Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Він, може, так і зробив би, коли б не свині. Розбіжаться, розкотяться — спробуй уночі їх збирати!

♦Рушимо, як тільки стане світати!"

Сказав *на добраніч" та й пішов до свого воза, де була дружина й діти.

Дружина послалась коло воза — діти вже спали.

— Вечеряли? — втомлено запитав Твердохліб.

— Та ледь нагодувала,— відповіла Маруся.— Ложку од рота одірве і засина. Сідай хоч поїж.

— Я вже повечеряв,— збрехав Твердохліб.— Лягай спати.

— А ти?

— Ляжу і я. Ось тільки обійду табір та й буду лягати. А ти не жди мене, спи.

Повернувся за півгодини. Тихенько роззувсь, роздягнувся, примостив пістолет під подушку, поліз під ряднину. Випростався натомленим тілом, зітхнув. Дружина ворухнулася, повернулась до нього, поклала йому на груди м'яку теплу руку:

— Ти й досі не спиш? — здивувався: у самого, як тільки ліг, почали злипатись повіки.

— Як вони гудуть та й гудуть,— поскаржилась Маруся.— І мес паче над головою. І

— Л ти не прислухайся.

Маруся ще ближче підсунулась до чоловіка:

— Володю, що воно буде?

— Нічого не буде! — відповів трохи сердито: тут спати х( )чсться, а їй припекло з розмовами! — Ось зупинимо фашистів, одженемо та й вернемось додому. Давай уже спи! — Провів долонею по обличчю дружини, і долоня враз стала мокрою.

— Плачеш?

Дружина схлипнула не криючись. Тулилася щосили до нього, німо тремтіла.

— Та що з тобою?

— За тебе боюся, Володю. Як лишилася наодинці з дітьми, и к надумалась...

— За мене? Найшла за кого боятися! Краще спи, а то илвтра вставати вдосвіта.

Обійняв дружину за плечі, приласкав, приголубив, і вона, :іаспокоївшись трохи, заснула. Невдовзі заснув і Твердохліб.

Над табором м'яко погойдувалася тиша. Лише з темного неба тривожно доносився гул літаків. Заблукані поміж мільярдів :"ірок, вони, здавалося, були приречені літати там вічно: в чорній крижаній порожнечі, одірвані назавжди од землі. І стогнати, пробиваючись гулом у зоряній безвісті. А коли долітали до табору і були вже над головами поснулих людей, тоскний той гул ставав одразу ж зраділо-прискореним, хижим і жадібним.

Та ніхто не дослухався зараз до того гудіння. Тарасівці, дорослі й малі, спали як мертві, спав навіть сторож, примостившись під копицею сіна, яку мав оберігати й од якої — знав це напевне — завтра не лишиться й сліду.

Не спав лише комірник.

Розмова зі сторожем не минула для нього безслідно. Він хоча й кричав найголосніше од усіх: *Що ти, дядьку, мелеш! Які там німці можуть бути під Полтавою!" — але повірив у ту чутку одразу. Він тому й кричав, що повірив, і боявся, щоб про це не здогадалися односельці.

Ще в Тарасівці, коли Твердохліб об'явив евакуацію, довго вагався: їхати чи не їхати. Не те що не вірив у прихід ворога — у цьому не мав найменшого сумніву! Особливо коли довідався, що фашисти перейшли Дніпро. Хоч десь у душі, поруч з думкою про неминучу окупацію, ворушилася надія, що, може ж таки, станеться чудо й наші зупинять німців. Дуже ж бо жалко розставатися із звичним укладом життя: він просто себе уявити не міг поза колгоспною коморою, набитою всіляким добром, без в'язки ключів, що приємно обтяжувала кишеню. Без тієї спокійної ситості, до якої давно звик, якої і в гадці не мав зрікатися, аби не війна.

Тож він надіявся до останньої хвилини. Надіявся навіть тоді, коли не дозволив жінці брати з собою все домашнє майно: все оте начиння, що ним непомітно обростає людина, як дерево мохом. Кинув на воза лише пару подушок та ряднину, щоб було на чому спати. Корову ж, дві свині й троє овечок лишив у сусіда, заздалегідь про це з ним домовившись. Сусіда ж попрохав наглядати і за хатою.

А тепер, після розмови із сторожем, надія на те, що наші невдовзі повернуться, згасла. Та й чи повернуться взагалі? Отака ж сила страшенна: тисне і тисне.

Він лежав і роздумував. Чим довше думав, тим безнадійнішим здавалося йому становище наших. І хто його зна, як зустрічатиме німець тих, хто втікав од нього? Може, одразу до стінки та й кулю в лоб? А як застукають серед дороги на возі? До того ж ішлося напевне, адже недарма люди кажуть — ворог уже під Полтавою.

Не міг більше лежати. Звівся, став біля воза. Оглянувся на захід: там миготіло, мов од сухих блискавиць. Подивився праворуч — і там мерехтить. Ліворуч — те саме. Лише попереду чорно, як у могилі. І вже здається комірникові, що стоїть він посеред вогняного кільця і кільце стискається та й стискається довкола нього. А вгорі, над головою, в прошитому гулом небі, один за одним ідуть літаки. Fíe встигне відгусти один, а вже другий заводиться невтомним гудінням.

Отут і скінчилося комірникове вагання: узувся, став поспіхом запрягати коней. Стерігся тільки, щоб не брязнуло, не стукнуло: не прокинулися щоб земляки. Увечері мов знав: поставив воза з самого краю, поближче до шляху. Виїде — жодна собака не гавкне.

Уже як запріг, став тихенько будити дружину:

— Явдохо, чуєш, Явдохо.

— Га?!

Комірник аж присів:

— Тс-с-с. Збирайсь, та поїдем...

— А що, вже рушають?

— Додому, поїдемо,— сердився комірник.— Німці вже всюди.— Сказав і одразу ж сам тому повірив: аж за плечі од ляку взяло!

і Явдоха швиденько схопилася, стала збиратись. Комірник Ігим часом підібрав постелене сіно: як не квапився, а не міг іого допустити, щоб пропадало добро. Хотів усмикнути ще і з сопи, але побоявся — почують. |

— Сідай,— прошепотів дружині.

і Узяв коней за поводи, повів за собою. Аж на дорозі зважився,

і"иліз на віз, погнав коней на Хоролівку.

І Комірникову відсутність тарасівці помітили вже у дорозі.

І

Зняли свій табір ще в темряві: прокинулися од натужного >еву моторів. Хтось збігав на шлях, звідки линув отой рев. Іовернувся з лихою вістю: одступають наші війська. Мовчазний досі табір ураз сповнився метушнею, криком. З горем пополам дібралися та й рушили до шляху.

І вже як од'їхали добрий десяток кілометрів та добре розвиднілося, додивилися, що нема комірника. Твердохліб Згарячу хотів був послати верхом когось назад, та одразу ж і Іроздумав: довкола коїлось таке, що не до комірника.

Військові, які рухались машинами і які їх розбуркали, давно щезли на сході. Шляхом заволоділа піхота. Це були переважно частини, які щойно вирвалися з бою: побиті, потріпані ворогом. Виснажені до краю, сірі од утоми, у подраних, проїдених сіллю гімнастерках, ішли невеликими групами, колонами, і иидно було, що в колонах отих утримує їх уже не дисципліна, пе страх, а щось більше, щось вище, ніж команда командира.

З жалем і болем дивилися тарасівці на бите і нищене, але до кінця так і не знищене військо. На молоденьких солдатиків, таких дрібних, таких ще дітей, що гвинтівки, які погойдувалися в них за плечима, здавалися більшими од самих вояків.

Жінки поспіхом розв'язували вузли з їстівним, вже не думаючи, що самі будуть їсти, та бійці щось не дуже накидалися на їжу.

— Попить би, мамашо!

— У вас немає водички?

Твердохліб давно вже зліз із брички: оддав під поранених. Пересів на жеребця і вже звідти скомандував підбирати поранених на підводи, хоч команда ця й непотрібна була: на кожній і так біліла бинтами як не голова, то руки.

Рухатись од цього, звісно, стали не швидше. Вщерть набиті вози вищали колесами, коні часто зупинялися, особливо під гору. Курява стояла хмарою. Збита ногами, столочена підковами, ратицями, переповнювала непорушне, без жодного подиху повітря, а сонце мов заповзялося посмажити на смерть людей. Спльовуючи сіру слину, люди мовчали. Осатанілий Корній

8 А Дімаров

225

шмагав свиней, які лягали на дорозі. Коли під'їжджав Твердохліб, Корній, забувши про всі ранги й відстані, кричав люто на

ГОЛОВу:

— Заберіть їх к лихій матері! Або самі женіть, як вони вам такі дорогі!

Голова й сам уже бачив — свині далі не підуть. Він метався по шляху в надії знайти командира, який прийняв би од нього свиней, та командири дивилися на нього, мов на божевільного. А один, худющий, аж чорний, з запаленими од безсоння очима, так накинувся на Твердохліба, наче той йому запропонував не свиней, а фашистів. І Твердохліб завбачливо одгіхав подалі.

Заспокоївшись трохи, спробував востаннє збутися свиней. Вибрав командира не такого сердитого й похмурого, довго йшов поруч (для такої оказії навіть спішився), угостив тютюном. Командир нічого: подякував, навіть підніс Твердохлібові огоньку прикурити, але коли той, зібравшися з духом, заїкнувся про свиней, аж руками замахав:

— Та чи ти, чоловіче, при своєму? Тут німці насідають на п'яти, дай Боже самим уціліти, а ти про свиней. Кидай їх к бісу або постріляй!

Виручила його, хотів він того чи не хотів, ворожа авіація. Перед обідом небо раптом наповнилось гулом. Рух на дорозі одразу ж завмер, а гул наростав, насувався невблаганно на закляклі колони. І коли все довкола задзвеніло од могутнього реву, люди врешті побачили літаки — вилітали просто із-за сонця.

Усе одразу змішалося, сипонуло з дороги.

Якийсь військовий, що їхав на Тетяниній підводі, вирвав у Івася віжки і, звернувши з дороги, став батожити нещадно коней. Коні понеслися вскач, віз кидало то в один бік, то в другий. Тетяна вчепилася однією рукою в сина, а другою в підводу: єдине, чого вона боялася зараз, не випасти, не загубити Івася. А вгорі ревіло, стогнало, свистіло. Так вищати могло лише залізо, коли його терзають на шмаття. Коні мчали, як несамовиті, військовий, звівшись на широко розставлені ноги, невпинно батожив коней, і коли всім, що були на возі, почало вже здаватися, що вони уникли небезпеки, бо дорога лишилася далеко позаду, один із поранених закричав перелякано:

— Летить!

Тетяна глянула вгору і побачила одразу ж літак, який падав прямо на них. Хижо націлений ніс розсікав із свистом повітря, а чорні шасі здавалися випущеними кігтями.

І Бійці сипонули з підводи на землю. Зіскочила з сином і

[Істяна — впала на груддя, обличчям донизу. Виск наростав,

[прошивав її всю. З усіх сил учепилася в землю, і земля раптом

[щригнулася в гуркоті. В обличчя1, щось ударило — гаряче й

Чадно. 1

! Коли трохи отямилась, одразу ж подумала про сина. Івася коло неї не було — уже стояв коло воза. Тетяна хотіла гукнути, щоб не стовбичив — лягав, але в той же мент побачила двох бійців, які бігли до воза. Тетяна зірвалась на ноги, бо здалося, що бійці біжать на її сина. Обоє були з гвинтівками, і щось страшне й відчайдушне світилося в обох.