Біль і гнів - Дімаров Анатолій

То ж то й воно!..

— Дозвольте подумати? — тихіше уже Твердохліб.

' — Подумайте,— секретар.— От вам папір, олівець, сідайте ЇЙ пишіть...

Одійшов Твердохліб в кінець довгого столу, за яким засідали члени бюро, замислився: кого писати? Нешерета?.. Можна було б і Нешерета: голова ж сільради, комуніст, кому ж іще й бути в партизанському загоні!.. Але одна справа — в мирний час, а інша — у воєнний... Хіба можна поручитися, що Нешерет воюватиме як слід, коли він і власної тіні боїться?.. Ні, дядькові Петрові вже краще кудись на Урал, хай там помагає кувати перемогу...

Свого першого заступника теж, повагавшись, одкинув. Тиждень тому вписав би, а зараз не міг. Не міг поручитися за нього партійним квитком після однієї розмови! В конторі, пізно увечері, коли залишилися вдвох.

"Що ж воно коїться, Володимире Васильовичу: одступають та й одступають на заздалегідь підготовлені позиції?.. А коли нарешті зупиняться?.. За Уралом?.."

"Ти мені кинь! — визвірився тоді на нього Твердохліб.— Звідки ворожу цю плітку узяв?"

І хоч заступник потім клявся-божився, що то просто так про Урал ляпнув, не подумавши, Твердохліб все одно не запише його до списку.

Комірника можна було, комірник по-справжньому йому відданий: кожне слово його стереже, але й за комірником немало гріхів водилося. І хтозна, як він себе поведе в скрутну хвилину...

Хіба що Колядка?.. Директора школи і теж комуніста?.. А історія з отим заарештованим учителем?.. Записали ж йому тоді сувору догану за притуплену класову пильність... Ні. не можна й Колядка!

Бригадира згадав, не Миколу Приходька, а іншого. Цього можна було б записати, в цього анкета чиста, і правильну лінію веде, так дуже ж до своїх родичів прихильний! А в партизанському загоні про родичів забудь, бо на те й боротьба: жорстока, нещадна...

І бригадира одкинув.

Іще подумав про Ганжу. От кого б у партизани! Учасник же громадянської, голова комнезаму, радянську владу, можна сказати, за пазухою коло серця носив... Носив... Ото ж то й воно, що носив... А в тридцятому році взяв і схибив... То де гарантія, що не схибить і зараз?..

Так і не записав нікого до списку.

— Написали? — врешті спитав секретар.

— Не написав,— глухо Твердохліб. Про свої сумніви говорити не став — сказав інше: — Подумати треба, порадитись — це ж не на весілля!

Секретар глянув невдоволено. Зате Путько Твердохліба під захист узяв: одразу видно, що в "синка" висока класова пильність. Тут крізь десяток сит просіювати треба, щоб непевний елемент в наші ряди не затесався, або ще гірше: фашистський лазутчик.

Прокурор теж підтримав Путька. Не згодився з ними лише начальник міліції. Молодий, нещодавно призначений, і вдачі, видать, запальної. Як так перебирать та роздумувати, то дочекаємося, що партизанський загін німці нам формуватимуть! Ви що, зведень не читаєте?..

— Читаємо,— примружив очі Путько.— Тільки не панікуєм, як дехто...— І, повернувшись до першого, який мовчки слухав суперечку: — Моя думка така: краще зовсім загону не мати, аніж хоч одного сумнівного елемента до того загону зарахувати!

— А директива? — нагадав секретар.

— А я що, супроти директиви? — аж розсердивсь Путько.— Я за всі директиви обома руками... Тільки я проти того, щоб допускати в партизанський загін будущих шпигунів та зрадників.

— Гаразд ми до цього питання повернемось,— відповів секретар.— А ви, товаришу Твердохліб, все ж подумайте: кого зможете рекомендувати в партизанський загін.

