Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І глухе чоловіче ридання моторошно залунало по хаті.

І хто його зна, чим би все те скінчилося. Може, Микола таки наполіг би на своєму та й вирушив ще сьогодні в район, аби ще раз не одчинилися двері і до хати ясним сонечком зайшла Катерина.

— Добридень. Чи не можна у вас позичити солі?

Вона, мабуть, дуже квапилась по ту сіль, бігла, певно, всю дорогу, бо щоки аж пашіли, а високі груди то піднімали, то опускали вишиту рясно сорочку. І, побачивши Катерину, метнулася до неї заплакана Федора:

— Ой доню, хоч ти його вмов!

Васильович кивнув Іванові, той кишнув на притихлих дітей, підійшов до Федори, яка, обнявши Катерину, вже ридала уголос, взяв її за ЛІКОТЬ:

— Пішли, стара, хай молоді поміж собою поговорять. Грюкнули-зачинилися двері, потупотіло у сінях, затихло. Зачувши голос Катерини, Микола одірвав од столу мокре

обличчя. Звівся, розгублений, зніяковілий, Що вона його застала в сльозах. Катерина ж, уражена Миколиним видом, жалісливо промовила:

— Боже, що з тобою сталося!

— Не подобаюсь? — усміхнувся гірко Микола.

— Дурненький ти...

Катерина оглянулась на причинені двері, підійшла до Миколи. Обняла за худу довгу шию, поцілувала в лоб, у щоки, у губи, і очі її засвітилися такою ласкою, що Миколу знову здушило у горлі.

— Я тебе ждатиму. Прийдеш?

Микола лише кивнув головою: говорити зараз не міг.

Катерина поцілувала його ще раз і сказала, наче сама себе умовляючи: "Треба ж іти",— і вже од порога війнула на нього повними сліз і ласкавого усміху очима:

— Приходь же. Ждатиму!

У той вечір Катерина сказала батькам, що ночуватиме у клуні. Батько, як завжди, знизав плечима, мати ж подивилася пильно на Катерину: вона догадалась одразу, чого це дочці стало душно в хаті. Але не стала її одмовляти.

— Дивись, дочко, сагма. Ти вже в мене доросла. Катерина готувалася, мов до шлюбної ночі. Одягла свою

найкращу сорочку, розіслала на духмяному сіні біле, як сніг, простирадло, збила дві подушки в сатинових наволочках, а зверху поклала кольоровий ліжник. Розплела довгі коси, і,

коли вони ПОЛИЛИСЯ шовково по спині, сіла на постіль, обхопила коліна руками, стала чекати Миколу.

Не було вже в її душі ні вагаНь, ні страху. Два місяці тому, коли збуджений Микола прибії] до неї й сказав, що його беруть на фронт і що вони зараз же, не зволікаючи й хвилини, повинні піти до сільради та розписатися, вона відказала, що не може піти отак зопалу. Він аж розсердився на неї і таким, ображеним, з нею й попрощався.

Потім чекала од нього листа. А листа не було. Спершу сердилася, згодом стала тривожитись. Наважилася якось зупинити Миколину матір, спитати, що він пише. І коли дізналася, що він не озвався й додому, тривога переросла майже в розпач: із ним щось сталося! І не раз гірко розкаювалася, що не пішла до сільради.

Тепер же їй не потрібно нічого. Хай інші розписуються, хай бояться осуду, злих язиків, що гірші отрути,— їй не страшно нічого. Вона взнала, що таке страх, що таке докір, невсипущий та невблаганний, і не хоче, щоб усе те повторилося знову.

Тож коли він зайшов — причинив тихо двері і зупинився, нерішучий, вона, як була в нічній отій сорочці, підхопилась назустріч, обняла, пригорнулася і вже не розімкнула обіймів, поки й не опустилися в постіль.

