Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Олеся рвучко припала до його широких грудей, схлипнула, мов скривджена дитина, потім одірвалася, наче боялась, що він її надумається обійняти, і тоді вона зовсім розплачеться.

— Гляди мені! — тільки й сказала вона і піднялася вслід за синами у вагон.

Федір якийсь час ішов поряд з вагоном, махаючи рукою дружині й синам, потім стояв, проводжаючи поглядом поїзд, аж тоді пішов із перону. На душі було трохи сумно, як завжди, коли розстаєшся з дорогими тобі людьми, а разом відчував і полегкість, що дружина врешті-решт пересердилася.

Коли вертався додому, зустрів знайомого військового.

— Сім'ю виряджали? — поцікавився той.

— Так,— відповів Федір.

— Добре вчинили,— сказав на те військовий.

— А що таке?

— Неспокійно стало на кордоні. Дуже неспокійно. Світличний уже не вперше чув, що на кордоні щось назріває

В містечку, в якому він служив, щодня виникали нові й нові, одна тривожніша іншої, чутки. Розповідали навіть, що ось-ось має спалахнути війна, ніби фашисти стягують війська до наших кордонів. Але Світличний не дуже тривожився, бо він хоч і припускав, що війна з Німеччиною можлива, але завжди

заспокоював себе думкою, що це ще не скоро, що Гітлер не

наважиться воювати з нами, поки не розв'яже собі руки на

Заході. !

Тож і зараз Світличний сказав:

— Я думаю, що до війни не дійде: не полізе з"раз німець. А полізе — наб'ємо так мордяку, що й іншим закаже.

Уночі Федір прокинувся од грюкоту в двері:

— Пане-товаришу! Пане-товаришу!..

"Пожежа!" — подумав спросоння і, ще не розплющуючи очей, протяг руку по одяг. А господар лупив у двері, мов молотом, аж дрижала підлога й дзвеніли шибки. Остаточно прочунявшись, зрозумів Світличний, що той гуркіт не од дверей, а звідкілясь ізнадвору: гримотіло, мов у найлютішу грозу.

— Пане-товаришу! — волав господар.

Навіть не взувшись, в одному лише галіфе, Федір побіг до дверей, одчинив. Під дверима стояв господар, на переляканому обличчі стрибали білі губи.

— Пане-товаришу, война!

З-за хазяїна, притримуючи однією рукою на грудях халат, а другою весь час хрестячись, виглядала перелякана на смерть хазяйка.

— Яка в біса війна! — розсердився Федір.— Вам що, приснилося?

— Война, пане-товаришу! — переконливо повторив господар.— Най пан-товариш вийде у двір...

Лише зараз помітив Федір навстіж одчинені двері, що вели на ганок. І хоч він ще не вірив хазяїнові, однак тривога охопила його, тож він вибіг надвір і одразу наче пірнув у гуркіт, що котився тугими, могутніми хвилями од кордону.

Там і справді коїлося щось неймовірне: стугоніло, бухкотіло, миготіло й спалахувало, наче всі пекельні сили природи, всі грози, землетруси, вулкани злилися докупи. Федір пригадав одразу ж учорашню розмову з командиром і теж подумав, що це таки, мабуть, війна, але такою раптовою, неочікуваною, такою небажаною була вона для нього, що Світличний відповів на перелякано-тривожний погляд господаря:

— То, мабуть маневри...

— То не є маневри! — вперто твердив пан Юзек.— То є война!

Федір хотів заперечити, та нараз йому вчулося, що гуркіт пересунувся ближче. Він лунав уже не на кордоні, а над головою, у небі, що швидко сіріло. Господар знову перший побачив якісь темні тіні, невиразні якісь силуети, що проносилися блискавицями угорі, і перелякано закричав, що то летить "герман". Федір усе ще дивився угору, намагаючись розгледіти, чиї то літаки. Та в небі народився новий звук, різкий і пронизливий, мовби злилося одразу тисячі пожежних сирен, і на сонне містечко обвалилося небо.

