Українська література » Класика » Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Господар покивував головою, а його гостренькі очиці все пильніше придивлялись до прибульця. Федора було насторожило оте споглядання, він навіть подумав, чи не стрічались вони де, але в господаря було таке невиразне, безлике обличчя, що хоч би де й стрічалися, то Світличний навряд чи й міг би його запам'ятати. До того ж він так натомився, що не хотілось і ворушитися, а хазяйка вже лаштувала постіль. Та й дрімота зморювала його, очі злипалися, Федір знав, що не піде звідси нікуди — зараз ляже й засне.

Прокинувся од того, що хтось грубо торсав його за плече. Розплющив очі: хата знову була | заллята світлом, а над ним стояли три поліцаї, і один з них, певно, старший, торсав нетерпляче Федора за плече, торсав і сердито командував:

— Ану, вставай — розіспався!

Федір звівся і лишень зараз побачив господаря— той виглядав із-за поліцаїв, а на безликому обличчі його написано було якесь торжество. Недарма ж увесь вечір так придивлявся. Федір подумки вилаяв себе, що не постерігся, а легковажно ліг у постіль.

— Документи! — зажадав тим часом старший.

У нього було непривітне обличчя з квадратним важким підборіддям і навислим над очима надбрів'ям. Люди з такими обличчями підозрілі, недовірливі. Світличний подумав, що йому цього разу не так легко буде викрутитись.

— Які документи, пане начальнику? — запитав якомога невимушеніше Федір.— Які можуть бути документи у в'язня?

Старший підозріло подивився на Світличного.

— Так не маєш документів?

— От хрест святий, що не маю! — забожився Світличний.— Червоні не дали — самі утікали, а німці, визволителі наші, сказали, що вже дома видадуть нам документи.

— Тоді пішли з нами. Збирайся!

У постерунку було так загиджено, наче поліцаї для того тільки сюди і приходили, щоб курити і плювати. Повсюди валялись недокурки, шкаралупи з насіння, огризки, а на єдиній лаві, загорнувшись у кожух, спав поліцай. Той навіть не звівся, коли зайшли до кімнати,— муркнув щось невдоволено, натягнув на голову кожух, повернувся обличчям до стінки.

Старший сів одразу ж до столу, такого ж брудного й обдертого, як і кімната. Дістав із шухляди учнівський зошит, видер аркуш паперу, стромив ручку в чорнильницю.

— Ну, кажи, хто такий?

— Та кажу ж, що втік із в'язниці!

— Не бреши,— мов якось аж нудьгуючи, сказав поліцай — Кажи правду!

Світличний удав із себе ображеного:

— Що ж казати, як ви не вірите.

— Ага,— якось аж задоволено кивнув головою поліцай.— Не хочеш признаватися. Якименко, а поклич Ничипора!

Ввійшов Ничипір — господар тієї хати, що в ній ночував Світличний.

— Ану, кажи, Ничипоре, що ти знаєш про нього! Ничипір гойднувся в бік Світличного, його чіпкі оченята

ще раз обмацали Федора, обмацали й засяяли радісно:

— Так це ж вони! От їй-богу ж, вони!

— Хто — вони, кажи ясніше.

— Та начальник з гепеву із Полтави!

— А ти звідки знаєш?

— Та як же не знати, коли я тамечки конюхом був! Я й коня їхнього знаю.

— Ну, як? — повернувся обличчям старший до Федора.— Будеш признаватися чи й далі брехатимеш?

Федір, якому вже втрачати нічого: все одно не повірять нічому, не одпустять... Федір глянув на Ничипора так, що той аж поточився од нього." Федір уже був і кулак затис — затопити падлюці у морду, та враз передумав." Повернувшись до старшого, сказав майже весело: — Так тому й бути,— пиши, пане начальнику. Записуй, тільки не мене одного, а й ще п'ятьох гепеушників. Тільки де вони зараз ховаються — так даром вам не скажу! Ціна? Ось моя вам ціна: розстріляйте зараз Ничипора — і всі п'ятеро будуть у вас у руках. Сам вас до них поведу, сам їх тепленькими й видам. То як: по руках, пане начальнику?