Коли ж він знову заплакав, тепер уже од сорому за власне безсилля, од злості на себе, вона, спершу вражена, зрозуміла все. Пронизана жалем до нього, не знаючи, що ще віддати, аби йому хоч трохи полегшало, ухопила його голову, пригасла з усіх сил до грудей. Він увесь дрібно тремтів, схлипував, наче дитина, обпікав їй шкіру гарячим диханням, а вона все притискала його до себе.

Згодом він заговорив. Хоч вона й просила його: "Мовчи!" — мовчати не міг. Раз по раз збиваючись, говорив і говорив. Те, що наболіло, накипіло в ньому, саме рвалось назовні.

— Указ! Легко йому казати — указ! А спробував би сам! їх, понад сто мобілізованих, звели в одну маршову роту.

Встигли тільки видати військове вбрання, а зброю, сказали, одержать у тій частині, в яку їх вливали.

— Отак з голими руками і йшли. Навіть у командирів були порожні кобури. То чим? Чим було воювати? Кулаками?

Ішли день, ішли другий, їх бомбили, розстрілювали з кулеметів, злі, як оси, винищувачі; вони розбігалися, падали, а потім знову шикувались, і з кожним разом їх ставало все менше і менше. Та еони вперто йшли в містечко, де мала стояти частина, в складі якої вони підуть на фронт.

Не встигли й опам'ятатися, як були оточені гітлерівськими автоматчиками. У коротких, з широкими халявами чоботях, у плямистих куртках із засуканими по лікті рукавами. Німці реготали, коли про все дізналися, німці аж качалися од сміху, а вони стояли й мовчали пригнічено, вишикувані у два довгі ряди.

Потім фашисти розстріляли політрука, замполітів і двох євреїв. У всіх перед очима. Євреям, перед тим як розстрілювали, обрізали вуха й носи. Вони корчилися, пручались, кричали, а фашисти їх тримали і різали.

— Колю, не треба! — благала Катерина, та він уже не міг зупинитись.

— Одного я знав. Учитель з Хоролівки. В нього жінка і двоє дітей. Коли його одпустили, він побіг, а вони стріляли по ньому, мов по мішені.

— Колю, не треба!

— А потім нас вивели на шлях і погнали. Три доби, без перепочинку. Піали, як худобу, як бидло останнє! Худобі хоч їсти дають, а нам ні крихти, ні краплі! Знаєш, що вони зробили, як ми кинулися одного разу до ставка? Стріляли по нас! А ми все одно пили воду. Та вода була червона од крові.

Вже не тремтів, не схлипував — розповідав, наче марив:

— Хто падав у дорозі, того теж.. Др-р — і немає людини. Були такі, що навмисне лягали, аби швидше покінчити з муками.

А табір обнесено колючим дротом. Плескатий, як стіл, майдан, а на ньому червою — полонені. Черпак баланди на добу, день і ніч просто неба, на голій землі. В кого ще збереглася шинеля, той розкошував. А то так: кулак під голову, кулак на голову — оце тобі й подушка, і ковдра. Добре, що хоч не дощило, а то всі передохли б.

— Як же ти звідти вирвався?

— Утік Підкопали під дротом прохід — пальцями, нігтями — і дай Бог ноги...

— І багато вас утекло? — Голос Катерини аж переривався од жалю.

— Не знаю. Стали стріляти, ракети жбурляли, але я був уже далеко.

Помовчав, потім сказав:

— Попаду на фронт, дорвуся до першого фашиста — зубами у горлянку вгризуся! Одкину гвинтівку — і зубами в горлянку!

Аж задихнувся, аж схлипнув.

І знову заспокоювала його Катерина. Коли він урешті заснув, довго ще пестила довірливо притулену голову.

: БІЛЬ і гнів

—^ =

На світанку Катерина, яка так і не склепила очей, стала

обережно будити Миколу: ;

— Колю, прокинься. і В її голосі тривога.

— Колю, чуєш?

Вони звелися, притулившись одне до одного. Вслухалися в темряву. А звідти, із заходу, доносився погрозливий гук і дрібно, наче од остраху, тремтіла земля.

— Колю, що це?

