Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Щось останні мої 2 сповіщення від мами

повертаються без її підпису. Це тому що вдома нікого не було, чи на пошті така вказівка? Дізнайся, будь ласка. У Галини, справді, елегантна свита, я пересвідчився на знімці. Передай моє захоплення і заздрість, яко модника. Твій постійний кореспондент, небіж і в той самий час особливо небезпечний державний злочинець. Писано на Уралі в останні дні 1976

року.

28/ХЇІ-І976

P.S. Всім палке вітання Новорічне! Радий за Володю*.

* Володимир Буковський

Із заявами щодо онука Валерія проф.Марченко звертався до Л.Брежнєва. Відповідь не надійшла. До Президії Верховної Ради УРСР — відповідь була однозначна.

Депутат Верховного Совета Гр-ке СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Союза ССР г.Киев, ул.Щербакова,

Б.Е.Патон 72/2, кв.130

г.Киев, ул. Горького,69

Ваше заявление о помиловании сына Марченко В.В. представлено мною в Президиум Верховного Совета УССР для рассмотрения.

9 декабря 1976 г. Академик (подпись) Президія Верховної Ради

Української РСР гр.СМУЖАНИЦЯ Н.М.

Відділ у питаннях помилування

10 січня 1977р.№16591/74

Повідомляємо, що оскільки засуджений Марченко Валерій Веніамінович характеризується адміністрацією виправно-трудової колонії негативно, клопотання про його помилування залишено без задоволення.

МД/Завідуючий відділом (підпис) В.Голик

Депутат Верховного Совета гр-ке СМУЖАНИЦЕ Н.М.

Союза СССР г.Киев, ул.Щербакова,

Б.Е.Патон 72/2

кв. 130 г.Киев, ул.Горького, 69

Президиум Верховного Совета своим письмом от 3 января 1977 года за № 16591/74 известил меня, что ходатайство о помиловании осужденного Марченко В.В. в Президиуме рассмотрено и оставлено без удовлетворения в связи с негативной характеристикой с места заключения.

Академик (підпис)

12 января 1977 г.

Після апеляційних скарг до прокуратур, до Верховних судів писалися безкінечні клопотання і заяви: в ЦК КП

лот

України (і особисто Щербицькому), в ЦК КПРС (і особисто Брежнєву), на сесії Верховних Рад, до Президій Верховних Рад, до Міністрів охорони здоров'я (Петровського і Братуся), незчисленні заяви до медуправлінь — МВС СРСР та Пермської області, до прокурорів "по надзору". Вся суспільна бюрократична машина засипалася скаргами, заявами, клопотаннями матері, діда, депутатами Верховної Ради УРСР, які підтримували в горі сім'ю, були й випадки втручання депутатів Верховної Ради СРСР. Відповіді надходили від прокуратури УРСР або Президії Верховної Ради УРСР, однотипними у штампі були й папірці від медичних закладів — "все хорошо, всем обеспечен..." А незчисленні заяви до начальника ИТУ, до політрука...

А Валерій жив своїм непростим життям, таким далеким, незрозумілим, дивним з погляду обивателя "на волі". До нашого липневого побачення (1976 р.) начальство ретельно готувалося. По моєму прибутті до Всесвятської адміністрація зони № 35 у побаченні відмовила, сказавши, що Марченко буде перевезений до Кучино, і мені там треба просити у начальства дозволу. Навантажена, з клунками, у спеку, без транспорту я добиралася по уральському бездоріжжі до зони № 36, яка вже в ті роки зазнала слави своїм концтабірним режимом. Навколо мого приїзду зчинилася якась незрозуміла метушня, і, нарешті, пізно, майже вночі, після процедур обшуку, до яких я вже почала звикати, ми з Валеркою опинилися самі у "кімнаті побачень". Нам пообіцяли 2 доби. Я заходилася, як завжди, навколо приготування їжі, обговорювали те, про що не вдалося написати, говорили багато. Та побачення виявилося куцим. Через 16 годин, десь годині о 13-ій до нас ввійшла група наглядачів табору (6 офіцерів), вивели від мене Валерія і оголосили обшук. Передивилися все — піднімали дошки у підлозі, перевертали холодильник, викручували гвинти у віконних рамах, обшукали електропровідники, дроти, плиту, сіль, крупу, хліб, голубці,суп, матраци, подушки, обстежували шпаринки у стінах, плінтусах і та інш. Далі взялися за мене... "Шмонали" з лікарем... Знайшли гроші. Від намагання передати їх виснаженому сину я не відмовлялася. Був великий страх, страх за Валерія, бо зрозуміла, що вони хочуть його судити, збільшивши строк. Я молилася до Святої Богородиці... Нічого з того, що їх цікавило, не знайшли . Заходилися біля грошей... Побачення не продовжили, і я, переночувавши в селі, у якійсь без запорів хатинці, вранці кинулася до Всесвятської. Кучинське начальство відмовлялося вести зі мною розмови щодо побутових умов Валерія, його лікування,теплого одягу, ліків. Нас з сином сюди в 36 зону привезли лише для екзекуції, для спільного обшуку, останнє ж їх не цікавить, "не їхня справа". Я написала пояснювальну записку щодо прихованих мною (поза табірними правилами) грошей. Адміністрація 35 зони не стала зі мною говорити, ні про які послуги для Валерія мови не допускали. Залишивши свої речі, я кинулася до селища Половинки, де знаходилося управління таборів цього куща Чусовського р-ну. Після довгих прохань, обіцянок, сліз, вимолила дозвіл на прийом лікарем теплої білизни, ліків і сухої шипшини. А в "учреждении 35" зміни. На посилення поміняли начальника табору, заступника, а позначеного чесністю і гуманністю лікаря Яруніна перевели до Пермі в медуправління. На його місці жінка типу зображуваних у кінофільмах про фашистські катівні лікарів-садистів. Ця ще довгенько вправлялася на мені: "положено, не положено, здоровье хорошее, мы не курорт; что такое нефрит мне не обязательно знать" та інші відповіді такого змісту. Дещо прийняла, обмеживши до краю.