Бомби вибухали в центрі й на західній околиці. Там, де стояли казарми. Федорові ж здавалося, що вони падають поряд: так гуркотіло довкола. Господарі повзали по землі, шукаючи схованки. Світличний теж ледве втримався на ногах. Коли ж пролунали вибухи і сколихнулася земля, а над містом розлилася перша заграва, тоді він згадав, що має робити — метнувся назад у будинок.

Вибухи стали мовби ще ближче: рипіла підлога, сипалася із стелі крейда, будинок, здавалося, ось-ось розвалиться. Світличний ухопив одяг, кашкет і чоботи й уже хотів вибігти, щоб одягтися надворі, як зачепився поглядом за високий буфет. Буфет трусився разом з будинком, а з нього сповзало фото дружини й синів. Федір ухопив фото, поклав у шухляду стола. І потім, пізніше, коли повертався думками до цієї кімнати, насамперед згадував фото.

Той перший день війни здавався пізніше Світличному безконечним: стільки подій навалилось одразу на нього. Він його навіть не міг пригадати увесь, послідовно, од світанку до ночі.

Ось він біжить до пожежної, яка розташована в центрі, біля колишньої ратуші, і бачить перший будинок, розвалений бомбою. Зараз бомбили вже далі, тут же гуляв огонь, вулицю вслали потовчена черепиця, бита цегла, густими клубками: плив дим і чад, і в тому димові мов збожеволілі, металися напіводягнені люди, когось догукувались, про щось кричали, од чогось ховаючись.

Федір добре пам'ятав цей двоповерховий ошатний будинок на вісім квартир, з двома парадними дверима, з' кнопками електричних дзвінків у кожну квартиру — просто з вулиці. Під кожною кнопкою блищала бронзова пластинка, будинок завжди одсвічував великими вікнами, і Федорові здавалося, що тут живуть щасливо і весело. Біля одних із дверей на тротуарі у хорошу погоду завжди сиділа розповніла єврейка: як би рано Федір не йшов, вона вже була на своєму стільці. Врізалась у пам'ять тим, що неодмінно віталася першою: "Доброго ранку, пане!" Чи: "Доброго дня, пане!" Вона всім бажала доброго ранку чи дня, всім без винятку.

Дехто казав, що в неї не всі вдома, а більшість вважала,

що то од душевної доброти. Та як би там не було, а Федорові

вже чогось бракувало б, аби він, ідучи на роботу, не почув

знайомого вітання. і

І зараз вона сиділа на тому ж стільці, але вже не під дверима, а перед горою потовченої цегли, покрученого заліза, обгорілих балок. Стара сиділа перед тією горою на своєму стільці, і, погойдуючись, щось бурмотіла про себе, а в її безтямних очах застиг запечений розпач. Якась жінка, в зимовому пальті поверх довгої нічної сорочки, боса, сказала Світличному, що там, під отією горою цегли, лежить уся сім'я старої: син, невістка і двоє онуків. Федорові раптом здалося, що цегла ворушиться, вірніше, ворушаться люди під нею, а стара погойдується в такт отим рухам.

Пам'ятає, як біг вулицею (ще ніколи не здавалася вона такою довгою), як палали довкола будинки і його обдавало жаром, як наткнувся на першого вбитого: це був хлопчик — лежав на бруківці в самій сорочині, він, мабуть, біг, бо так і впав, підігнувши одну ногу в коліні, а руки викинувши вперед. Голови ж у нього не було: голову розплющила важка брила, пожбурена вибухом. І страшним було не стільки те, що хлопчик лежав непорушний, а те, що ніхто його не піднімав, не кричав над ним, не дер на собі волосся: рідні, мабуть, ще раніше загинули.

