Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Од зятя лишилася.

Бритва була тупа, ніби колун. Покійник або не користувався нею, або в нього була шкіра як у вола. Федір мало не весь свій ремінь зітер, поки довів її до якогось пуття. Шкріб свою сталеву щетину, аж шкіра тріщала, і коли врешті поголився — тільки вуса лишив, швиденько майнув умиватися: мав надію застати красуню біля ручая.

Але вони розминулися. Од Зари лишилася тільки прим'ята, забризкана водою трава та при самій воді, на гладенькому пісочкові, виднівся слід маленької ніжки. Федір присів, накрив його долонею. "Ай, пусти!" — вчулося дзвінке, дівоче. "Ба, не пущу!" — І зовсім повеселілий, став умиватися. Хлюпав на обличчя холодну прозору воду, а тоді не витримав: скинув сорочку, майку та й обмився до пояса.

Посвіжілий,, помолоділий, повертався назад.

Там уже збиралися снідати. На квітчастій ряднині парувала кулешею величезна полив'яна миска, лежав купкою порізаний хліб, дерев'яні ложки. Сім'я сиділа довкола, проте ложок ніхто не брав:

— Сідай, братку, їсти!

— Дякую.

Федір не став чекати, поки запросять удруге — сів, по-циганському підібгавши ноги. По ліву руку од нього сидів старий, по праву — циганчук, за ним — циганка, вона все ще тримала люльку в зубах, наче збиралася з люлькою їсти. Навпроти примостилася Зара. Уже встигла надіти зелену, в квітах, кофту, заплести косу. Червона, як жар, спідниця дзвоником лягла довкола, циганка була схожа зараз на квітку, дику й незайману. У Федора тьохнуло серце, тьохнуло й защеміло, як щеміло завжди, коли стрічав красиву дівчину.

— А ти, братку, одружений?

Федір мало не захлинувся кулешем. Зара зиркнула на нього зацікавлено — чи, може, тільки так здавалося Світличному. Одкашлявшись, Федір відповів, що — ні, неодружений. Старий співчутливо похитав головою: в отаких літах і неодружений! Зара ж іще раз поглянула на Федора, тепер мовби пильніше й прихильніше. Світличний, зовсім уже повеселішавши, додав, що так уже склалося: на чужій не хотів женитись, а поміж своїх, циганів, досі не знайшов такої,' щоб припала до серця. Усі, здається, й повірили. Старий навіть промовив: "Ай, нехороше, братку, без жінки!" Лише стара відьма знову щось бурмотіла під ніс — сердито й неприязно.

Поснідавши, жінки і малий стали збиратись на роздобутки в село, яке, як сказав Федорові циганчук, було зовсім недалеко. Він запрошував із собою й Федора, але старий сказав, що гостеві треба відпочити з дороги. Стара натягла на себе якесь лахміття, а Зара, хоч мати на неї сердито й кричала, не скинула яскравого вбрання. Вона ще й зірвала червону квітку, що цвіла на галявині, й ввіткнула у волосся над вухом — квітка стала мов ще красивішою, і Федір не міг уже одірвати од молодої циганки очей.

Дивився на дівчину, як та йшла, мовби не торкаючись ногами землі, як гордо і легко несла свою чорну голівку, похитуючи тонким пружним станом. Дивився і думав: "За отаку не жалко й самому нечистому душу закласти". Циган же мовчки поглядав то на Федора, то на дочку, що віддалялася. У його посизілих очах жарів мудрий усміх людини, яка все уже звідала, все спробувала на довгім віку й тому її вже нічим не здивуєш. І коли Зара зникла, за дверима, він знову звернувся до Світличного:

— А що, братку, красива в мене дочка? Федір тільки головою кивнув. Циган же пахнув раз люлькою, пахнув удруге, провів зором димові кільця, потім сказав:

— Лишайся, братку, з нами.;

Застуканий зненацька, Федір не знав, що й відповісти. Циган же підсунувся до нього, став переконувати:

— Справжнім циганом будеш. Вільним будеш. Помру — все тобі передам! Ось, на...

З несподіваною спритністю зірвався на ноги, побіг до воза. І згодом з халабуди вогняним птахом вилетіла шовкова сорочка, синій лискучий жилет. Не встиг Федір їх підібрати, як старий уже зіскочив з воза, тримаючи поцяцькований гарячою бронзою пояс з важкими червоними китицями:

— Одягай, братку! Сам носив — од красунь одбою не мав. Федір глянув розгублено. А циган дістає вже з воза пляшку

горілки і полив'яний кухлик

— Давай, братку, вип'ємо.

"А що! — випивши кухлик-другий, подумав Світличний.— Чому й справді не стати циганом? Женюся на Зарі — сам чорт мені буде не брат!"

Лежачи на попоні, поруч зі старим, який одразу ж і заснув, Федір дрімав, приколисаний утомою.

Отямився Федір од лементу. Розплющив очі й відразу ж схопився: на нього йшли німці.

У чорних мундирах, з орлами і свастиками, автомати в руках — гнали перед собою стару циганку. Циганка лементувала, опираючись. Посіявши десь по дорозі люльку і хустку, розпатлана, розхристана, хапала то того, то іншого німця за руку, наче хотіла зупинити їх. А вони штовхали її один на одного, мовби в м'яча граючись, і реготали, потішені.

Федір метнувся за дерева, та вже було пізно: клацнули затвори, пролунав різкий застережливий окрик

— Хальт! Цюрюк!..

