинських, які малоросійським народом правили", — зазначив Калмиков.
— Чи не на батька рідного, зрадник, підняв ти холопську руку? — кинув йому якийсь "знатний гусарин польський".
— Немає в нас батька, а тільки мати наймилостивіша, і перед нею вам за мене відповідати.
Почувши ці слова, Кречетников сказав "з суворістю".
— Наймилостивіша государиня за зрадників не заступниця.
Гонта просив, щоб його при наймі не віддавали полякам, а відправили до Києва. "У російській землі, у наймилостивішої государині, правда не під замком", — говорив він, наполягаючи на тому, щоб його віддали російському уряду. Та граф Браницький звелів привести інших "начальників зла", і Гонту увели під особливою охороною.
Граф Браницький з свого боку здав полонених обозному регіментарю української партії Стемпковському, згодом воєводі київському, оскільки головний регіментар Воронич, який колись замучив титаря у Млієві, був хворий, і, тимчасово відмовившись від своєї посади, жив у своєму маєтку. Втім, його хвороба, як можна здогадатися, була викликана страшним часом: подібно до російських губернаторів Бранта, Шетнєва і Кречетникова, які під час пугачівщини намагалися триматися подалі від центру заворушень, Воронич не виїжджав з свого маєтку, поки гайдамаччина була в апогеї своєї страшної сили.
Почався суд. Російські солдати під час суду утримували караули, мабуть, тому, що на польських караульних покластися не могли. Суд закінчився досить швидко, тому що бунтівників судили за воєнним статутом. Інстигатором або королівським прокурором називають якогось Ставського. Гонту звинуватили, що він був причиною і головним знаряддям уманської різні. Як зрадник, бунтівник, вбивця і грабіжник, взятий зі зброєю в руках, та ще й направленою проти свого уряду і рідного краю, особа, яка затягла за собою у прірву тисячі народу, — Гонта заслуговував найжорстокішої кари. У нього на грудях знайшли благословіння, написане Мельхіседеком і дане Залізнякові, благословіння, яким освячувалася кривава справа гайдамаків. Гонту прирекли на найнелюдськішу страту, яку тільки здатні буди вигадати у той жорстокий час, від якого ми стоїмо у часі так близько, що навіть не віриться, що це було так недавно.
Гонта вперто продовжував думати і доводити, що він не бунтівник, не розбійник.
— Чим ми гірші за Хмельницького? — говорив він графу Браницькому. — Подібно до нього ми із Залізняком різали ляхів та жидів.
— Тим, — відповідав йому гетьман, — що Хмельницький карав винних у несправедливості до України поляків, а ти катував і мучив самих безвинних.
Після суду Гонту повезли у село Серби, біля Могилева-на-Дністрі. Усю дорогу, кажуть, він безперестанно запитував: "Де Залізняк? Чом зі мною немає Залізняка?"
У Сербах була здійснена його страта, така вишукано-нелюдська, що американські документи не могли б похвалитися більшою винахідливістю, та, якою відзначалася одна з слов’янських держав у другій половині минулого століття.
Подібно до американських дикунів, скальпуючих черепи своїх полонених, поляки зідрали шкіру з голови Гонти, коли він ще був живий, і посолили цю голову. З живого з нього здирали шкіру протягом двох чи трьох днів. Інші додають, що його голого посадили на розжарені штаби заліза, і потім кати зідрали з нього дванадцять смуг або ременів шкіри. Під час катування він продовжував запитувати: "Чом же немає тут Залізняка? Він обіцяв мені, що я буду воєводою київським і господарем Уманщини". Перед стратою Браницький звелів відрубати йому праву руку і вирізати язик, "щоб Гонта не сказав чогось на Браницького". Тучапський говорить, що зідравши з Гонти шкіру, відрубали йому руки і ноги, а потім вирвали серце. Вже опісля, хоч він ще дихав, четвертували за знаком, поданим Браницьким, коли Гонта страшно повів очами і глянув на свого мучителя. Тучапський додає: "Цю справедливу кару він переносив дуже терпляче, бо до смерті пристойно підготувався".
Народна пам’ять зберегла на науку майбутнім поколінням картину цієї жорстокої страти, і пісня й досі розповідає про Гонту:
Вони ж його насамперед бардзо привітали,
Через сім днів з нього шкіру попояс здирали,
І голову облупили, сіллю насолили,
Потім йому, як чесному, назад притулили.
Пан рейментар походжає: "Дивітеся, люде!
Хто ся тілько взбунтував, то всім теє буде".
На цій страті у числі інших був присутній поручик кавалерії неродової, згодом бригадир Голієвський, і як самовидець передав потім подробиці страти Вероніці Кребс.
