Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Най паночок візьме отсю ковдру та й виспиться солодко.
Дала ряднину, подушку в голови, ще й притримувала драбину, коли Світличний. збиравсь на горище.
Тут було не менш чисто, як у хаті. З кроков звисали пучки трав, засушених квітів, в'язки грибів, якісь торбинки, було тут чисто підметено, сіно акуратно складене. Свіже, духмяне, воно так і вдарило Федорові в голову, зашелестіло м'яко під боком, Федір вмощувався, вмощувався, а тоді взяв і роззувся, скинув к бісу галіфе і сорочку і в самій білизні розпластався на ковдрі.
Проснувся од голосів: один басовитий, аж глухуватий, а другий дзвінкий і ясний.
— Що за їден? — допитувався бас.
— Я знаю? Людина.
— Ви хоча б запитали.
— Пощо маю питати? Бачу: голодний, то їсти дала. Стукнули двері, голоси зникли в хаті. Як не прислухався
Федір, нічого не міг розібрати. Поспіхом одягся, взувся, обережно підійшов до ляди. З-за дверей все ще лунали голоси. Намагаючись не рипнути, Світличний зліз по драбині, завмер у сінях. Голоси вже затихли, чулося лише чи то легеньке постукування, чи то шамотіння. Федір уже був подумав, чи не краще забратися, щоб не вскочити у якусь халепу, та одразу ж і передумав: "Та що я, з одним не справлюся в разі чого?" Рішуче насупився, одчинив хатні двері.
Стара стояла коло печі, кіт1 сидів біля неї, за столом пспоквапно жував літній чоловік. Коло високого ліжка чорніла мисливська рушниця. Федора так; і смикнуло вхопити її, але вчасно схаменувся. Тим більше чоловік за столом навіть не глянув у його бік, а продовжував Задумано жувати.
— От і паночок! — озвалася привітно стара, і. тоді лишень чоловік подивився на Світличного. В нього були такі ж чисті, як і в матері, очі, але в них не світилася приязнь — мерехтіла настороженість. Той насторожений вираз ще більше підкреслювали розколошкані брови, розкуйовджена кучма на голові й густа борода: наче навмисне він загнав свої очі у ті хащі волосяні, щоб їх не так видно було.
— Лісник? — запитав, вітаючись, Федір. Той лише кивнув головою.
— Давно лісникуємо?
— Ой, паночку, давно! — озвалася за сина стара.— Ще як па тамтій війні його тата герман убив.
Федір помовчав, надумуючись, що б його ще запитати. Урешті обережно перейшов до того, що найбільше муляло:
— В місті були?
— У місті, паночку, в місті! — відказала знову за мовчазного сина мати.
— З рушницею отак і ходили? — недовірливо запитав Федір.
— Не, паночку, не: кріса він у лісі лиша.
Федір з досадою оглянувся на стару, яка підпряглася відповідати за сина. Вже прямо спитав:
— Хто там: наші чи німці?
Про це, мабуть, стара ще не взнала од сина, бо промовчала. Натомість відповів її син:
— Герман.
— А де наші — не чули?
— Совіти? Совітів ніц нема.
— Ти що: німців ждав?
— Чом ждати мав — самі прийшли.
— Най їх шляк трафить, щоб ми їх мали чекати! — озвалася й стара.
— Та-ак...
Федір не знав уже, що й питати. І так було ясно: фашисти попереду. А він же надіявся сьогодні побачити своїх. Діла, будь ви неладні!
Та треба на щось зважуватись. Не сидіти ж в оцій хаті до скону!
— Спасибі вам, бабуню, за хліб-сіль, а я піду далі — Обмацав іще раз поглядом лісника, що й не подумав звестися за гостем.— От якби хто з вас ще й дорогу мені показав, аби оте місто обійти стороною, то не знав би, як вам і дякувати.
— Я, паночку, я! — зголосилась одразу стара, і Федір подумав, що так, мабуть, і краще: мало шо може статися, як піде отой пень, та ще й з рушницею! Та й довіряє він більше старій, а не синові.
— Важко ж вам буде?
— Нє, паночку, не!
І Федір переконався невдовзі, що й справді "не". Ступивши до лісу, стара мов переродилася. Аж випросталася в спині. Човником снувала поміж деревами: щось нахилиться та підбере, щось зірве й заховає у торбинку. Світличний, що нікуди не звертав із стежки, ледь устигав за нею.
З годину йшли навпростець, поки вибрались на дорогу. Стара сказала, щоб отак прямо по дорозі й ішов, нікуди не звертаючи.
— І далеко мене заведе оця ваша дорога?
— До тамтого кордону. Най вас Бог береже!
А коли Федір, подякувавши, пішов, закричала у спину:
— Паночку! Паночку!..
— Що, бабуню? — обернувся Світличний.
— Дійдете до першої хати — поміняйте мешти, бо німець злапає.
Мешти? А, взуття! — здогадався Світличний. Ну, це він навряд чи робитиме! Щоб отакі чоботи на якісь мешти міняти!
Знав би, до чого його призведуть хромові чоботи, послухався б старої.
За старим уже кордоном зіткнувся Федір із циганом. Власне, це був ще й не циган, а циганчук, років дванадцяти, однак поводився як справжнісінький циган: незалежно й гордо, рівня-рівнею Світличному. Причиною такої солідності був чи не майстерно сплетений батіг з коротким різьбленим .пужалном, а може, й смушева шапка, хоч і завелика для її власника, зате нова-новісінька, мов щойно обдерли ягня та нап'яли йому на голову. Циганчук і не думав поступитися з дороги Федорові, коли той підійшов до нього впритул.
— Мито збираєш?
Підліток бликнув на зарослого щетиною дядька, перевів погляд на чоботи, і очі його загорілися.
— Давай, братику, мінятися!
— Давай,— охоче погодився іФедір.— Тільки на що ж ти хочеш мінятися?
— Твої на мої! — швидко відповів циганчук і виставив наперед праву ногу в подраній калоші.
— Е, ні, так діло не піде! — не погодився Світличний.— От на шапку давай. І батіг на додачу!
— Багато ти, братку, хочеш. Давай на шапку.
— Ні, ще й батіг на додачу! — стояв на своєму Федір.
— Та ти подивись, яка шапкаї — циганчук зірвав її з голови, ще й вивернув,— А спідка!
— Гляди, не витруси вошу! — застеріг його Федір. З удаваним жалем додав: — Ні, братку, як ти не хочеш, а доведеться оддати й батіг.
— Пішли! — вхопив тоді за руку Світличного циганчук.
— Куди?
— До тата пішли! Це татів батіг.
І потягнув Світличного вбік од дороги. До невеликого гаю, де понад деревами звивався сизуватий димок.
Пішли то й пішли. Тим більше ще й не снідав. Може, поїсти дадуть.
В гаю стояв віз: ота споконвічна циганська домівка, яка мандрує разом з господарями, мов черепашка з равликом. Величезний просторий возище, куди можна було б півсвіту убгати, та ще й місце залишилося б. З окутими залізом колесами, з високою будкою: од холоду й спеки, од снігу й дощу. Недалеко іод тієї споруди паслися стриножені коні: коні добрячі, на них аж шкура вилискувала, певне, хазяїн любив їх, жалів. Трохи далі од воза горіло багаття: там на тринозі висів великий чорний казан, у ньому щось парувало, булькало. Федір потягнув жадібно носом — смачне. Біля багаття — стара циганка з .люлькою в зубах. Обличчя її — не світліше од казана. Циганка навіть голови не повернула, коли Федір підійшов та привітався, зате озвався до нього циган, який лінькувато лежав на попоні
у ХОЛОДОЧКу:
— Здоров, братку!
Циган був сивий, аж білий, тільки довгі вуса і густа борода зберегли від колишньої чорноти якусь ніби попелястість. Він теж тримав люльку в зубах, і Світличний механічно стромив руку до кишені за тютюном. Змайстрував цигарку, підсів до старого, потягнувся до люльки — прикурити, і лише тоді, як закурив, циган спитав, якось мовби знехотя:
— А що тобі, братку, треба?
