Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Зустріч з інтелектом, та ще коли його почування близькі твоїм, приємна напрочуд. Я часто даю вам рекомендацію на ту або іншу книжку. Це тому, що зараз маю змогу читати більше ніж ви, тож користуйтеся порадами й не губіть часу на макулатуру. І взагалі, якщо не вільно писати, що хочеш, то почитайте бодай писане іншими і що мені співзвучить. Я не лише роман Зоммера маю на увазі, а й Іво Андричеву "Притчу про вітрового слона" і т.д. Одержав від мами шалик,фляжчи-ну, конверти — все клас. Тепера можна й за степи безкраї, до Уралу рушати. Яка погода стоїть чудова, ніби на замовлення. Бабине літо. Скільки їх було в нас на Слобідці — три, здається? Глибока ріка, у ній купаєшся до посиніння, до несхочу, а відтак залягаєш на м'якому, сліпучожовтому піску й вигріваєшся під сонечком. Або заплисти на човні у моторошно супокійну заводь, зарослу буйним лататтям з водяними жуками, що про них не знаєш, чи кусаються, грузьким дном, де з усього видать тьма п'явок і, звісно, туди ступити нема дурних, і нарешті лілії, мета плавби. Дивовижно гарні, можна сплести віночок, просто накидати повен човен і дихати отим п'янким, знадливим запахом, що нагадує про його єдиність, бо вже за кільканадцять спекотних хвилин квітка в'яне й зникає. А ще ловиться рибка велика й маленька. На це треба багато терпцю, але коли з води витягаєш щось раз-по-раз, охота до рибальства сама розпалюється. І потім смачно їсти її засмажену, коли ж удачі було кіт наплакав, то вилов увесь ішов котові, який, мабуть, вболівав заходом путини, але ж його безсловесного не поймеш. Якщо в серпні чималенько дощів, то кращого ніж піти по гриби — не вигадаєш. І тоді десь у напрямку ДВРЗ треба чимчикувати добрячих 2 години, заходити в молоденькі посадки і брр... вода з ялинки виллялась за комір. Тут потрібно обережності. Маслюки дурно не даються. Лазиш, лазиш, поки спина не починає боліти, а тих грибів ледве півкошичка. чорти б їх збирали. А пора вже додому, та краще книжку почитати. В мене тоді якраз "Тарас Бульба" був, дід купив. Уф, уф — двадцять років тому. Написав, мабуть, вельми абстрактного листа, але конкретне щось до голови не лізе. Я дещо іронічно висловився стосовно того, щоб побачитися з Зоєю. Річ у тім, що це обставлено певними складностями, про які мамі гр.співробітник, мабуть, говорив. І я, власне, передчуваючи вдома негативну реакцію, удався до того тону. Але з другого боку вельми страшного нічого нема. Виграш від побачення той, що я побачуся з подружкою і попоїм домашнього. Якщо подібні цілі не викличуть заперечень, тоді мамі можна ставати посередником між Зоєю та установою, де мною

займаються. Я зрозумів, що ім потрібна гарантія в некаверзності надаваного побачення. Але оскільки мені не відомо, чи охота мамі втручатися в цю справу, я й не наполягаю. Вам усім і так досить за мене дісталося, щоб зайві клопоти завдавати. А я сиджу й дивуюся, чого листів нема. Ще й сам з відповіддю не квапився. То це ви вирішили — я вже не тут. Ну, сподіваюся ще трохи побути. Пообіцяли он навіть побачення з тіткою й дідом. Так що, як співають поляки, "swiat №ie jest takizly". Радий за Миколу з пропискою, тільки чого б це йому не відписати про своє життя самому? Листи: мамині (від 10/ХІ, 21/XI — з марками), тітчин (21/Х1 — знімки, календарики, конверт), Зойчину поштівку (9/ХІ) одержав. Маю й тітчині знімки, котрі надсилала влітку. Ага, в грудні відзначатимуть 100-річчя Леонтовича і готується прем'єра його опери, здається, досі неставленої. Підіть послухайте, потім опишете. Валерій

28/ХІ-77

P.S. Передачу одержав. Дякую, ріднесенька! Добридень, любі!

У ці дні смутку я поруч з вами, я з вами! Безмежно жаль за бабусею. Та тут нічим зарадити не можна, бо наші життя не нам продовжувати. А я ще був подумав, чи не вдасться відзначити діямантове весілля. Так жалкую, що п'ять років тому піддався загальній ніхоті й не наполіг на банкеті на честь 50-річного подружнього шляху наших стареньких. Вічна пам'ять небіжчиці! Колись, Бог дасть, напишу про бабусю. Їй довелося на віку ох-ох скільки зазнати. Мені сказали, похорони відбулися в понеділок у Гатному. Отже, поховати на батьківщині. Це втішно, мабуть, і для небіжчиці. Так незвично й важко вживати це слово про бабу Оксану. "Все тече, все минає". Хай буде мужнім наш дідусь у цьому горі. Всі слова співчуття видаються дрібними й безпорадними, але все одно, дідусю, треба набратися мужності і дивитись на світ без розпачу. Нам дано ще жити. Скільки доброго пов'язано з бабусею в родині. Вона лишалась тією віссю, довкола якої оберталися всі ми. Онуки, зяті, дочки радо приходили до баби на Різдво, чи Великдень. Якийсь особливий затишок, смачні страви, атмосфера родинності — все було там. Опишіть мені похорони: хто був, що говорили, де поховали ? Я ж був на Гатнянському цвинтарі, то хоча б приблизно. Тітонько, дякую за листа (від 30/ХІ), в понеділок же вручили й мамин (2/ХІІ). Ти там згадуєш, якийсь лист повернувся тобі вже з Києва, з ізолятора ? Мене запевняють, то — неможливо, ніби вся кореспонденція на моє ім'я від дня прибуття в кінці вересня передавалася адресатові. Ну та зараз головне, чи дадуть побачення ? Для цього я офіційно (наскільки це можливо в листі) запрошую тебе разом з дідусем прийти до мене на Володимирську, 33. Це ініціатива моя і, звісно, без примусу і, зрозуміло, ніяких ускладнень у жодному з напрямків бути не може. Отже, ви повинні знати, що я домагаюся побачення, а від вас потрібні лише згода та іздзвонитися з моїми опікунами про дату. Цей складний формалізм (уся попередня писанина) не мій винахід, але без нього, кажуть, не обійтися. На побачення можеш прихопити й отого повернутого листа. Сподіваюся на зустріч, бо начальник говорить про неї, як про цілком реальну річ. Надіслав 28/ХІ тобі з Миколою листа, то вже не розписуюсь.

Валерій.

Мамо, даруй, що третього підряд листа адресую не тобі. Але так склалося, що потрібно офіційно-епістолярно звернутися до тітки з дідом, запрошуючи їх побачитися зі мною. А головне, то — бабина хата. Так сумно за нашою бабусею. Нехай земля їй буде пером. Цього року багато родичів і близьких мені людей померло. Немилосердна косарка тне — і не ухилишся, не вблагаєш. Мить, коли залишаєшся сам на сам з вічністю. Про неї згадують лише ідеалісти. Ось питання: що доброго вчинив на цім світі, або взагалі, що вчинив ? Уявляю умриловців. Кожен з них прудко назве: пив, їв, спав... потреби... трохи працював, але знову ж задля тих попередніх, і поза тим вегетативним рядом дієслів — нічого більше. Ното valgus!*. Я взяв один із крайніх випадків людської нікчемності, а є ж і наближені до нього. Почитай у М.Зерова сонет "Чернишевський". Інколи розмірковую над тим, що міг побачити бабусю. Для цього потрібно було просити, а я не хотів. Вона мені простить — я не піддався слабкості. "І не введи нас у спокусу, і захисти нас від лукавого". Твого дописа прочитав з цікавістю. Особливо через Абдулчиного батька. Пізнаю "радную старину": і щирість уболівань, і відданість у допомозі. (Закреслено більш як рядок.) Але мій шлях — то мій шлях. (Закреслено два з половиною рядки.) Домовилися! Повернувся до мене давній ворог — хронічний нежить. Що я вже з ним не виробляю, поки без успіху. Ну, боротимусь все одно: дихаю, як радять йоги, хлебчу носом медок. З хронічними захворюваннями провадиться й хронічна борня. Передача виявилася дуже до речі (хоча як могло бути інакше!). Розкошую цитринами, горіхи з родзинками вмить схрумав і, вже писав вище, спиваю меди. Шипшина,

* Проста людина.

само собою — до того. Загалом стан зараз добрий, і цьому причина — краще харчування. Газети та журнали перечитав, шалик, фляжчина й конверти лежать серед моїх речей. Так що все передаване та прийняте потрапляє за призначенням. Як бачу, і твої листи доходять. Шкода, що не вийшло з пересиланням мого одягу тому чоловікові. Але тепера діяти пізно, бо він уже вільний птах. Так, час ніби стоїть, а потім — ф'юїть і вже понад два місяці милуюся небом (закреслено), пардон, перебуваю в Києві. Перечитав "Мерці" і сам собі сподобався. Аж шкода мені, що нема змоги перекладати в таборі з азербайджанської. Забув я її добряче, але то не біда, а нема ні словників, ні літератури наукової, ні знавця мови, консультанта. Такий цікавий письменник Дж.Маммедкулізаде! Ну, нічого, вже згодом цим займуся. Мамочко, я б хотів мати ту мою статтю про Кримського, що була надрукована в Азербайджані 1973року. Вона ж бо зовсім лойяльна, так що, можливо, тобі пощастить її запопасти. А тоді опишеш у листі: назву, обсяг, я навіть не знаю, в якому журналі. Це прохання таке, коли змога. До Зойки я процедуру запрошення вже проробив. Тобто в своєму листі до неї згадав, що домагаюся побачення, що це моя ініціатива і що, коли буде дозвіл, нас сповістять. Очевидно, треба зателефонувати до мого вихователя і запитати, чи дозволено ? Денервуюсь маніпуляціями з моїми листами, від такого були відучені навіть на Уралі. Буду сподіватися, що мій лист (від 28/ХІ) дійде до тітки. Ви обов'язково сповістіть про отримання. Якщо "загубиться", я маю копію й легко його відновлю. Що з ним можна робити вісім днів, окувати чи що? Ну, гаразд, поки кінчаю. Вклади мені 5 конвертів рекомендованих. Валерій.

7/Х11-77

Люба мамо!

Так сумно було читати твій лист (від 9/ХІІ) про смерть бабусі, її похорон. Для мене тоді тільки невідворотність втрати постала у всій страшній повноті. Кріпися, рідна моя! Що зробиш, цього уникнути неможливо. Жорстокість природи щодо тих, хто любив небіжчицю і, може, найбільша милість для неї самої. Адже старенька бабуся стільки настраждалась за останні роки з хворобами. Сподіваюсь, молодший зять подбає, щоб із звичаєвого боку все було належним чином. На поминання треба записатись у священника. Технічних подробиць справи я не торкатимусь, бо не зовсім виразно їх уявляю. Але без них ми б не здійснили свого обов'язку перед небіжчицею. А нашому дідові треба обов'язково сходити до церкви, послухати відправи. Він заспокоїться душею, злагідніє. Та й сама думка, що на тім світі вони з дружиною будуть разом, повинна принести полегкість. Зникне відчуття безвиході й дідусь житиме біля нас, будемо надіятися, з розумом непотьмареним тугою.