— Добре, подумаю,— прощаючись, пообіцяв Твердохліб, хоч наперед уже знав, що нікого не зможе порекомендувати.

Одразу ж за Хоролівкою, як тільки піднявся на горб, прослались лани. Хліба майже скрізь скошені, поля всіяні копами й полукіпками, де-не-де височіють уже й скирти А он там висить хмарою курява, лунає гул молотарки. Працюють переважно жінки й підлітки, чоловіків майже не видно, хіба що біля барабана молотарки. Та й то як не голова лиса, то борода сива. Війна ж

І вперше з тривогою подумав Твердохліб, що війна може прийти і сюди, а він, чесно кажучи, не був до цього готовий.

Досі надіявся, та що там надіявся — був переконаний твердо, що наступ фашистський не триватиме довго. Спершу всім твердив, що німці далі старих наших кордонів не дійдуть, там і захряснуть; коли ж гітлерівці прорвалися через старий кордон і в зведеннях став згадуватися Житомирський напрям та запеклі бої під Одесою, Твердохліб усі надії поклав на Дніпро, їздив же на республіканську нараду до Києва, і в очах його досі довжелезний міст через річку, і як він дивився у вікно вагона, вражений могутнім розливом ріки, водяним безмежжям Дніпра. Та жодній у світі техніці не подолати такої перепони!

А тепер виходило, що може і подолати.

І чим довше роздумував Твердохліб, тим неспокійніше, тривожніше ставало на душі. Досі звичний ритм життя ламався, насувалося щось нещадне та невблаганне, і він ще не знав, що мав робити. "Піду в партизанський загін,— подумав нарешті.— Все за димом пущу й піду!"

Недалеко от Тарасівки зупинився: почувся якийсь ніби гул. "Літаки?" Але літаків не було видно, як не вдивлявся у небо, гул же докочувався із-за обрію, і Твердохліб, звівшись на бричці, повернув туди голову. Там гуло й гриміло то тихіше, то дужче, і весь довколишній степ, з його стернями і стогами, копами й полукіпками, з хуторами і селами, враз мов укрився холодною тінню. "Оце воно й починається!" — подумав Твердохліб. Опустився в бричку, погнав щодуху коня.

Біля контори товпилися стривожені люди. Тут були й комірник, і Твердохлібів заступник, і бухгалтер з рахівником. Всі вони стояли, повернувшись до заходу, і прислухалися, як прислухався щойно Твердохліб, і обличчя у всіх були бліді і напружені.

— Володимире Васильовичу, чули? — запитав розгублено заступник, як тільки бричка зупинилася.

Твердохліб нічого не відповів. Злізав не поспішаючи, з перебільшеним спокоєм, бо всі дивилися на нього, дивилися так, наче од нього залежала гримітиме й далі на заході чи затихне. Зліз, підібраний і строгий, повів по присутніх суворими очима:

— А ви б прислухалися поменше! Чого вуха наставили? Розійшлися: хто в контору, хто в двір, один лише заступник

продовжував м'ятися біля Твердохліба: хотів щось, мабуть, сказати, та все не наважувався. "З таким навоюєш!" — подумав Твердохліб, поглядаючи на нього неприязно.

— Ну, що ще?

— Володимире Васильовичу, Приходьків Микола в селі об'явився.

— Як об'явився?

— З німецького полону прибіг.

— З полону? — вражено перепитав Твердохліб. Так і не дійшовши до контори, повернув круто на вулицю.

Заступник іще щось розповідав, за ним поспішаючи, але Твердохліб його вже не слухав. "Не встиг одного куди слід одправити, інший об'явився!"

Чомусь пригадав, як виряджали мобілізованих. З музикою, мітинг біля клубу на площі, і як він, Твердохліб, виступаючи, наказував бити ворога міцно й нещадно, показати, на що здатні тарасівці.

Показали!

Завернув у двір Приходька, в розчинені настіж ворота. У вікні появилось чиєсь обличчя, та одразу ж і зникло. Не зупиняючись, пройшов у сіни, одчинив навстіж двері.

Там сиділи за столом і всі, як один, насторожено дивилися на нього. На столі парувала картопля, жовтіло нарізане сало, біліла цибуля, а в літровій пляшці тремтіла каламутна рідина: видно, її щойно поставили. Між батьками сидів Микола: жовтий, худющий, одні лише кості та очі, великі й блискучі, наче у хворого. А поруч з ними — Васильович, Нешерет, а там уже решта Нриходьченків, більших і менших, чорт їх і порахує!

— А, гість дорогий! — схопився з-за столу Іван.— Та заходьте, не стісняйтеся! Банько, Мишко, ану киш відсіля!

Два найменші Приходьченки зірвалися із стільців, звільняючи місце. Але Твердохліб не поспішав сісти за стіл.

— З якої це радості розгулялися? Весілля чи поминки?

— Синок з війни повернувся.

— Синок? — мов здивувався Твердохліб.— А що, війна вже скінчилась?

Твердохліб ступив до столу, подививсь на Миколу. Той схопився назустріч, простяг тонку руку.

— Здоров, вояко, здоров! — сказав до нього Твердохліб, але руки не подав.— Поранило, чи за інші геройські діла командири одпустили додому?

— Та він з полону німецького втік! — пояснив за сина Ін.пі.— Із самих зубів видерся.

— З полону? Щось я не чув, щоб указ такий був: фашистам у полон здаватися. Може, ви, товаришу Нешерет, чули?

Нешерет, який уже сидів ні в сих ні в тих (не радий був, що Й зайшов!), поспішив відповісти, що указу такого не було.

— Про брехливі чутки був, а про плєч не було. Натурально...

— Бач, таки не було. То, може, Микола сам такий указ написав? Всім до фашистів у полон — і війні кінець!

В Миколи вже трусилися' губи, опустились, аж мовби :шамалися, плечі. І, глянувши на племінника, який ось-ось не витримає: заплаче або закричить на Твердохліба, поспішив йому на допомогу Васильович:

— Даремно ви так,— дорікнув Твердохлібові.— Хіба ж можна: не вислухати, не розпитати, а відразу — мокрою рядниною! Ви узнайте, а тоді вже й судіть.

Твердохліб гостро блиснув на Васильовича, хотів щось сказати йому, щось різке й образливе, але стримався. Натомість :шопу повернувся до Миколи, зігнав з обличчя останній слід глузливого усміху, і воно одразу ж стало важке та нещадне.

— Ну, от що: як ти там німцям здавався — розберуться. (л.огодні ще можеш погостювати в батьків, так тому й бути, а :митра щоб — у райвійськкомат! Підвода вранці йтиме — заїде.

І Іовернувся й пішов. І Нешерет слідом за ним. Чули у хаті, як він уже у дворі вслід гукав:

— Володимире Васильовичу, та заждіть-но!

Важка, гнітюча тиша запанувала в хаті. Всі були як у воду опущені. Федора вже трусилася од німого плачу, веселий, завжди безтурботний Іван щулився, кривився, а Васильович понуро качав кульку з хліба. Микола ж раптом звівся, став вилазити з-за столу.

— Мамо, загорніть щось у дорогу. Я зараз і піду...

— Та куди ж ти? — кинулася до нього Федора.—Та ти ж і пе дійдеш.

— Дійду!

— Та, Йване, чого ж ти мовчиш? Хоч ти йому що скажи! Блідий Микола все виривався з материних рук:

— Якщо вони так — і ноги моєї не буде!

Аж задихнувся від образи. Аж зблиснули запечені сльози.

— А при чім же, сину, батьки? — лагідно запитав Васильович.

— Піду все одно! — впирався Микола. І, зірвавшись на крию — Він там був, щоб полоном мені допікати?! Він там був?!

Захлинувся, подавивсь, упав головою на стіл.