Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Тетяна аж похолола.

Підбігши до воза, бійці стали поспіхом одв'язувати посторонки, зривати з коней хомути.

— Що ви робите?! — закричала: більше всього боялася лишитися без коней.— Це ж наші коні!

Один з бійців повернувся до Тетяни перекошеним обличчям,

ВИГуКНуВ ОХРИПЛО І ЛЮТО:

— Німці! Не бачиш?!

Тетяна глянула на дорогу. Здіймаючи куряву, там котили сірі машини: низький приземистий гул слався од них понад степом. Машин було багато, довжелезна колона рухалась, не зупиняючись, побіля дороги, поміж зменшеними відстанню возами, конями металися люди. Тетяна не могла розібрати, що то за люди — було ж не менше двох кілометрів до шляху, а може, й більше. "То, мабуть, тарасівці". Знову обернулася до бійців просити, щоб не чіпали коней, та вже було пізно: обоє помчали у степ — подалі од дороги.

З дороги донісся приглушений відстанню крик, там затріщали постріли, і якась заблукана куля, зрикошетивши, потягнула тоскну струну високо в небо.

— Німці стріляють! — вигукнув Івась, і Тетяна, ухопивши сина за руку, побігла од воза. Бігли, поки не вскочили до якоїсь виїмки, порослої бур'яном.

Стрілянина то вщухала, то знову ряснішала, фашисти стріляли по наших бійцях, які розбігалися степом.

Потім стрілянина ущухла, стихло і гурчання машин. Однак Тетяна довго не наважувалася виткнутися з ями. Аж поки син, збунтувавшись, виставив з бур'янів голову і закричав:

— Ма, вони вже поїхали! Тетяна звелася на ноги.

Чужинців і справді ніде не було. Лише на сході, там, де зникав шлях, висіла хмарюкою курява. Біля дороги метушилися люди, вози один по одному викочувалися на дорогу, рухалися на Хоролівку.

— Ма, вони назад вертаються!

Тетяна й сама бачила, що тарасівці вертають додому. *А ми? Як же ми?" — розгублено подумала вона. Боячись, що вона з сином залишиться посеред оцього моторошного степу, закричала що було сил:

— Заче-ека-айте! За-аждіть!

Івась теж закричав услід за матір'ю, але там, мабуть, їх не почули: остання підвода виїхала на шлях і стала швидко віддалятися.

Тетяна безпорадно подивилася вслід. Потім, зібравшись із духом, рушила до своєї підводи.

Довкола стояла моторошна тиша. Усе живе зникло, наче запалось під землю,— лишилася тільки Тетяна з сином. Та потрощені вздовж дороги вози, та роздуті трупи тварин, та чорні вирви од бомб, та нещадне сонце у небі, яке й не думає опускатись донизу, хоч Тетяні здавалося, що відтоді, як появилися літаки, минуло бозна й скільки часу. Тиша гнітила, в ній було стільки погрози, що в Тетяні все стискалося. А Івасеві хоч би що: підбіг до воза, закричав зраділо:

— Ма, усе ціле!

З воза й правда ніщо не зникло: ні мішки з колгоспною пшеницею, ні вузли. Навіть кошик з харчами, навіть дві шинелі, залишені пораненими, лежали на місці.

Тетяна стояла й не знала, що їй далі робити. Взяти клунки й піти? А куди? На схід, щоб упіймали німці? Чи в оте он далеке, аж на обрії, село? Але ж там теж окупанти. Що їм казатиме, як вони її затримають? І хто за неї заступиться в отому чужому селі?

Жалко Тетяні кидати й хліб. Не знала, що її жде попереду, а з хлібом вона не пропала б. Все одно ж він рано чи пізно дістанеться ворогам, як лишиться на возі. Але ж куди їх брати з собою, оці важкенні мішки!

Тут знову її виручив син:

— Ма, он коняка!

Показав рукою у степ, і там справді був кінь, та ще й без господаря. Сама доля, здавалося, посилала їм рятунок!

— Я побіжу впіймаю!

