Листи до матері з неволі - Марченко Валерій

Але тут чатує небезпека, захворіти одного чудового дня на грип (померти). Я беру крайню випадковість (це — як цеглина на голову), але прикро: так самообмежуватись, охоронятись і раптом врізати дуба. Тому я прихильник теорії усталеного самовдосконалення. Не менше є для душі і в "Укр. істор. журналі". Там з наснагою висвітлюють партійне будівництво на Україні та в братніх республіках. Тема напрочуд багатогранна, особливо якщо розпочинати досліджувати історію організацій на заводах та колгоспах від самих початків. Мені здається, редколегії варто глянути на справу ширше і, можливо б, живописати ту справу не по роках, а місяцях. Підказати б Калениченкові чи пр. ? Якось транслювали гарну народну пісню у виконанні Гнатюка. Попри все чоловік інколи показує клясу. А як його слухали старі! Тільки, коли співав " Чом, чом, земле моя", знайшли похибки в тексті — недокінчив останнього куплета. От у таких "дрібницях" ніби-то проявляється індивідуальна відповідальність за творчість! Знехтуєш нею й перестає існувати митець, є натомість аморальний заробітчанин. Все це теми дискутабельні, бо істина відносна. Завжди знайдуться відповісти: — А я так розумію. Аби потім бити себе в груди з покаянням: прогледіли, помилились. Радий, що ти не втрачаєш бадьорості, повен "сили і завзяття" — після пігулок чи чарочки, га? Любий мій старушеку! Чади, не припиняй, над своїми (фоліянтами, а жнива колись-то будуть. Здається, цього разу я нічого путнього не сотворив. Лізе до голови всяка крамольна чортівня, а мені ж

209

цього ні-ні не можна. Лікують мене тими ліками, що мама передала з Галиною. Уже прийняв леспенефріл, 5-НОК, допегіт. Особливого покращення не відчуваю, але гадаю, далі діло піде. Та й як не як лікарня, нерви зміцню — а ниркам полегкість. Зараз у нас сонячні дні, ясно. Дуже поетично так у газеті з цього приводу написали: весна вступает в свои права. Чекаю від тебе, дідусю, нової цидулки. Цілую.

Бабусю! Доброго тобі здоров'я! Здається, скінчилися чи то перепинилися твої шпитальні муки. Тепер удома потроху лікуйся. Порадами здалека я тобі навряд чи допоможу, та вибалакаюсь і то легше стане. Ти тепер не гарцюй по кухні, щоб не перевтомлюватись. Не сварися із своєю челяддю. Бо у домашніх сварках винних нема і правих нема, а всі у програші. Так що намагайтеся не терзати одне одного. Десь я вичитав мудрість, що, перш ніж висварити когось, подумки скажи лайку сім разів, якщо ж бажання висловити її не зникне й тоді, давай. І подумайте все таки про Алочку. Вона в нас ще повинна виглядати на "п'ятку", тож намагайтеся не затруювати їй життя. Побережіть і себе, і її. Мар'яна написала, що Вас. Ів. став недочувати. І от одного разу вона півгодини стукала в двері, а він потім відчинив та нагримав на неї: "Де ти була так довго?" А я пригадав, що загулявши, мов Карась у Гулака-Артемовського, одного разу й я пізненько причимчикував додому. А наші, Мар'яна в тому числі, спали мертвим сном. І я грюкав до дверей з упертістю віруючого: стукайте і відчинять. Однак сили зла були, вочевидь, супроти мене. Там за дошками входу в німотності тиші мешкання руху, як категорії вічної, не існувало. В ту глупу ніч цій підвалині людського життя помешкання, де залягли істоти близькі мені по крові й паспорту, виявилось чужим. Я не був професійним боксером і через те запас моїх хуків, аперкотів, лівих та правих бокових вичерпався приблизно за три чверті години. І тоді я вибився з сил, та й фантазії на те, щоб збудить хиренну волю кревних, мені забракло. Наостанку, пригадавши прийом карате, бачений мною в японському фільмі, я завдав дверям ще з пару чосів ногою. Однак без помітного успіху. Я був нікому не потрібен. І тоді я відвернувся від помешкання тих, хто називав себе моїми батьками, і рушив у ніч. Східці скакали мені навстріч, раптово розверзлося переді світло силуету парадного, але мені вже було не до фантастичних атрибутів темряви. Я пішов, бабусю, до тебе. Таксі, перегони нічним Києвом і за 40 хвилин я вже дзвонив до вас. Ти підійшла, спитала з-за дверей: хто ? (чи я часом не бандит?), потім пустила свого онука, постеливши в першій кімнаті 210 під батареєю, і я заснув під блаженнотеплою бабиною ковдрою. З тобою, рідненька, в мене назавжди залишається пов'язані три речі: смачна їжа, тепла хата та супокій, забуття всіх турбот. Про себе писати особливо нема чого. В нас тут усе добре. Слава Богу, не в Америці живемо! Ну, оце тобі, бабусю, Валерїів день. Цілую міцно. Онук.

