Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

"Отсебятины" не треба, бо й тих вистачає, а коли деінде трапляється цікаве, хлопці завжди дають. А от витинки з київських газет, якби ви задля перевиховання надсилали, було б добре. Бачу, вдома маєте "Вечірній Київ" та ще хай Мар'яна передплатить собі "Молоду гвардію" (там бувають матеріали про кіно, театр або художню літературу). Почуваюся зараз добре, настільки, що знову вправи йогів роблю. Але вже без надмірностей. А тут ось мені шипшину, що ти дала, заварюють. Харчі з передачі поглинаю в міру сил та потреби. Отак і живу помаленьку. Прочитав цікаву книжку Станіслава Лема "Кіберіяда" К."Молодь" 1968. Блискуча сатира, не в брову — а в око. Раджу дуже почитати. Хоч на початку воно ніби й нудне, але за кілька сторінок — суцільна насолода. Цілую всіх. Валерій.

2О/Х-1977

P.S. Надішли мені сюди пару різдвяних поштівок, але не радянських, бо ними лише в пінг-понг грати. Одержав два твоїх листи від 13/Х та 14/Х, а більше ніц. Хіба не писав ніхто?

Добрий день, мамусю! Користуюсь нагодою і посилаю привітаннячко*. Домігся, щоб дозволили передачу: 1 кг меду, 1кг — ковбаси, решта — овочі, фрукти (гранати, лимони, яблука, пару морквин). Щодо бандеролі, то поки утримайся. В табір уже, мабуть, надішлеш. Кажуть, що є змога одержати побачення з тіткою та дідом. Ну, спробуйте, якщо дадуть — чудово. Ім би я був дуже радий, самі розумієте. Про Зойку тут така справа. Коли ти її візьмеш за білу ручку і приведеш до відомої установи і пообіцяєш при цьому, пообіцяєш, що вона не видасть на побаченні аніякісінької антирадянщини, тоді, можливо, з'явиться змога надати побачення. Я бачу, що це ускладнено, то вже й не знаю, чи просити тебе про це. Сама вирішуй. Щойно одержав (вручили) твого й тітчиного листа з фотознімками — маленька радість. Дякую за все.

24/ХІ-77

8ХІ.77г.

ЦК КПСС**

В этот день, день 60-й годовщины, я, Марченко Валерий, выражаю свой решительный протест против: 1) действующей (вопреки подписанном в Хельсинки) практики репрессий против инакомыслящих; 2) жестоких условий содержания политзаключенных в концлагерях и тюрьмах; 3) 25-и 30-летнего (мировойрекорд) срока заключения за политическую борьбу; 4) отсутствия свободы слова, печати, манифестаций; 5) отсутствия свободного выезда за границу — и объявляю однодневную голодовку.

26.ХІІ.77 р.

Министру юстиции УССР В.И.Зайчуку

Гражданин министр! Сколько раз я встречал в прессе Ваши выступления, приуроченные к разным датам. В них Вы часто употребляете звонкие, справедливые слова. Это, собственно, и заставило обратиться к Вам. Я, заключенный, не буду касаться нарушения законов или

* Доставленого для "перевиховання" в КДБ УРСР Валерія ублажали — вилікували зуби, двічі на місяць приймали передачі поза обмеженими "Переліком передач для перебуваючих в ізоляторі КДБ"... Багато поступалися, але... з ув'язнення не випускали.

** Заяви і листі він писав рідною мовою. Тут друкуються переклади, зроблені Московською правозахисною групою для бюлетенів 1978 року.

жестоких условий содержания в к/лагерях, хоть это было бы нелишним. Хочу только предложить вариант отбывания мною заключения с максимальной пользой для народа. Я — единственный специалист в области перевода азербайджанской классической литературы (нового периода). Кроме меня на Украине этим никто не занимается. Тем временем, имея определенный опыт (книги: "Страшные рассказы" Сулеймана Сани Ахундова, "Веселка", 1971; "Мертвецы" Джалила Мамедкулизаде, "Мистецтво", 1972; сборник "Азербайджанская песня", "Музична Україна", 1971 г.), я мог бы благополучно продолжать свой труд, заключив договор с одним из республиканских издательств на опубликование, например, "Избранных произведений" Дж. Мамедкулидзе. Известно, что в ИТЗ для заключенных предусмотрена работа по специальности '. Более того, недавно принятая Конституция СССР (ее выдающуюся роль в деятельности исправно-трудовых учреждений, надеюсь, доказывать не нужно) говорит о праве выбора профессии, о дальнейшем повышении квалификации2. Я не вижу препятствий, которые бы помешали осуществлению задуманного. Ведь в безусловном выиграше окажется украинская культура, которая национальна по форме и социалистическая по содержанию. Кроме этого, важна и другая сторона дела. Я тяжело болен почками. Работа в лагере на заводе мне не под силу. Я не в состоянии выполнять норму выработки (которая, кстати, уже дважды повышалась, и это — без обязательных по КЗОТу технических усовершенствований!)1. Невыполнение нормы, несмотря на то, что я имею 3 группу инвалидности, используется администрацией, чтобы наказывать меня. И надо отметить, последствия усилий тех, кто "приучает" меня к труду, не заставляють себя ждать. Сейчас я — искалеченный человек, вялость и остальные симптомы заболевания стали для меня постоянными. Вот, собственно, и все, что я хотел сказать в связи с Вашими выступлениями. Было бы чудесно, если бы своим

' "...Администрация ИТУ обязана обеспечивать привлечение осужденных к общественно-полезному труду... по возможности по специальности" (ст. 27 Основ ИТЗ).

2 "Граждане СССР имеют право на труд.., включая право на выбор профессии, рода занятий и работы: в соответствии с призванием, способностями и профессиональной подготовкой..." (ст.40).

3 "Нормы выработки ... подлежат замене новыми по мере внедрения в производство технических, хозяйственных и организационных мероприятий, обеспечивающих рост производительности труда (ст.102 Кодекса Законов о труде РСФСР).

словам "соблюдение законности", "гуманизм" Вы придали конкретное содержание. Я имею в виду реализацию моей просьбы.

20. III. 78 г. Председателю Верховного Суда УССР А. Н. Якименко

Это просто заинтриговывает. Я уже пишу заявления в высшие инстанции с единственной целью: найти должностное лицо, которое бы не нарушало советских законов. Прокурор УССР Глух нарушил, министр юстиции УССР Зайчук нарушил, остаетесь Вы. А дело вот в чем. Более четырех лет добиваюсь своего приговора. Перед этапом сюда у меня были отобраны все записи, а то бы я процитировал, на основании какой статьи и параграфа Кодекса я имею право получить приговор на руки4. Однако сейчас приходится просить без дословного напоминания соответствующих законов. Так вот, более четырех лет на просьбы отдать мне приговор (как и другим осужденным, которые находятся со мной на Урале) приходит стандартный отказ председателя Киевского облсуда3. Я категорически, со всеми вытекающими отсюда последствиями, прошу Вас выдать мне на руки мой приговор! Вы, возможно, пожелаете отличиться от Ваших молчаливых коллег и пришлете мне какую-нибудь отписку. Но предупреждаю, если Вы собираетесь написать "осужден правильно", то будете неоригинальным.

Добридень, тітонько й дядечко!* Не скажу, щоб до тутешнього життя вашого родича можна прикласти означення — розмаїте, напружене, інтелектуальне або сповнене роздумами над сенсом людського буття. Існування моє плине в основному згідно фізіологічних законів та читання, що під руку попаде. Оце натрапив на п'єсу "Інтерв'ю на латифундії" знайомого московського журиаліста-міжнародника. Писано, звісно, з великою претензією — тут і великий страйк супроти визискувача-цукровласника, і робітничі керівники виголошують прогресивні промови, і революційні маси, які

4 Копия приговора вручается осужденному... в трехдневный срок после провозглашения приговора" (ст.344 УПК УССР, ст.320 УПК РСФСР).

5 Г.Л.Дышель.

* У цьому листі багато закреслено. Вихователі стали сердитими. Їм вдалося вилучити Валерїіврепортаж про Киселика (учасника УПА)

вдячно їх сприймають. А Алексеем (це на Кубі!) одного з персонажів названо явно задля показу міжнародної солідарності, його присутність просто настирлива. В мене, принаймні, таке враження, бо монологи сповнені булькотливим киселиком і зовсім не динамічні. Можливо, це те, що зветься, чорна заздрість: колега ударився в белетристику, встругнув п'єсу, але більше скидається на мою слушність. Інтригу закручено слабенько плюс цей медовий пафос до речі й не до речі. Щоправда, я також весь минулий місяць брався до художнього перекладу, котрий, як відомо, с різновидом художньої творчості. Проте мушу констатувати, мені па цій царині успіх не сприяє. Тупаю й топчуся довколо одного австралійського оповіданнячка, ось жовтневі вже давно минули, а не йдьоть. Здається б, перебування у рідному місті мало надихати: тут навіть рідну мову почуєш. "Ой, сама я й не знаю, що робити маю" — співається он у ресторанній пісні. Я вже й по-йогівськи зосереджуюсь, пильно вдивляюся в голу стіну. Ну, ніякісінького тобі ефекту, хоч криком кричи, тільки раз було трохи блимнуло, заяріло — дівку в негліже побачив. Воно, либонь, і це для різноманітності не так уже погано. Проте хотілося б, щоб муза надихала на писали, аж вона просто в гості ходить. Я дививсь на неї, дививсь, а потім кажу: заяви на мене тоді куди хочеш, або зараз одягнись. Не полохлива — до неї рукою тіко мац, не тікає. Ну, тут я не стерпів: це тобі злочинець, чи це тобі хто сидить? Ані бровою не поведе, ну хоч би тобі ка— або хихикнула. А, може, в неї протест антиміщанський, може вона шукає щирості почуттів й оце завітала до мене в камеру, а я казна-що вигадую? Але несподівано вона озирнулась, і я побачив оці, байдужий, безмежно цинічний погляд дівахи з Хрещатика, якій давно відомо, що бузьки дітей не носять і що золото — метал не мерзенний. Ну, правильно, та це ж муза, яка за висловлюванням Ломоносова сучасника-ми-поетами була "превращена в такую девку, которую завсегда изнасильничать можно".

Химери, все химери вам розписую. Нема нічого путнього сказати. Прочитав ось чудову книжку Зигфрид Зоммер "И никто по мне не заплачет" (М.Изд-во иностр.л-ры, 1973 г.) і подумав, що завжди по хвилях смутку має настати хоч трохи радощів. От був знудьгувавсь уже до чортиків, книжок вартісних нема, переклад не йде і раптом — трохи сонця в зимній воді. Довго переказувати про що твір. Життя дітей, одного хлопця від дитинства до юності подано в такій сповненій витонченого гумору манері, що аж здивувався, звідки це у німецького прозаїка. Досі я вважав, цілковиту монополію на дотепність тримають в англомовній літературі й ось маєш: диво! Можливо, розчулила тема — спогади про дитинство (вони у мене в камері постійно), але річ, справді, талановита.