Двоє одразу ж підскочили до Світличного, щось закричали сердито, і один підважив догори руки Федора дулом гвинтівки. І поки Федір задирав руки до неба, один цілився йому прямо в серце, а другий звично і спритно вивернув йому кишені, обмацав долонями по боках, шукаючи прихованої зброї. "В тюрмі, гад, служив!" — подумав Світличний, а коли глянув на тютюн, що висипався з кишені на землю, аж застогнав: так жалко стало. Солдат же, обшукавши Світличного, штовхнув прикладом межи плечі:

— Ком!

— Ну, ти, обережніше! — визвірився Федір до нього.

— Ком! — закричав люто фашист і клацнув затвором. 1 Федір — що лишалось робити? — побрів похмуро до воза.

Там під наглядом німців старий уже запрягав коней. Німці наказали сісти циганові в передок, махнули на село рукою: — Шнелер!

Підвода покотила з гаю, за нею рушили й гітлерівці, ведучи Федора й стару циганку.

До села справді було недалека десь за півгодини показалися хати.

Село стояло молоде, забудоване, мабуть, перед війною —-хати вишикувалися вздовж дороги. На вулицях і в подвір'ях повно німців. Часом по центральній вулиці їхала колона плямистих машин. Машини, різко сигналячи, мчали через село не зупиняючись. Солдатня, яка щільно сиділа в кузовах, вимахувала руками й щось кричала до тих німців, які зупинилися в селі. Ті їм голосно відгукувалися. Лемент ще дужче зростав, і тоді здавалося, в селі, окрім чужинців, нікого немає. Коли ж дійшли до школи, Світличний побачив місцевих людей.

На майдані стояли тупорилі машини. Вишикувані в ряд, колесо до колеса, замикали з одного боку місцевість, а навпроти збилися в тісний гурточок люди: чоловіки й жінки, переважно літні. Вони мовчали. Стояли, дивилися на підводу, а в їхніх очах горіли жаль і співчуття.

Чужинці, які досі вешталися селом, побачивши халабуду, почали звідусіль збігатися, і згодом невеликий натовп людей потонув серед зелених і чорних мундирів.

Біля воріт старого цигана зігнали з воза і разом з циганкою та Федором повели до шкільного будинку. І тут, біля ґанку, Світличний побачив Зару з братом.

Притулившись до стіни, вона однією рукою обнімала брата, другою ж весь час поправляла велику барвисту хустку, що звисала пишними китицями мало не до землі. У чорнім волоссі, над вухом, усе ще горіла квітка, зірвана на галявині. У Федора аж стиснулося серце, коли побачив Зару, мовби розп'яту, прибиту до стіни безцеремонними й хтивими поглядами німецької солдатні, їх теж поставили під стінку. Стара одразу ж кинулася до Зари, один з конвоїрів підскочив, щоб одтягнути її, але стара закричала щосили. Федір шарпонувся був їй на поміч, але грюкнули, наче стрельнули, двері — й площею пролунало різке, вимогливе: "Ахтунг!"

На ґанок з приміщення вивалилась купа гітлерівців.

Попереду офіцер у чоботях такого неймовірного блиску, що аж боляче на них дивитися, і в чорному, всіяному орденами й значками мундирі, з золотими плетеними погонами, у високому кашкеті, в білих, як сніг, рукавичках. За всім отим

(иіиском, за всією поцяцьковані£тю неможливо й розібрати, яке в нього обличчя: молоде чи', старе, строге чи лагідне. Це була, мабуть, якась важна птиця, якесь велике цабе, бо інші Мімчурики так перед ним тягнулася, що аж спини тріщали.

Ще раз пролунала "Ахтунг!" Німці, що стояли довкола, :июву клацнули закаблуками, виструнчились, завмерли: завмерли й чоловіки та жінки, ще тісніше збившись докупи: завмерли навіть цигани, притулені до стіни. І коли залягла вже зовсім мертва тиша, розцяцькований гітлерівець щось буркнув, і :і-поза його спини, мов чортик'з банки, вискочив чоловічок у хромових чоботях, у синьому галіфе нашого крою, в сірому френчі вже крою німецького. На голові в нього нічого не було — ні чужого, ні нашого, бо нашого, мабуть, позбувся, а до чужого не дослужився. Тому замість кашкета на голові в нього вилискувало чимось змащене, розділене акуратним, проділом ріденьке волосся, а під носом чорніли куценькі, мовби паквацяні, вусики. Чоловічок теж виструнчився перед отим "цабе", схиливши в знак великої поваги голову, і німець одразу ж сердито заджеркотів, на що чоловічок догідливо закивав головою. Скінчивши довжелезну, з добрячу версту фразу, німець замовк. А чоловічок, повернувшись лише обличчям до людей, з корпусом усе ще до німця, став її переказувати нашою мовою.

Із того переказу, що раз по раз перебивався сердитими монологами фашиста, виходило: німецька армія прийшла сюди для того, щоб раз і назавжди встановити новий лад — "ноє орднунг". Відповідно до цього орднунгу правом на життя користуватиметься лише той, хто сумлінно виконуватиме всі розпорядження німецької адміністрації, чесно трудитиметься на благо великої Німеччини, задля перемоги над більшовиками. Симулянтам же й ледарям не може бути місця під сонцем, з ними справедливий і строгий німецький закон розправлятиметься так, як розправляється з неповноцінними расами, паразитуючими на тілі здорових націй. У силу цього закону пан оберег засуджує до страти й щойно затриманих циганів як таких, що живуть не зі своєї праці, а за рахунок праці інших. Іще пан оберег попереджає місцеве населення, що будь-яка спроба переховувати комуністів, євреїв та інших ворогів великої Німеччини розглядатиметься як один із найтяжчих злочинів і теж каратиметься смертю.

Знову пролунало "Ахтунг". Чоловік одразу щез, мов провалився під ґанок, а поцяцькований чорний мундир, зблискуючи чобітьми та помахуючи стеком, став спускатися по сходинах.