— Пане начальнику! — заволав, гепнувшись на коліна, Ничипір— За віщо, пане начальнику! Я ж вам вірою й правдою!"

— Встать! — сказав старший з досадою.— Хто тебе, дурня, стрілятиме! — хоч в очах його стояв жаль, що не може отак запросто полонити ще п'ять гепеушників.

— То я можу іти? — запитав тремтливо Ничипір: все ще стояв на колінах.

— Іди.

Ничипір, стогнучи, звівся. Пішов так, мов йому перебили хребет, поволік чужі ноги.

А Світличний, переконавшись, що його затія не вдалася, більш* нічого й не обіцяв поліцаям. Став тільки лаятись. Одводив душу, аж поки старший, зовсім розлютившись, наказав змотузувати його дротом, ще й кляп встромити до рота.

Зв'язаного і добре таки пом'ятого (коли його в'язали, то Федір одбивався, як міг), другого дня й одвезли Федора в Київ, до чотириповерхового будинку.

Грюкнули важкі двері, по той бік затупотіло і стихло, Федір лишився на холодній цементній підлозі, обличчям донизу.

Це була вузька довга камера, схожа на зацементовану яму: — цементними були й підлога, і стіни, і стеля, де ледве жевріла лампочка в дротяному плафоні. Жодного натяку на вікно, лише двері: масивні, окуті поржавілим залізом, з квадратними дверцятами на рівні обличчя і кругленьким у них вічком. Федір підійшов до дверей, заглянув у вічко і побачив такі Ж самі двері навпроти.

Під стіною стояло вузьке металеве ліжко з брудним плескатим ліжником і такою ж подушкою. І подушка, й ліжник наче ввібрали у себе весь відчай, всі сльози численних арештантів, закам'яніли од них і лежали важкими брилами.

Федір бридливо присів на край ліжка...

Сидів і розтирав набряклі, мов балабухи, руки. Там, де був дріт, виднілися чорні смуги, які глибоко повідалися в шкіру.

Одчинилися дверцята, появилися дві руки з алюмінієвою мискою й ложкою. "Сніданок!" Федір узяв теплу миску, поцікавився, чи не можна умитись. "На тім світі вмиєшся!" — відповів голос, і дверцята одразу ж зачинилися. Федір вилаявся, одійшов од дверей.

У мисці плескалося темне пійло, од нього тхнуло прілим буряком. Федір поводив, поводив ложкою, виловлюючи якесь підозріле лушпиння, а потім заплющив очі і, вдихнувши поглибше, припав до миски: це все-таки була рідина, а йому дуже хотілося пити. Його аж заканудило, але допив до кінця і лише тоді пожбурив миску на підлогу, а слідом за нею і ложку.

Знову сів на ліжко, затримав погляд на ложці, що валялася під ногами. Нагнувся, підняв, зважив у руці. Ложка була важкенька. Ті, що одливали її, не пожаліли металу, особливо ж на ручку: товста й незугарна, вона наприкінці звужувалася, закінчувалася шпичаком. Коли вдарити отакою штуковиною, то проткне ребра запросто. Федір злодійкувато оглянувся на двері, засунув ложку під подушку, а потім простягнувся на ліжку, щоб хоч трохи подрімати.

У дверях одразу ж грюкнуло, знайомий уже голос наказав:

— Не лежати! Не спати!

— А йди ти! — огризнувся Федір і демонстративно одвернувся до стінки.

— Не спати! — пролунало вже голосніше. Федір повернувся до дверей і обізвав поліцая фашистською курвою.

Здоровий ге вал у чорнім мундирі влетів у камеру й стусонув кулаком Федора в груди.

— Встати, заразо червона!