Стратили також Мартина Білугу та Шила. Попатенка посадили на кіл, або за запорозьким висловом, "на гостру палю". Понад сімсот чоловік було повішено у різних місцях, починаючи від Умані до самого Львову у нинішній австрійській Галичині. Гайдамаків цих розвозили по різних містах і містечках польської України і умертвляли на очах у народу, щоб той бачив і розумів, що на бунтівників чекає жорстока кара, що усім гайдамакам і непокірним "те саме буде". Отже, страти гайдамаків бачив народ у Брацлаві, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Кременці, Житомирі, Могилеві та інших містах: де стратили 5 чоловік, де 7, де 8. У Львові було повішено 200 гайдамаків. Іншим рубали голови. За народним переказом, в одному Монастирищі стратили дев’ятьсот гайдамаків. Страта відсічення голови проводилася просто: викопували глибоку яму, клали колоду замість ешафоту, і на цій колоді кати рубали нещасним голови, а потім і голови, і тулуби скидали у яму. Народний переказ говорить, що в Монастирищі, коли над цими ямами, наповненими обезглавленими гайдамаками, навалили землі, то кров з цих ям пробивалася крізь землю і фонтаном била висотою на людський зріст. У Монастирищі ж розстріляли трьох ватажків гайдамаччини, які під виглядом прочан жили за кілька років до уманської різні у тясмінських монастирях і готували для майбутнього повстання гайдамацькі піки, шапки, жупани — саме Лусконог, Гнида і Шелест. Голови проводирів повстання втикали на кілки і виставляли по містах і перехрестях для народного видовища.
Були й такі щасливці поміж гайдамаків, власне не серед гайдамаків за професією, а поміж бунтівників-селян, життя яких пощадили, але за те їм відрубали по одній руці і по одній нозі — праву руку з лівою ногою або ліву руку з правою ногою, таких скалічених "лікували" і потім повертали на батьківщину. При цьому не можемо не нагадати, що таких, хто брав участь у пугачивщині, карали менш жорстоко. Ми не кажемо про ватажків пугачівської смути, яких і вішали і четвертували, і розстрілювали, але звичайних, рядових пугачівців, власне, бунтівних селян, карали менш жорстоко і менше калічили: їх сікли батогом під шибеницею або били плітьми "нещадно", відрізали по одному вуху або брили півголови, а потім на канатах повертали додому, до поміщиків. У Польщі ж гайдамака або бунтівного селянина робили калікою і остаточно непридатним до роботи. Інших мучили тим засобом, яким був замучений млієвський титар перед уманською різнею: обмотавши обидві руки клоччям, просякнутим дьогтем, запалювали і водили по селах і містечках. 25 років тому п. Скальковский у своїй монографії про гайдамаків, говорив, що "багато старих мешканців західної Росії ще пам’ятають, що у молодості бачили таких нещасних скалічених у глибокій вже старості, які при церквах та великих дорогах жебракували. Народ не відмовляв їм у милостині, і на питання цікавих: що це за люди? — відповідав: "не питайте, то люди бувалі", тобто гайдамаки.
Між тим, у ці самі дні, коли південно-російський селянин виявив стільки нелюдської жорстокості до своїх панів і до всіх історично, так би мовити, ворожих йому елементів, і коли пани, у свою чергу, нелюдськи мстилися кров’ю за кров усім тим, хто був захоплений потоком спільного збудження, цей самий народ, за свідченням людей, які близько жили до описуваної нами епохи, виявляв в окремих випадках багато великодушності до панів, яких інші його брати вбивали по-звірячому.
Польський письменник, для якого уманська різня була найсвіжішим переказом, і який особисто знав людей, які залишились живими від того часу, у таких теплих, хоч і наївних висловах розповідає про "людськість, — як він висловлюється, — деяких селян у той жахливий час."
"Відвернімо від цих страшних картин думку нашу, вражену такими жахливими тортурами нещасних жертв, які впали під вбивчою рукою божевільних від люті лиходіїв, тортурами, які потім застосовували і до них самих, а також стратами підозрюваних у злодіяннях, і порадуємо змучене такими нелюдськими подіями і зболіле серце наше, звернувши увагу на тих селян (wieśniaków), які повезли до себе двох сиріт Младановича, і, бачучи дальшу їхню турботливість про цих сиріт, впевнімося, що у простих селянських серцях у пору такого страшного озлоблення мас, мала прихисток справді християнська любов до ближнього. Любов ця, незважаючи на схильність людської натури до зла, була б у серці кожної людини, якби доброчесні батьки, крім витонченого виховання і вищих наук, вселяли цю любов в її справжній простоті у серце кожної дитини з самої колиски, у будь-якому стані, вірі і суспільному становищі. Ми вже бачили цих селян, з якою гарячністю цілували вони ноги Гонти і Залізняка, прохаючи їх віддати їм дітей Младановича, і як старий осадчий ховав їх у себе. Тепер подивимось, як він далі турбувався про них і т. ін.
Цей наївний панегірик холопському серцю виявляє разом з тим і ту наївність погляду тодішнього польського поміщика на південно-російського селянина, наївність, яка й слугувала моральною прірвою, що відділяла поляка від південно-російського народу.