А менше ніж через місяць на місце моєї роботи в Київський педінститут прийшов лист, підписаний начальником учр. ВС 389/36 Журавковим про мою недостойну поведінку у зв'язку з намаганням передати в'язневі-сину гроші. Просять вплинути на мене. обговорити мій вчинок. Я ще в травні подала на конкурс в НДІ педагогіки, тому обговорення мого злочину пройшло без ускладнень, оскільки я переходила на іншу роботу, чим позбавляла безпосереднього антирадянського, антипартийного, ворожого, антипедагогічного впливу молодь. А в науці нехай щось робить...

А реакція виявилася незапланованою. Хто знав і хто не знав про мою біду — заговорили, висловлювали співчуття, часто потай знаходили привід для

спілкування, обуритися, вилаяти устрій нашої країни, вождів.

Моє бажання жити підпорядковувалося необхідності, потрібності Валерці... Кожний день із Вірою і в Надії...

Добридень, мамочко! Розпочинаю з непорозуміння, яке потрібно терміново з'ясувати. У вересні я звертався з проханням передплатити газети й часописи. В мене склалося враження, що все зроблено і ти надіслала сюди квитанції. Але бібліотекарка вперто запевняє, ніби в неї жодних квитанцій нема і тому ось уже два тижні я нічого не отримую. Правдивості її словам надає і самий факт відсутності надходжень на моє ім'я видань: "Известия", "Литературная газета", "Книжное обозрение", "Літ.Україна", "Новое время", "Ин. литература", "Вопросы истории", "Всесвіт" і, що особливо мене засмучує, журналу "Комуніст" українською мовою. Потятко, якщо ти все-таки передплачувала, будь ласка, піди на пошту знов, випиши квитанції та надійшли їх сюди. Якщо ж ні — буде такий рік на мене. Оце на мене халепа! Дістав декілька новорічних привітань. Ти та тітка — поза конкуренцією. Потім — від люби-згуби, як і перше, жадає ласки; метнув перуна антинаціоналістичного Вен.Гр.; і теплесенькі поздоровлення Мик. Горбаля та Люд.Алексеєвої. Кожен зичить змін, на щось уповає. Але з усіх найбільш ірреально налаштована моя мати, себто ти. Якісь прожекти і вельми наївні заклики стосовно доброї поведінки. Мамочко, ти здаєш собі справу в усьому, чи ні?Як ти собі уявляєш моє звільнення: дякую, товаришу Марченко. Ідіть і продовжуйте в тому ж дусі? Сподіватися когось іздурити — то це і зовсім смішно. Я не в змозі писати через цензуру, але, їй-богу, роззлостився на тебе за безглузді клопотання. Невже так подобається в болоті брьохкатися? А що за висновки квазі-геніальні! Зі мною серйозно поговорили — це наслідок материнської діяльності. А коли зараз серйозно розмовляють з іншими, також тобі треба дякувати? Я розумію: і тяжко, і боляче. Проте не впадати ж від того в маразм. Я завжди гордився любов'ю моєї мами, шанував і шаную тебе саме за неї. Але ж не можна в біді пускатися берега. І в цих умовах ти повинна не втратити передусім в моїх очах. Бо задля мого щастя та спокою в 100разів важливіше, аби між мною й тобою збереглися взаємини дитинства, які від випробувань нехай гартуються, а не руйнуються. Я тебе, Потятко, цілую й хочу, щоб ти добре подумала над написаним і припинила "тоту роботу". Ти й тітка написали оце про ювілей Вас.П. А я гадаю, що залишиться, коли поцінувати його творчі потуги за великим рахунком ? І приклав ту мірку до своїх колишніх однокурсників, викладачів, знайомих діячів науки й культури. Картина — просто жалюгідна. Я аж ніяк не максималіст, чудово усвідомлюю, що, спаливши мости, вже легко обстоювати високі матерії та ідеали. Але... але..., я просто намагався глянути неупередженими очима аполітичного історика вітчизняного мистецтва. Розумієш, коли мистецтво — вічне, життя —коротке. Так-от, якщо до зіграного Вас.П. підходити з критеріями неперехідної вартості, він — явище антикультури. Третьорядний актор провінційного, а в нашому лексиконі є краще слово — хуторянського театру. І хай він сам з рукою на серці скаже: чого вартий доробок, що він віддав, поклав, примостив на рідний вівтар ? Ось — ювілей, а ось — питання життєвого підсумку. Як, як називався той довоєнний фільм ?

Лежу в лікарні, очунюю, висипляючись від (закреслено) коли "рученьки терпнуть, злипаються віченьки". О, та наша швацька доля! Провели мені курс вітамінів та глюкози, відтак приймаю 5-НОК. Гуляю на свіжому повітрі. Все це в комплексі повертає смак до життя, хочеться жирувати та жартувати. На жаль, і те й те — неможливо. Перше через те, що відсутній об'єкт натхнення. До мадам міліціонерші мене не змусить доторкнутися жодна із знаних людству тортур, включно до китайського лоскоту. Пожартувати ж я тут спробував одразу. Але брак аудиторії звів зусилля нанівець. Одному чоловікові робили тридцятихвилинну операцію, а він верещав натхненно і несамовито. Другого дня під час сніданку зайшла мова стосовно того: добре це, чи погано.