Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Тож і Світлич-ному не лишалося нічого іншого, як зашитися глибше в ліс.
І тут наткнувся на капітана. Навіть спершу не на капітана, а на одного з гармашів; той раптово вийшов із-за стовбура, заступивши дорогу Світличному, та одразу ж, упізнавши, кивнув головою: "Проходьте!" Федір ступив далі і побачив ще кількох гармашів, серед них — капітана.
Капітан сидів на землі, притулившись до стовбура спиною, права забинтована рука лежала в нього на колінах і здавалася куцішою од лівої. Федір придивився пильніше: таки куціша, обрубана майже по лікоть, і там, на кінці, було намотано найбільше бинтів, і бинти були рудими од крові. Капітан був дуже блідий — якоюсь синюватою блідістю, але обличчя було таке ж рішуче, як і завжди. Побачивши Світличного, капітан пильно і строго подивився на НЬОГО:
— Де ваші бійці?
— Л кат їх знає! — махнув рукою Світличний і втомлено опустився на землю.— Які там полишилися, а яких переймай тепер аж під Ковелем. Якщо добіжать. Хіба це війна!
— Війна! — жорстко відповів капітан. Хотів ще щось додати, та враз зціпив зуби, аж хрумкнуло в роті, а обличчя почорніло од болю.
— В лікарню тобі б, капітане! — жалісливо сказав Світличний.
Капітан помовчав, заплющивши очі. А коли розтулив, погляд його був холодний і чистий.
— Опанасенко, карту!
Гармаш із трикутниками сержанта на чорних петлицях розстебнув капітанів планшет, розгорнув розмальоване полотнище. Капітан, схилившись над картою, довго її роздивлявся, і Федір відчув, що зараз вирішується їхня доля, що від того, наскільки вдало капітан вибере напрям, залежатиме — проберуться вони до своїх чи потраплять ворогові до рук. Урешті капітан твердо накреслив пряму лінію — через зелену пляму лісу, в якому вони оце зараз сиділи.
— Тут стоять наші. Підемо сюди.
Всі враз повірили, що там таки наші. Лише Федір запитав:
— Далеко?
— П'ять кілометрів.
Гармаші стали вмовляти капітана, щоб він дозволив себе нести. Федір теж прилучився до них:
— Та ти ж, чоловіче, й не дійдеш! Капітан відповів непоступливо:
— Дійду!
...І він таки й справді дійшов би, аби не німці, які наче тільки й чекали на те, коли вони виткнуться з лісу.
Ніколи ще не відчував себе Федір таким беззахисним, таким безборонним. Відпустивши їх метрів за триста од узлісся, фашисти відсікли дорогу назад кулеметним вогнем, а потім стали їх розстрілювати один по одному. Вони металися на рівній, як стіл, площині, а їх били на вибір то одного, то другого. Одним з перших упав капітан. Кулі просто роїлися довкола, а проклятому — вигонові не було кінця-краю, і коли Федорові вже здавалося, що більше не витримає і ось-ось упаде — перед очима раптом виросла стіна верболозу. Він улетів у той верболіз і одразу ж, заплутавшись, упав. Далі вже повз; зі стогоном хапаючи повітря, а кулі свистіли довкола, обсипали його збитим листям, врізаним гіллям. Та ось грунт став западати донизу, верболіз ураз розступився, і він опинився перед великим болотом.
В тому болоті й кис Світличний аж до вечора.
Фашисти довго його шукали, а може, й не тільки його — ходили понад болотом і час од часу кричали: "Іван, виході!" Пускали короткі черги в очерет, і тоді Федір, який забрався глибше, пірнав з головою. Німці врешті пішли, але Федір довго не вилазив — йому здавалося, що вони лишили засідку. Лише як стемніло, обережно виповз на берег.
Вимок до нитки, все на ньому аж хлюпотіло, в чоботях чавкотіла вода. Та він не став викручувати одяг — гайнув одразу ж до лісу. Аж там роздягнувся, роззувся, довго розтирав груди і спину, щоб хоч трохи зігрітися, а потім став натягати вологу холодну білизну.
Одягнувшись, поліз звичним рухом до кишені за цигарками. Не намацавши пачки, пригадав, що він засунув останню цигарку за вухо перед боєм,— лапнув за вухом, хоч наперед знав, що там нічого не знайде. Тихо вилаявся, опустився на землю, прогріта за день земля пашіла теплом, Федір припав до неї, заплющив натомлено очі.
Перед очима одразу ж виникли оті залишені окопи, і фонтани вибухів, і напружені спини ворогів, що тікали, і гурт полонених. Розплющив очі, щоб нічого того не бачити. Лежав і змушував себе думати про Олесю, про дітей: "Що з ними?" Чи встигли вирватися з оцього пекла?"
Незчувсь, як і заснув...
Прокинувся на світанку. Спросоння ніяк не міг зрозуміти, як опинився в лісі. Та тут враз здригнулася земля, гуркнуло раз і вдруге, десь далеко над лісом, майже на обрії, розлилося криваве сяйво.
Пригадався вчорашній день і те, що сталося. Не роздумуючи, подався на схід, де мали бути наші війська.
Як і вчора капітан, як тисячі, мільйони його співвітчизників, він іще думав, був упевнений — ворог далеко не пройде, за десять, у крайньому разі за двадцять кілометрів од кордону його зупинять наші частини, зупинять, перемелють у коротких оборонних боях і поженуть на захід. Він твердо вірив у близьку перемогу над ворогом і на мить не сумівався в тому, що за кілька годин вийде до своїх.
П'ятнадцятий день війни Світличний зустрів уже на старому кордоні. Простував глухою лісовою дорогою у безвість. Вона то звивалася поміж могутніми стовбурами, чіпляючись за товстелезне коріння, то вилазила на просіку й тоді стрімко бігла вперед, пряма, як стріла, уквітчана лісовими скромними квітками. Часом, ніби злякавшись власної сміливості, завертала у нетрі, в густий непролазний чагарник, у царство моху й папороті, постійної сирості й сутінків і отієї зосередженої, віками відстояної тиші, що нагадувала застигле болото. Іноді дорога спускалася донизу, в зарості осики й вільхи, і тоді поміж ослизлим корінням, перегнилим листям і перепрілим ломаччям, поміж отією лісовою понурістю зблискував несподівано ясний і чистий ручай, вистелений таким перемитим та білим піском, що аж хотілося набрати його в долоні.
Дійшовши перший раз до такого ручая, Світличний одразу ж схилився до води. Побачив чуже схудле обличчя, геть заросле щетиною, розкуйовджену кучму чуприни. Напившись, Федір довго вмивався, намочив навіть голову, причесав п'ятірнею волосся. Від того, що випив води, ще дужче захотілося ЇСТИ: ось уже другу добу не мав макової зернини в роті. Учора хотів розжитися їжею, та на хуторі, до якого вибрався з лісу, стояла німецька машина і юрмилося повно німців. Він давно вже повитрушував кишені в надії знайти хоч дрібку тютюну і, коли лягав спати, марив цигаркою.
Тож першою думкою, коли Федір вийшов на велику галявину і побачив людське житло, була думка про куриво.
Хата стояла не посеред галявини, а ближче до дерев, мов ховалася од людського ока, така нужденна, така ветха й запущена, що важко було повірити, щоб у ній хтось жив. Та Світличний на всяк випадок трохи постояв, хоронячись за кущем ліщини,— чи хто не появиться. Ніхто, однак, не виходив, почорнілі двері, здавалося, не відчинялися бозна-відколи. Федір вийшов на галявину.
Перш ніж одчинити двері, спробував заглянути досередини, але єдине віконце було завішане фіранкою, і тоді Федір ступив на такий же ветхий, як і сама хата, ґанок, пхнув од себе двері.
Зайшов у сіни, потупотів, щоб попередити, якщо є хто живий, і одчинив двері в кімнату. Одчинив і застиг на порозі: хата дихала такою чистотою, що Федір аж подивився на свої запилені, давно не чищені чоботи.
— Чи є хто живий? — запитав од порога.
За високою піччю, що займала майже півхати, зашамотіло, колихнулася полотняна завіса, і на Федорів голос повагом вийшов величезний чорний котище. "Тьху, щоб ти сказився!" — аж здригнувся Світличний. Кіт же, поставивши хвоста трубою, вийшов на середину, сів, засвітив на гостя зеленими очима.
"Кіт є, де ж відьма?" — подумав Федір, і тільки подумав, як котяра повернув голову до завіски; Там знову щось зашамотіло, зачовгало, і до хати викотилося щось таке згорблене й скорчене, таке висушене та до землі пригнуте, що його важко було назвати й людиною. Вбране в довгу синю спідницю і в темну кофту, пов'язане темною хусткою.
— Добридень, бабуню! — звернувся Світличний.
— Добрий день, паночку добрий! — проспівала несподівано дзвінким голосом стара.
Світличному мимоволі згадався лісовий струмок з чистою джерельною водою. Та ще більше вразило, коли жінка звела до нього обличчя: міг би заприсягтися, що ні в кого досі не бачив таких ясних та чистих очей. "От тобі й відьма!"
— Ви самі вдома? — запитав у надії, що отам, за ширмою, є хтось молодший.
— їдна, паночку, (дна.
— І вам не страшно одній?
— Мені вже, паночку, ніц не страшно.
— А як хто візьме та й задушить?
— Задушить, то й на здоров'ячко.
Однак очі, ясні та жваві, говорили про інше.
— Та-а-ак,— збентежено підніс руку до вуса Світличний: усього чекав, тільки не зустрічі з отакою лісовою печерицею. Та що б там не було, а курити хотілося все дужче. Потягнув носом повітря, але тютюном і не пахло. І, посмутнілий, Світличний ще раз запитав: — То, ви, бабуню, отак одні й живете?
— Чом їдна — з сином жию,— охоче відізвалась стара.
— А де ж ваш син? — враз пожвавішав Федір.
— Пішов ще вчора й до міста.
— А скажіть, бабуню,— уже зовсім улесливо звернувся Федір,— він у вас не курящий?
— То паночок хоче курити? — одразу здогадалася стара.
— Душа, бабуню, горить!
— То я паночкові дам, мені того зілля не шкода. Тільки попрошу паночка вийти із хати та смалити надворі.
Пішли в сіни, за нею, мов прив'язаний, кіт, а за котом — Федір, ковтаючи слину...
— Х-х-ху, оце накурився! — сказав згодом Світличний, досмаливши п'яту цигарку.— Оце спасибі, бабуню,— повік не забуду!
Стара, яка стояла осторонь,— остерігалася вдихнути того диму ядушного, всміхнулася, запитала лукаво:
— Мо', паночок чогось і поїли б?
— Та не відмовився б! — уже зовсім весело Федір.
— То прошу паночка до хати...
— Х-х-ху! — ще раз сказав Федір, одкладаючи ложку.— Ну, спасибі: наївсь-напивсь — царем зробивсь!
Сидів за столом — не хотілося й рухатись. Уже й очі стали злипатися, і голова хилитись донизу: ех, лягти б оце десь у холодочку! Але треба рушати в дорогу.
— Дякую, бабуню, за все. Може, доведеться коли ще зустрітись, то не забуду — оддячу.
— Е-е-е, нема за що, паночку! — одмахнулась стара.— Аби тільки паночкові на здоров'я,— Помітила, мабуть, що гість клює носом (від таких очей хіба що сховається), спитала: — То, мо', паночок і перепочили б?
"А й справді! — одразу ж погодився подумки Федір.— А чому б і не спочити? Хто мене в шию жене? Передрімаю годинку та й рушу".
— Я, бабуню, не проти, аби у вас сіно було...
— Сіно? А на горищі.