Іще пам'ятає Світличний, як добіг до центральної площі, де розташувалася пожежна команда, і як у цей час нова хвиля літаків налетіла на місто. Як скотився у свіжу воронку, на каменюччя і груддя, як затрусилася довкола земля, а в обличчя вдарило вогнем, штовхнуло болісно у вуха: лютувала стихія, перед якою людина нікчемна й безсила. Як потім звівся, як канудило, а розбухла голова повнилась шумом та дзвоном. Вимазаний, весь у червоній пилюці, Світличний побіг до пожежні, і через площу теж уже бігли якісь люди, військові й цивільні, більше військові, поглядаючи раз по раз у небо.

На тому місці, де стояла пожежня, не лишилось ні високого муру, ні важких, залізом окутих, воріт, ні масивного, з червоної цегли, будинку. Все змела страшна руйнівна сила. Уціліла лише каланча, на якій завжди стирчала постать чергового пожежника в гарячому, як жар, шоломові. Тепер там нікого не було. Глянувши востаннє на зруйноване господарство, Світличний повернув до колишньої ратуші, де містився райвиконком.

Там дізнався, що німці раптово атакували наш кордон, а прикордонники чи то обороняються, чи самі перейшли в наступ, але що це — війна чи збройна провокація,— не знав ніхто. Зв'язок із кордоном порушено, про те, що там точиться запеклий бій, можна було лише здогадуватися по безперервному гуркоту. В області теж не знали нічого певного, повідомили тільки, що їх бомблять із самого ранку. Світличного і кількох пожежників, які підбігли, послали разом з міліціонерами організовувати населення, щоб гасити пожежу й рятувати людей. Але вони так і не встигли погасити хоча б один будинок, розкопати хоча б одну руїну на західній околиці, там, де були казарми і стояли військові частини, спалахнула раптова стрілянина. І вже не бомби — снаряди стали вибухати на вулицях міста, а поміж будинками засвистіли кулі. Хтось закричав, що це німецький десант. Снаряди вибухали все ближче, кулі свистіли все густіше, поміж будинками з'явилися постаті наших бійців, що відступали одстрілюючись.

— Що там?! — закричав Федір до сержанта, який з кількома бійцями біг до нього.

— Гітлерівці! Танками душать!

— Он вони, он! — крикнув один з бійців, показуючи рукою вздовж вулиці.

Федір побачив кілька неясних, наче розмитих постатей. Сержант диркнув по них з автомата. Світличний, вихопивши наган, теж стрельнув кілька разів і кинувся слідом за бійцями.

Заскочив у якийсь двір, стрибонув через один паркан, через другий, вибіг на іншу вулицю — вужчу, тихішу й спокійнішу, і вже нею побіг на східну околицю. А позаду, підстьобуючи, розгоралася стрілянина.

Отак, розпарений, загубивши десь по дорозі картуз, із наганом у руці, вигнався за місто — на дорогу. Тут коїлося тепер щось неймовірне: наче все місто втікало од німців. Мішанина з людей, коней, підвід, машин — все це бігло, летіло, мчало ускач, матюкалося, кричало, іржало, гуділо, намагалося обігнать одне одного, вирватися хоч на метр... на півметра вперед... І ті, кого обганяли, кричали охрипло: "Братці, візьміть!", а ті, хто обганяв, нічого, здавалося, не чули й не бачили: батожили коней, аж ошмаття летіло. Світличний вибрав вантажну машину, яка пробивалася крізь натовп, безперервно сигналячи, і, все ще тримаючи наган у руці, погнався, учепився за борт. Там було повно' людей, вони одштовхували кожного, хто намагався повиснути на борту, але Федора ніхто не зачепив: чи тому, що тримаз у руці наган, чи дуже ж бо страшне було в нього зараз обличчя...

Машиною їхав недовго: налетіли літаки, з вимотуючим душу виттям стали носитись по;над дорогою, розстрілюючи все живе, що було на ній.