Добридень, люба матусю! І знову радесенький відписую. За оцей от час поодержував від тебе купу запитань. Зрозуміло, клята моя хвороба вами сприйнята з тривогою. Даремно, бо, лежачи, перемелював її самотужки, крім того, й лікарі стежать. Так що навряд чи ваші оті "охи, ахи, пильнуйся" варто видавати підвищеним регістром. "Добридень, смутку!" — це назва мудрого й цікавого роману Франсуази Саган. На світі у всіх свої клопоти: дружина, діти, а в мене — ти. І мушу зазначити хвилювань не менше, ніж якби був обтяжеиий родиною власного виробництва. Ти так експресивно журишся, що я втратив усіляку надію чимось зарадити лихові. А по радіо оно співають: "не надо печалиться, вся жизнь впереди". Ти хоча б радіо слухала, коли не сина*. Пишу зі шпиталю. Оклигую, бо повернуло на краще. Збив тиск, підхарчувався, потроху гріюся на сонечку. Відзначили, як і ви, свято. Каторжники святкують Великдень. Дивився на знімки одного чоловіка. Який химерний цей світ! Справедливо, несправедливо — судити не беруся, аби самому не бути підсудному — досвід! Ось стоїть із дівчиною симпатичний двадцятирічний юнак. Життя ще не встигло почастувати його зі збанку добра та зла. Виразний погляд звиклого до праці, приступного до кохання, якась надзвичайно щира людина. Потім були ще й ще (/літографії. Обличчя зборознили зморшки, постава обважніла — перетворювався поступово на діда. Але трансчасовою, незмінною залишилася ясність зору. Як багато треба зробити, щоб життєпис вкладався у формулу: ми чесно йшли, в нас не було зерна неправди за собою. І край. А поруч маса таких, котрі навпаки. Та, мабуть, я перебільшив. Антиподів — рівно стільки ж, а половина — ні сих, ні тих. Вибиваюся на фільозопа, тобі не здається? І не песиміст, бо за дуалістичний поділ світу. Шкодую, що так сталося з Н.Д., і не я один. Довший час відносив себе до вдячних учнів. Що не минає. Людина не з заліза, а навіть воно старіє. Я згоден сприймати це як втому, зневіру, та коли розпочне виправдовуватись, обливати брудом уже неприятелів

* Просить більшої інформації із зарубіжних радіопередач.

— скажу "фе". Одна бо річ, відсторонення від свого принципу через обставини хай навіть суб'єктивні, зовсім інша —блюзнірства перегата. Маю на увазі тепер уже хрестоматійний "випадок з Полиніним". Неприємності на роботі все-таки краще сприймати не впадаючи в чуттєві крайнощі. Інфаркти, як на мене, є наслідок ідіотичної світоглядної концепції. Чого, чого, а роботи в цій країні по зав'язку, давай тільки. Заходи ж, які варто вживати, щоб ніхто не сідав на карк, відомі. Люди вивчали в школі фізику, але чомусь геть забувають про 3-й закон Ньютона. В ньому стверджується, що "сила дії — рівна силі протидії". Коли світова громадськість приглядається до виконання Хельсінської угоди — виробничі конфлікти аж ніяк не бажані. Що що, за демократією та резонансом пильнують повсюди. І правильно роблять. А начальничка за "самоуправство" по голівці не погладять. Щоб знав: сієш вітри, жнеш бурю. Пише мені прегарні листи жінка 70-го року. Далебі, такої мудрої я не зустрічав. Просто фантастичне поєднання розуму та пристрастей. Спробуй оте все оцінити ? І Ленін не зумів би, скажи. Цитую вірша, який вона віднайшла для ілюстрації того, що було між нами: И это дар: что мимо нас Прошла возможность счастья, Нет, не то. Не так. Скорее невозможность. Лишь прозренье, что это лето. Старый дом в цветах и музыка минут, Мелькнувших тенью, невинны в том, Что юность солгала (Р. М. Рільке). Тільки благаю, не пиши мені чергову порцію застережень. Суду все ясно, і давно. Переглянув документальні фільми за греко-католицьку церкву із зацікавленням. Досі читав на них рецензії, а тепер-от побачив живих всіх націоналістів та їхніх верховодів. Назва фільмів "Упирі" та "Троянській кінь". Трапилася під руку і приваблива белетристика. Насамперед, "Прийди в зелений дол" Р.П.Уоррена в № 10-12 ж."Москва" 1975р. (я зараз розкошую на цьому романові). В № 3 "Нового мира" цікаве оповідання "Дом и сад". Жінка письменниця незвично, неортодоксально глянула на життя і своє місце в ньому. Відсутня задана заздалегідь тенденція, легка манера викладу і сумнів (!), чи все досконало на цім світі ? Прочитай обов'язково. Твої листи одержую ніби всі. Моргухи надходять без втрат, але без надмірностей, Потятко. Обмірковую проблеми буття. Скільки потрібно було часу, аби збагнути справжні вартості. Поплакався тут, що аж до 26 літ блукав манівцями, не наважуючись, але, зрештою, все о'кей. Дехто скільки й віку не спроможеться знайти свого шляху. "Вчора, коли був молодий, я надто жартував із життям, тому не

212 доспівав багато пісень", — виконує Шарль Азнєвур. Майже мій випадок, я тільки вчасно схаменувся. Попереднього листа вкинув 13 квітня, так що зі мною все гаразд. Не згадуй щоразу про друзів та бандеролі. Невже я менше тебе хочу їх одержувати ? На травень виписався з лікарні. Я вже дужий та спритний. Ваша зустріч у Палаці спорту може бути й не випадковою. Хай їх грім спалить! Стосовно права на побачення зі мною ти можеш у письмовій формі довідатися від начальника табору. Поки все. Писано на 4-х аркушах. Вкладено й листівку-вітання. Валерій.

3О/ІУ-76

P.S. Потроху перекладаю й захоплююсь поезією. Майже за Маяковським: Кто там шагает левой? Правой! і т.д. Ще раз цілую.

Добридень, мамочко! Пишу з нового місця, де потроху призвичаївся, встигаючи — прийти з роботи, попоїсти, переглянути газети та часописи й шмигонути в пір'я, поспавши, знову запрацювати в країні, чия назва така афористична в белетриста-росіянина. А було назвати "Групова знімка з дамою", принаймні, за Белем звучить саркастичніше. Акція написання і дальшого життя художніх творів взагалі залежить від вдалого заголовку.