— Війна. Буду збиратися.

Вийшли з клуні. На заході, за обрієм, безперервно миготіло, спалахувало, зблимувало, і грізний невпинний гул котився звідти тугими чорними хвилями. Катерина лячно зіщулилась, запитала:

— Далеко це, Колю?

Він не відповів. Рвучко обійняв, ткнувся сухими гарячими вустами в тремтливо підставлені губи, одірвався, побіг.

Розпорядження евакуйовуватися не застукало Твердохліба зненацька. В той же день, як загриміло на заході, він знову змотався в район. Там йому сказали, щоб готувався евакуйовувати колгосп.

— Фашистам не лишати нічого. Наказ Сталіна знаєте?

— Знаю! — відповів Твердохліб. Схудле обличчя його взялося кам'яною рішучістю.— Вони у мене нічим не поживляться. Хіба попіл жуватимуть!

Нагадав ще й про партизанський загін. Йому б хоч зараз гвинтівку в руки — й стрілятиме у фашистів. Та радили не гарячкувати.

— Треба буде — покличемо. А поки що вертайтеся додому й готуйтесь до евакуації. Тільки без паніки.

Твердохліб відповів по-військовому: "Єсть!" — і вийшов з райкому.

Через Хоролівку лився потік біженців. Твердохліб стояв на високому ґанку райкому і понуро дивився, як мимо пропливали гарби, вози з домашнім начинням, з жінками й дітьми, брели прив'язані налигачами корови. Люди були аж сірі од пилюки та втоми, вони ковзали по Твердохлібові байдужими поглядами, видно було, що не один день у дорозі. Ось прогуркотіла мимо запряжена волами мажара, за нею ішов босоніж дід у крислатому брилі, в полотняних штанях, а на гарбі стара й молодиця. Молодиця, вивільнивши грудь, годувала немовля. Вона теж ковзнула по Твердохлібові невидющим поглядом. Сиділа наче не на гарбі, не на виду всього міста, а в себе вдома.

Іноді проходили вантажні машини, вони нетерпляче сигналили, пробиваючись поміж підводами, і машини теж були вщерть навантажені домашнім майном, а зверху сиділи жінки й діти або лежали поранені. І все те сунуло, сунуло, сунуло, і здавалося: кінця-краю не буде отому потокові.

Сівши на бричку, Твердохліб рушив не центральною, захряслою підводами вулицею, а бічними провулками, тримаючись ближче до річки. І зітхнув лише тоді, як перебрався через залізницю та лишив за собою ущент зруйнований млин: фашисти вже двічі бомбили Хоролівку. Він тепер уже не мав сумніву, що доведеться евакуйовуватися. Як тільки добрався до села, скликав негайно актив.

Активісти зібралися в його кабінеті. Сиділи, курили, перемовлялися тихенько, прислухалися до того, що діялося на заході. В усіх стривожені, похмурі обличчя, кожен, напевно, думав, що воно діятиметься, як у село прийдуть гітлерівці.

Довго не починали — десь подівся заступник. Твердохлібові врешті набридло чекати. Сказав роздратовано:

— Семеро одного не ждуть! — І, звівшись за столом, коротко розповів, для чого всіх скликав.

— Попереджено суворо: ворогові не лишати ні крихти! Чого не зможете вивезти — знищити або спалити! — І повторив те, що сказав у райкомі: — Прийде — хай попелом давиться! Які в кого є конкретні пропозиції?

Залягла гнітюча мовчанка. Люди тупили погляди. І лише тоді, як Твердохліб, постоявши, сів і під ним болісно рипнуло крісло, хтось із заднього ряду тихенько спитав:

— А як же з хатами?

— Хати наказано не чіпати,— відповів Твердохліб.— Хоча

я особисто спалив би все. Щоб німцеві не було де і голову

притулити. і

Замовкли ще дужче.

— Можна два слова? Приходько, Микола Васильович.

— От ви, Володимире Васильовичу, сказали, що коли б ваша воля, то й село за димом пустили б.