— Постій!

Тетяна кидається до кошика, дістає кусень хліба.

— Ми його приманимо. Ти заходь спереду, а я ззаду, щоб не втік.

Обережно пішли до тварини, яка не звертала на них жодної уваги: спокійнісінько паслася. Це була ота невибаглива робоча скотинка, яка звикла більше до батога, аніж до ласкавого слова, і коли двоє людей стали підходити до неї, ласкаво примовляючи "Кось-кось!" — вона одірвала од паші важку свою голову і з сумом, здавалося, подивилася на них.

— Зараз утече! — хвилювалась Тетяна.— Косю, косю, кось... Але кінь і не думав тікати. Він, певно, вже давно переконався,

що од людей все одно не втечеш,— як не ці тебе зловлять, то інші, тому й стояв собі на місці. Коли Івась підійшов до нього впритул і схопив за гриву, кінь лише зітхнув. Одірвавшись од паші, готовий був іти, куди його поведуть.

Кінь мав невиразну рудувату масть, одвислий донизу живіт, обсмиканий хвіст, зваляну шерсть і зроду-віку нечесану гриву. Але Тетяні він здався найкрасивішим. Сповнена вдячності до тварини за те, що вона не втекла, не кинула їх серед степу, Тетяна простягнула їй хліб, і коли тварина довірливо ткнулася чорними м'якими губами, промовила зворушено:

— їж, косю, їж!

— Ма, глянь, що в нього на спині!

Аж тепер зрозуміла Тетяна, чому цього коня зрікся хазяїн: посеред спини, уздовж гострого хребта, червоніла рана. Хтось, певно, осідлав конягу, який ніколи не ходив під сідлом, а скалічивши, кинув.

Привівши покірного бранця до воза, промили рану, прикрили чистою ганчіркою, а тоді вже стали впрягати. Кінь покірно підставляв під хомут голову, терпляче чекав, поки його засупонять, і як тільки Івась ворухнув віжками, опустив звично голову та й рушив з місця.

Що робитиме в Тарасівці, Тетяна не знала. Але там хоч були всі знайомі, а серед своїх, як то кажуть, і помирати не страшно.

До того ж Тетяна надіялась таки наздогнати тарасівців. Плекала надію, що вони зупиняться на ночівлю в отому ж селі, де стояли минулої ночі. А коли добралася, вже затемно, до знайомого села, тарасівців вже не застала: люди казали, що якісь підводи проїхали не зупиняючись перед вечором.

Згарячу подумала і собі рушати далі, та й завагалася: пристав зовсім змучений кінь, а ще й не наважувалася їхати вночі. Хто його знає, що її там чекатиме.

Гостинні господарі, в яких зупинилася на ніч, і слухати не хотіли, щоб одпустити їх, не нагодувавши. Тож коли рушали, сонце вже висіло високо в небі, й Тетяна непокоїлась, що до вечора не встигнуть добратися до Тарасівки.

Одразу ж за селом зіткнулися з німцями. Це знову були машини — величезна колона сірих машин, повних солдатів. Машини навально сунули шляхом, ревіли мотори, обдавали гарячим чадом, притрушували пилюкою. Конячина ж, опустивши понуро голову, переставляла покручені ноги по узбіччю дороги. Було в ній, мабуть, щось і справді жалюгідно-кумедне, бо солдати, які проїжджали мимо, показували на неї пальцями і голосно реготали. Це були веселі й здорові молодики, які усмак виспалися, добре поїли і не місили дорогу ногами. Тому вони всі були в доброму гуморі, декотрі навіть махали руками Тетяні:

— Драсте!

І вибухали реготом.

Тетяна спершу не зрозуміла, чому вони так регочуть, аж поки одна з машин трохи пригальмувала, з кабіни висунувся шофер і закричав, надимаючи щоки:

— Драпен, матка, драпен. Айн, цвай, драй!..

Аж тоді вона втямила, чого вони так регочуть. Німці насміхалися з неї. Що втікала од них і не змогла втекти.