Федір одірвався од ліжника, вихопив ложку з-під подушки й щосили вдарив держаком у горло — під адамове яблуко. Кулак, що досі стискав Федора за комір, розтиснувся, й наглядач захитався, мов п'яний. З рота його чвиркнула кров, а потім він гримнувся на підлогу.

Федір поспіхом зачинив двері, припав до віконця, прислухався. Спершу нічого не чув, окрім стукоту власного серця, а згодом, трохи заспокоївшись, прочинив обережно двері, виглянув у коридор. Там пусто. Тьмяно розливалося світло — так, мабуть, освітлене пекло.

Наглядач же тим часом непорушно лежав. Федір глянув на чорний мундир, на блискучі чоботи, на кашкет, що одкотився аж у куток камери, й одразу ж вирішив, що має робити.

Мундир був йому в самий раз, наліз і кашкет. Ось лише з чобітьми довелося поморочитись: у Федора був дуже високий підйом, він завжди шив тільки на замовлення.

Та взув нарешті й чоботи: у вушко голки пролізеш, як припече! Ухопив роздягнений труп під пахви, виважив на ліжко. Прикрив зверху брудною зношеною ковдрою, а своїм піджаком витер, скільки міг, кров на підлозі й закинув під ліжко.

Рушив до дверей. Вони його притягували, як магніт, там була воля, був порятунок або й нагла смерть. Федір не знав, що чекає його попереду. Але все одно краще, ніж очікування тортур у камері. Одчинив знову двері, та одразу ж і причинив: почулась поспішна хода, а потім нетерпеливий голос:

— Романюк! Романюк!..

Федір зачаївся, а той, хто поспішав коридором, зупинився, постояв, певно, прислухаючись... ступив іще крок, трохи постояв, злісно лайнувся:

— От зараза: знову на кухню побіг! Ну, це вже скажу шарфюрерові!

Що він скаже шарфюрерові, Світличний так і не дізнався: кроки віддалилися, стихли. Тоді Федір знову одчинив двері й вийшов з камери.

Ще жоден коридор не здавався йому таким довгим, таким безконечно довгим. Федір біг, ступаючи на носки, щоб не тупотіти, а мимо мелькали окуті залізом двері камер, світили підозрілими вічками. І здавалося Федорові, що весь будинок стежить за ним, стереже кожен його крок, щоб у якусь мить ухопити, не випустити. Та ось коридор скінчився, він уперся в ще одні двері, набагато масивніші, ніж у камерах, Федір аж похолонув при думці, що вони замкнені, але двері одчинилися, і СВІТЛИЧНИЙ опинився на сходинках. Він піднявсь на один марш, і праворуч показалися ще Одні двері, одчинені навстіж. У них привільно й безборонно лилося денне світло, крізь них виднівся квадратний дворик з високим муром навпроти. Федір виглянув у двір, там було порожньо, але біля високих металевих воріт, теж одчинених навстіж, походжав вартовий з автоматэм. Світличний сахнувся назад, і в цей час угорі, прямо над його головою, затупотіло: донизу спускалися німці, голосно про щось розмовляючи. Федір заметався у вузенькому коридорчику, шукаючи, куди б заховатися, але ховатися було ніде, коридорчик був порожній і світлий, тільки біля дверей стояла залишена кимось мітла. Світличний зачепився об неї, підхопив, щоб не стукнула, і одразу ж зблиснула думка, що це, може, єдиний порятунок, який йому посилала доля. Роздумувати було ніколи, голоси лунали вже над самісінькою головою, і Федір, затиснувши в спітнілих долонях мітлу, вискочив у дворик.

Ще ніколи не працював так запопадливо. Мів і намагався не дивитися на вартового. Перед очима хилиталася камера, і вбитий у ній наглядач, і незамкнені двері — ось-ось хтось помітить. А може, й помітив. Може, вже біжать отим коридором... І мітла ще швидше заходила у нього в руках.

Відгуки про книгу Біль і гнів - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: