Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Потятко, здається, в червні Віллі належиться бандероля. Зроби ласку, надішли йому цукерок. Все людині звеселіє на серці. Надсилаю вам оповідання Прайса Уорунга. Зробив цей переклад із книжечки "Австралійські оповідання", виданої в Москві 1975 року у в-ві "Прогресс" (ст. 17-26). Можливо, від довгої праці над ним оповідання перестало справляти на мене враження. Але з погляду історичного, гадаю, його цінність залишилась *.

14/ІУ-77

ЛИСТ ДО МИХАЙЛИНИ КОЦЮБИНСЬКОЇ Шановна добродійко Михайлина! Декілька днів ходив думав, як вам написати. Розпочати в мажорі, з вірою в обов'язкову перемогу добра над злом ? Тоді, аби допис втрапив за призначенням, мусив би не конкретизувати упевненості. Бути ж голослівним з вами зовсім не хочеться. Ну, а до мінору в мене упередженість від щасливих піонерських часів. Отож

* Далі в листі Валерій подає свій переклад з англійської оповідання Прайса Уорунга "Сталева штаба Джона Прайса".

і скористався розважливо-стратегічиим рішенням сімнадцятирічного вождя про те, що потрібно йти іншим шляхом. Вирішив подати цього листа у модному стилі ретро.

Десь наприкінці шістдесятих років у спілчанському клубі проходив вечір югославської поезії. Мій теперішній сусіда саме намірявся читати один із своїх перекладів, як слово забрав головуючий Григорій Кочур. Його пропозиція зводилась до того, щоб попросити Михайлину Коцюбинську почитати Іванові* переклади. — Бо ми тут усі поснемо, — було мотивацією такого оберту справи. Зараз я хочу нагадати вам зміст того прегарного твору, який справив на мене тоді враження, можливо, своїм змістом — отже, хистом перекладача, а можливо, пристрасним, переконаним прочитанням, і лаври слід було віддавати вам. Та вже згодом я збагнув, що ділити нічого не треба. Тут мав місце випадок, коли мистецька річ заграла завдяки прегарному синтезу. Ви, певно, пам'ятаєте, в тому вірші розповідалося про тяжкий, виснажливий путь каравану, що, простуючи до мети, мас торувати стежки в незнаних пустошах, дертися крізь терню диких чагарників. Погоничі потерпають від холоду вночі й від нестерпно палючого сонця вдень, їм бракує їжі, мучить спрага, чигають постійні, різноманітні небезпеки. "Валують пси, а караван іде". Прості люди — ті погоничі. Один, не витримавши, забирає з собою ніжну, гладку жінку, теплий повстяний намет і залишає друзів, з якими вирушав у путь і яким присягав на вірність. Наполягає, що зупинитись слід отут, подальша хода-бо йому здається безнадійною гонитвою за маревом. І, осівши на узбіччі, кидає навздогін караванові глузливі просторікування, вдає, ніби раніше піддавався омані, а от тепер тверезодумний і нормальний, як усі. І падають від нестачі корму верблюди, падають від хвороб та утоми погоничі. Хтось, перепросивши нечисленний гурт друзів, відступає. Цілує зраділу, вщасливлену подругу, пестить по голові дитину, з повагою показуючи на посталих на далекому овиді жертовних шукачів. Ціплять зуби погоничі, женучи від себе зневіру та смуток. Все так, а не інакше. І далекий шлях зовсім не відповідник до неправильний. Недаремно Крлежа, справді, дістав Нобелівську премію та й гідних українських тлумачів також. Бо й ваші переклади Превера мені припали до смаку, це вже на іншому вечорі. Відтоді я, коли зустрічав ваше прізвище в газеті або часописі, уважніше вчитувався в текст, сподіваючись на вибухові інтонації Крлежі. Вже в Баку від свого азербайджанського друга довідався про ваше захоплення раннім Драчем. А ваш аналіз його поезії в переказі того ж товариша лише засвідчував, що в особі Михайлини Коцюбинської щасливо поєднався і добрий перекладач, і добрий критик.

* Івана Світличного.

Чи не головне за вашими рекомендаціями й поталанило Івану Федоровичу, що книжка його побачила світ мовами народів СРСР спершу в Азербайджані. "Ой, летіла гуска додому та впала, як грудка, додолу". О, жінка зовсім не СЛАБКА половина. Не хочу заміняти антонімом те означення, бо чоловіки-українці й так достатньо фемінізовані. Тому давайте погодимось на половині — як кажуть американці. Не знаю, чи

вдалося висловити загадане. Може, слід було б писати компліментарно не про літературні, а людські, жіночі, материнські якості ?Але я знав вас з віддалеку і саме такою, як описав. Прийміть найщиріші вітання й захоплення. Щиро вітаю з Днем народження Тетянку. Шкодую, що не в змозі надіслати букет квітів. Хай росте квітнево і щасливо. В житті нам часто чогось бракує. Але мати таку маму — значить, бракуватиме неістотного, другорядного, і це поза сумнівом! Цілую ручки. Валерій.

10^-1977

P.S. При нагоді сповістіть моїх, що написав до вас. Щоб не хвилювалися.

Добридень, потятко! Так хутко минув місяць, і повідати назбиралося тьма тьмуща. Оце сюди надіслали перший том Франка (взяв у бібліотеці), там поезія — сила! Розпочав був "Скорбнії пісні" — запит, правильніше, захват так і завмер у грудях. Наскільки все вражаюче, проте Богданові Деркачу, тому небораці літературознавцю, навіть проаналізувати не під силу. Беру ось перший ліпший віршик "Нехай і так, що згину я". Докладно, розіклавши на полички кожне речення, заглибитися в зміст — хіба не насолода, не кажу вже — органічна потреба. Та кожен науковець ничтоже сумняшеся тут тобі відповість правдиву розвідку про ідеали молодого Каменяра, жертовність натури, його поетичний хист. А читати мусиш лінгвістичні мудрствования з приводу діялектичних форм сли-, шли-. Ну, кому той пакунок ідіотизмів потрібен? А відповідальність, не я один чекаю ж — на цілий світ видання йде. Ну та нічого, хоч Франко залишається Франком. Полишу тепер клопоти критичної літератури й перейду до табірної прози. Передусім, з'ясую за свою епістолярію. В квітні я вкинув першого дописи ще на 35-й зоні, а № 2 — вже звідси. Ага, в березні одного написав до люби-згуби і хотів би вельми знати, чи дійшов за призначенням? При моєму куцому ліміті листи без відповіді — річ неприпустима. В травні № 1 писав додому, а № 2 — до Михайлини Коцюбинської. Із ним, сподіваюсь, усе камільфо, досить того, що затримали в місцях не настільки віддалених. Відтепера низатиму рядки лише до неньки й рідні, доки не набридну. Одне застереження у зв'язку з нововведенням. До конверта не вкладайте сповіщень, а лише приклеюйте їх. Бо інакше кажуть: без штемпеля з місця висилання маємо право не відсилати назад, і не відсилають. На всю трахимудію, тобто аби встановити все як було раніше — потрібен час. Треба би заглянути до поштових правил виданих Міністерством зв'язку СРСР і прочая, і прочая. А час між тим летить... За цидулку з фотографіями подякуй від мене щиресенько Надійці *. Подумалось оце, вона має пречудову здатність називатися так пестливо ціле своє життя без аніякогісінької втрати для авторитету. І чадо її росте, мов на дріжджах. Гарної мами син. Дай, боже, йому здоров'я! Я, щоправда, маю можливість спостерігати його виріст по знімках та переказах, але від цього нічого не змінюється. Потятко, принагідно будь сказано, надішли мою маленьку знімку. Напередодні пам'ятної червневої віхи мого буремного нац.життя я сфотографувався і, поклавши щось восьмеро маленьких знімків до одного конверту, вкинув його до шухлядки книжкової шафи. Знаючи твою здатність брати завжди найрідкісніші речі, в даному разі знімки, прошу, нехай Мар'яна займеться тією справою і знайде, що потрібно. Бо в мене в альбомі зберігається в чорному конвертику добірка паспортних знімків, розпочинаючи з ІЗ літ. Так-от, ту добірку не рухати. Вона, як Кісі Вороб'янінову піджак, дорога мені як пам'ять. За насіннячко, що ви прислали, дякую. Посадив його і вже буяє. Я щоправда до копання не великий мастак (та ви й самі добре знаєте, що це я пояснюю), але водицю ношу, полю бур'ян. У травні мені дали дієту і мушу сказати дуже доречно. Бо вже майже до ручки дійшов. Дякую, що ти здаля попіклувалася. Ну, що б, здавалося, слова! З 18 травня я лежу в тутешній медчастин!, це — так само як і в центральній лікарні. Висипляюсь від праці осоружної, ковтаю вітаміни, беру заштрики. Шкода, бракує ліків моєму безпосередньому захворенню, але від тиску дістаю резерпін. Він у мене зараз 170 на 1І5. Ти підійди, будь ласка, до Дмитрикового батька і побалакай на предмет моєї хвороби. Хай до ладу розтлумачить: які ліки і в яких дозах приймати, мені потрібна хоча б на день детальна розкладка дієти (молоко, свіжа городина й садовина, м'ясо і т.д.) та й остороги стосовно переобтяжень, переохолоджень не завадять. Ну, він ескулап хвацький, нараяти зуміє. Як я тобі вже писав, дечого в мене досягти можна і згідно законів. Оце щойно вийшов Указ Верховної Ради СРСР, який дозволяє адміністрації клопотатись за усіма, хто став на шлях

* Надія Светлична.

виправлення, клопотатись перед судом про переведення на поселення й примусові роботи. Однак мене то обходить мало. А от щодо медичного обслуговування та пільг хворим, то з'являється простір для ініціативи. Наводжу витяг: Статья 36 Основ Исправительно-Трудового законодательства материально-бытовое обеспечение лиц, лишенных свободы: "... больным создаются улучшенные жилищно-бытовые условия и устанавливаются повышенные нормы питания. Этим лицам по заключению врачебной комиссии может быть разрешено получение дополнительных продуктовых посылок и передач" (Указ Президиума Верх.Совета СССР от 8 февраля 1977г. № 5201-ІХ, введен в действие с 1 апреля 1977 г.). Пакунки тут ідуть вмісту дещо розмаїтішого. Скажімо, можна покласти, крім як звикле, — топленого масла, сушеної смородини, пару консервів ікри, ще й кілька супових пакетиків, все — близько 5 кг. Буду вдячний, коли знайдете для мене сонцезахисні окуляри. Бажано в стилі модерн. Старих вже немає, залишилася жага носити їх. Таткові, я за його презент вельми вдячний і не забув, перекажи, нехай не дуже надуживає над своєю псевдопедагогікою. Це, мабуть, зек сказав: "Праця не для того перетворила мавпу на людину, щоб потім з неї зробити вола". Щойно оце закінчив речення, прийшов предобрий сивий чоловік аж від бараку до медчастини. Гукає мене: "Валерію, Валерію!" Я виходжу з помешкання, простягає твого листа від 19/У (з бузком — такий пахучий), а на обличчі — винувата посмішка, що потурбував. Аж дивно, звідки тої доброти в наших людей.