Івась це зрозумів, мабуть, раніше од матері: поблискував вороже очима на веселих солдатів. Урешті не витримав:

— Наших танкістів сюди б! Або самольотів...

— Мовчи! — засичала налякано Тетяна: їй здавалося, що вороги можуть почути. І коли трохи проїхали, продовжувала вичитувати: — Ти думаєш, що говориш?

— А чого ж вони насміхаються?

— Помовч! — розсердилась Тетяна.— Хочеш, щоб нас постріляли?

Івась пробурмотів щось під ніс, демонстративно повернувся спиною до німців. Тетяні лишалося тільки дивуватись отакій зухвалості синовій. І це ж ще дитина — одинадцятий рік! А як стане дорослим?

Хоролівку об'їжджали за багато кілометрів: там напевно було повно фашистів, а Тетяна не хотіла зайвий раз ризикувати. Тому й припізнилися: в'їхали до Тарасівки вночі.

Темрява, тиша, німота. Все причаїлося, з головою пірнуло під ковдру в надії, що, може ж таки, біда не помітить та пройде стороною. І Тетяні здавалося, що вона іде не Тарасівкою, а незнайомим селом. Принишклі хати, і довга покручена вулиця, і навіть шкільний будинок — все ніби з іншого, чужого й незнайомого світу. Лише коли добралася нарешті до свого подвір'я й одчинила ворота, лише тоді всім своїм змученим єством відчула: вони таки вдома.

; ...Війна застукала Федора Світличного недалеко од нового кордону, в західноукраїнському містечку з акуратно [іабрукованими вулицями, з красивими модерними будиночками, [І підстриженими газонами й клумбами, такому чистому й доглянутому.

З приходом нашої армії в тридцять дев'ятому році господарі, котрі з пузатіших та багатших, дременули світ за очі. У їхніх будинках поселилися червоні командири та районові установи! Тож Світличному, який приїхав до Західної України вже в сороковому, лишилося тільки покрутитися довкола отих особняків, поцмокати заздрісне: "Нічогенькі хати!" — та й рушити на пошуки квартири в якогось приватника.

Хазяїна, що у нього поселився Федір з Олесею й двома синами, власне, важко було буржуєм і назвати: це був один з багатьох тих невдах, які все життя намагалися "вибитися в люди", тобто розбагатіти, але так і лишалися з битими козирями. Де він не бував, чого тільки не перепробував, однак усе кінчалося прахом.

У тридцять шостому відкрив невеличку крамничку. Мав повно краму найліпшого ґатунку, їздив по нього аж до Львова, тож було в нього все "найвищої кляси", бракувало лише покупців Отих, прошем пана, людей, які щось у тебе беруть, щось тобі платять і з яких ти маєш певний зиск. Скрізь тулилися крамниці, крамниць було більше, ніж людей у містечку, з кожної виглядали, закликали, припрошували, за руки хапали. Що ж лишалося робити йому, який мав крамничку не в центрі, а на оцій глухій вулиці, куди й пес не хоче ступити? Сидіти й, набравшись терпіння, чекати того покупця, мов самого Господа Бога, й щодня вислуховувати од милої твоєму серцю дружини, що ти за їден і чому вона не пішла за тамтего і тамтего.

Аж прийшли "совєти", і його безнадійному чеканню настав врешті кінець, так, кінець, прошем пана! То був великий день, знаменний день у його торговій діяльності: покупці валом повалили до крамниці. Брали все, що тільки бачили, по два, по три відрізи тканини, по кілька пар черевиків, платили одразу ж готівкою, не вдаючись до кредиту. І під кінець дня всередині лишилися тільки порожні полиці та щасливий пан Юзек

— Ото, прошем пана, був торг!..

Тут його завжди перебивала дружина:

— Торг! — фиркала вона, і в тому фирканні було стільки зневаги, що Федорові ставало аж незручно за господаря.— А ви спитайте цего вар'ята, цо він мав з тего торгу?

Хазяїн морщився болісно, зводив на жінку докірливі очі:

— Ах, Зосю, Зосю.