9 А Дімаров
257
— А от...— махнув Федір на малого рукою.— Мінятися хоче.
— То він хоче мінятися! — устряв циганчук.
— Чим, братку, мінятися?
— Чобітьми,— знову озвавсь циганчук.— На шапку й батіг. Циган подивився уважно на Федорові чоботи, докірливо похитав
ГОЛОВОЮ:
— Нащо, братку, смієшся з малого?
Федорові стало незручно. А циган, все ще похитуючи головою, продовжував:
— Малого й слабкого гріх, братку, кривдити. І насміхатися
гріх.
— Та я ж пожартував,— виправдовувався Світличний.— До слова тільки прийшлося.— І щоб зам'яти неприємну розмову, запитав: — А ти що, в Бога віруєш?
— Це в якого, братку, Бога? Якщо в того, що люди малюють, то ні. А в оцього вірую.— І повів рукою довкола, показуючи на дерева, землю і небо.— Оце, братку, мій Бог!
— Хороший у тебе Бог,— мовив задумано Федір.
— Хороший, братку, хороший,— погодився циган.— Циганові іншого Бога й не треба. А ти звідки, братку, йдеш?
— Звідти,— махнув на захід рукою Світличний. І в свою чергу поцікавився: — Німців стрічав?
— Вчора бачив, сьогодні — ні,— байдуже відповів циган: війна, видно, його мало обходила.— А ти хто, братку, будеш?
Федір пригадав далеке дитинство, і наче зблиснуло: просторий над річкою берег, циганський табір і він, малий, танцює разом із циганчатами, простягає до дядьків долоню: "Красивий, багатий, позолоти ручку!.."
— Я теж, братку, циган!
— Циган?
Люлька так і зависла в старого у роті, він з недовір'ям дивився на Федора, а той уже натхнено брехав:
— Не віриш? Я сам тому, братку, не вірю. Та що ж поробиш, коли так воно і є,— і сумно покивав головою.
— Так чого ж ти, братку, такий?
— Отакий, як бачиш. Одстав малим ще од табору, загубився в дорозі, добрі люди й підібрали.
— Ай-ай! — хитав співчутливо головою старий. А потім, висмикнувши погаслу люльку з рота, закричав щось но-своєму до старої циганки, і та вперше одірвалася од свого варива. Підійшла, сива, розпатлана, схожа на відьму, подивилася пильно на Федора, буркнула щось під ніс і знову повернулася до вогнища.
— Жінка твоя?
— Жінка, братку, жінка.— Люлька знову диміла в циганових зубах.— А то мій син. А там он дочка,— кивнув на халабуду і знову щось вигукнув. В халабуді рдхилилася картата завіса, і на землю зіскочила дівчина: Федір аж рота роззявив, коли її побачив. На ній червона довга спідниця, а вище біліла сорочка, оголяючи смугляві руки та плечі. На плечі, на гнучку спину лилася розпущена чорна коса. Дівчина, мабуть, уже знала, що в них — чужий, можливо, й роздивилася Федора в якусь шпарку, бо ні здивувалася йому, ні злякалась: весело й трохи мовби з викликом глянула чорними, як сливи, очима. У Федора так і тьохнуло в серці, він аж підібрався увесь, дівчина ж, ухопивши з воза рушник, майнула поміж дерева — умиватися.
— Так оце твоя дочка? — спитав зачудовано Федір, і циган підтвердив, що так, ото вона, дочка його — Зара.
— Ще незаміжня?
— Була, братку, заміжня, та чоловік два місяці тому помер. Упав із кручі і вбився. А циган був, ой, циган!...— зажурився старий.
Федір однак не пройнявся його тугою: перед очима все ще стояла молода красуня. Торкнувсь обличчя — колючий, зарослий, спитав:
— У тебе немає часом чимось оце пошкребти?
— Є, братку.