Біль і гнів - Дімаров Анатолій

В напруженій тиші, що висла над завмерлим майданом, чутно зарипіли дошки, зачовгали підошви численної свити, яка, штовхаючись, поспішала за оберегом.

Зачувши вирок, Світличний оглянувся на Зару. І вже не думаючи, до чого приведе оцей вчинок, одштовхнув німця, який його стеріг, метнувся назустріч свиті. Фашист щось крикнув позаду, але Федір навіть не оглянувся, тільки зблиснула думка — побоїться стріляти, щоб не вцілити своїх. Свита ж зупинилася, там сталося замішання, хтось вибіг напереріз Світличному, але оберег щось буркнув, і всі знову завмерли. Федір майже впритул підскочив до розцяцькованого гітлерівця.

— Пане начальнику, не вбивайте дівчини! Вона ні в чому не винна!

Оберег ледь повернув голову, і з-за його спини знову вигулькнув отой чоловічок. Він аж навшпиньки зіп'явся, щоб переповісти сказане Федором німецькою мовою.

— О! — й у холодних очах чи то подив, чи насміх. Підняв стек, упер його в підборіддя Федорове, потім, не

одриваючи стека, обернувся й щось мовив до свити. Там одразу ж залунав догідливий сміх. Федір, зрозумівши, що то сміються з нього, мотнув головою, вдарив рукою по стекові.

— О! — вигукнув знову оберет, тільки тепер це *о" пролунало не здивовано, а розгнівано, очі ж стали крижаними й нещадними. Він підняв руку, ступив уперед і з усієї сили шмагонув Федора по обличчю стеком.

Заревівши од болю й гніву, Федір кинувся на фашиста й одразу ж упав од страшного удару в голову. Глуха темна стіна враз обвалилась на Федора, придушила, зім'яла свідомість.

Циган постріляли тут же, під школою. Підкотили воза, покидали в нього трупи. Останнім підібрали Світличного. Коли волокли — терся щокою об густий спориш, лишаючи на ньому запечену кров. Федора розгойдали й кинули поверх непорушної Зари, а потім погнали коней за село, тільки не в бік кладовища, а до глинища, куди селяни скидали здохлу худобу. Під'їхавши до глинища, солдати почали скидати трупи донизу, і тепер уже першим покотився на дно Світличний. Покотився босий, бо солдати зняли по дорозі з нього чоботи.

Помилувавшись на справу рук своїх, фашисти погнали підводу назад, навіть не подумавши землею прикидати мертвих. Це врятувало Світличного — до нього серед ночі вернулася свідомість.

Коли Федір .видирався з глинища — зірки гойдалися в небі, наче на гойдалці, а тверда глина пливла з-під ніг. Довго стояв над чорною пащею ями, стояв і похитувався, як оглушений віл, а зібравшись із силами, побрів навмання.

Вранці прибився на якийсь хуігір. Штовхнув перші ж ворота 1, перемазаний кров'ю, чорний, страшний, зайшов до хати.

— Води..,— прохрипів од погЬога.

Всі, хто був у хаті, так і завмерли. А Федір, скаламутнілим поглядом знайшовши відро, ухопив його в руки, схилився й аж застогнав, припавши губами.

Десять днів провалявся в гарячці Світличний. То марив, кличучи Олесіб, Зару, то приходив до тями й просив води. І Іив — не міг напитися: горіло всередині, а голова так боліла, що хотілося зірвати череп. Коли ж трохи полегшало, попросив у хазяйки люстро, довго роздивлявся висушене пропасницею обличчя, велику білу чалму, набинтовану на голові. Тицьнув пальцем те місце, де пекла рана,— витримати можна,— став розмотувати тонке полотно. Господиня кинулась умовляти, щоб не чіпав, поки не заживе.

Федір блиснув зубами:

— Не бійтеся, на мені заживе, як на собаці! — І продовжував розбинтовувати голову.

— Та зачекайте ж, я хоч води підігрію — одпарите! — жалісливо хазяйка.

— Води? Воду підігріти можна, а ще краще, як у вашого чоловіка знайдеться чарка горілки — рану промити.

Знайшлась і горілка. Поколотив її Федір у пляшці і, ех, жалко таке добро переводити! — налив на долоню, хлюпнув на рану. "Ну, тепер заживе!" Майже повну пляшку хазяйці не повернув — поставив у головах:

— Хай побуде отут, може, ще доведеться промити, та й веселіше буде і їй, і мені... А ви, хазяєчко, краще назбирайте павутиння, та ще якби пороху. Є? Хазяїн рушницею бавився?.. Тож принесіть павутиння і пороху, ми її, кляту, так заштукатуримо, що за три дні не лишиться і сліду!

Насипав на долоню порох, павутиння туди ж, поплював, перемішав і, схилившись над люстром, заліпив добре рану: "Отак!" Хазяйка вже підступала із полотниною, але Федір її зупинив: намацав біля потилиці кулю. Катав її сюди-туди, подумки лаяв оберста: "Ну, зажди, німчура! Попадешся до рук, я тобі не таку дірку проб'ю!

— Де хазяїн?

— Надворі он порається.

— Ану покличте, якщо вам не важко!

Зайшов чоловік, віком, може, ровесник Світличному, а на вид — майже дід: так його життя пожувало. Зморщений, висушений, ще й лисиною світить.

— Бритву маєш, хазяїне? Та щось наче є.

— Тягни сюди, будемо діставати гостинця.

— Не можу! — сказав згодом хазяїн і одступився од Федора.— Вибачай, чоловіче, не можу!

— Та який же ти в біса козак! — розсердився Федір.— Ріж, кажу! — нахилив знову голову.

Хазяїн підступився іще раз, погойдав бритвою та й одразу ж опустив.

— Ні, чоловіче, не можу!

— Він же й курки за весь вік не зарізав! — заступилася за чоловіка хазяйка.— Ви його вже не силуйте.

— Ліпше я Свирида покличу,— сказав винувато хазяїн.— Він свиней у нас ріже.

— Давайте Свирида. Тільки швидше, бо в мене вже й шия набрякла!

Прийшов згодом Свирид два метри вгору і метр у плечах. Як увалився знадвору — хата вдвоє поменшала.

— Свиней добре ріжеш? — зустрів його Федір.

— Та ще жодна не жалувалась.

— А кулю вирізати можеш?

— Чом би не зміг! То ти і є отой циган, що його німець стріляв?.. Повезло ж тобі, чоловіче: з того світу, можна сказати, вернувся!

— Не патякай — ріж!

— Ото який нетерплячий! Отак з порога й різати? А примірятись, як воно лучче?

— Приміряйся, хто ж тобі не дає!.. Давай, хазяїне, бритву!

— Бритву? Ні, то вже ти, цигане, як собі хочеш, а бритвою різати не буду: я її і в руці не втримаю.

— А чим же?

— Колуном,— і дістав із-за халяви колун — пригнув йому голову аж до колін.

— Що ти робиш, катюго! — закричав Федір.

' > — А це щоб ти не брикався. Держись, цигане, ріжу! — І не встиг Федір вискнути, як рука, що тисла йому донизу голову, одпустила чуба, й перед налитими кров'ю очима Світличного на широкій, як лопата, долоні покотилася грудочка свинцю.

— Твоя куля?

— Моя,— сказав Федір.— Будь вона проклята!

— Отака мала, а ледь життя не урвала! — докинув жалісливо хазяїн.— Скільки ж то злоби в ній сховано!

— Еге,— притакнув Свирид: в^н зводив розрізану шкіру на Федоровій голові, щоб не так цебеніла кров.— А дайте-но чимось оце місце промити! — І коли промив, тепер уже гасом, та перев'язав знову голову, сказав: — Сто літ тепер тобі, цигане, жити!

Федір ще майже місяць пробув у гостинних господарів: рана ніяк не хотіла загоюватись, гноїлася, хоч розрізана Свиридом шкіра затягнулася одразу. Свирид приходив майже щодня: провідував свого пацієнта. Сідав одразу ж біля дверей, наче боявся, що посеред хати для нього місця не вистачить, довго слинив цигарку, аж тоді проголошував одну і ту ж фразу:

— Оце так, їдять його мухи з комарами,— сьогодні живемо, а завтра, може, й помрем!

— Що правда, то правда,— підпрягався хазяїн: він мовби радів нагоді зайвий раз пожуритись.— Усі під Богом ходимо. Роздобриться — дасть трохи пожити, а розсердиться — до себе гукне.

— Тепер і Бога не треба,— відповідав на те Свирид.— Прийде фашист до хати та й буде вершити: жити тобі чи не жити.

— У Троянівці, кажуть, трьох чоловіків повісив. У перший же день...

— І повісить. Йому що — людей наших жалко? Замовкали, насуплювались, в кожного шкребло біля серця:

що ж то буде далі? Ще не бачили німців, пройшли, слава Богу, стороною, та вже коли лиха година настала, то постукає і в наші ворота. Рано-пізно, а постукає!

— Кажуть: усіх, хто був у активі, вирізає до ноги.

— Та звідки ж він узнає? Що, в мене на лобі написано?

— Найдуться такі, що підкажуть.

— А найдуться. На чужому горі руки погріти.

— У Троянівці он уже й поліцаї об'явилися. Ходять — порядок новий наводять.

— Приблудні, чи що?

— Двоє своїх, а третій з військових. З отих, що од наших одбився та в селі й осів. Не хотів, кажуть, іти: "Мені й так воювати набридло!" — так йому й показали петельку: або у табори відправимо, або вступай до поліції! Він і пішов: кому охота помирати! А тепер, хоч-не-хоч, мусиш слугувати.

— То вже таю на чиєму возі сидиш, того й пісню співай. Балачка оця могла тривати й годину, і дві — поки кінчався

тютюн. Або вже зовсім смеркалося. Тоді Свирид лаштував останню цигарку, прощався.

— Та посиділи б іще! — вмовляв хазяїн.

— Я б і посидів, та боюся, що біля жінки місце прозіваю,— відповідав завжди Свирид,— То таке зілля, що, як хоч на хвильку спустиш із ока, так в гречку й лізе. Бувайте здорові.

Після кожної такої розмови Федора все більше брала нетерплячка: він уже не міг сидіти на місці, як би добре в оцій хаті до нього не ставились. Тим більше що з кожним днем надходили чутки все тривожніші та похмуріші. І хоч Федір чуткам тим не вірив — не міг у те повірити! — однак відчував: коїться й справді щось нехороше, бо давно вже не чутно гуркоту бою, а хазяйка, яка провідувала сестру, що жила понад шляхом, розповідала, повернувшись, що ворог суне хмарою, назустріч женуть цілі колони полонених.

— Та б'ють же цих хлопців, б'ють! — плакалася хазяйка.— Худобу й то більше жаліють.

Врешті Світличний відчув, що зможе йти. Рана зарубцювалася, він скинув к бісу пов'язку, щоб не привертати уваги. Залишив господареві всю свою одіж, натягнув на себе старенький піджак, латані штани, стоптані черевики, що лишилися од сина, який був десь у армії, та й рушив на схід,— все ще переконаний, що наші ж таки зупинили ворога. Хай за сотню кілометрів розташована лінія фронту, а він таки добереться до неї. Та пройшов сто кілометрів і більше, а фронту не було й не було.

Досі благополучно проходив села, стороною обходячи райцентри й міста, де були німці. Кілька разів його затримували поліцаї: допитувалися, куди та звідки. Федір казав, що втік із в'язниці, коли її розбомбило, а повертається до своєї сім'ї. Документів, звісно ж, не має: які можуть бути документи у в'язня. Прийде додому, там йому вже видадуть і документи. Йому вірили — в одному селі навіть запропонували вступить до поліції, на що Світличний сказав, що він записався б охоче, та спершу треба провідати своїх, а тоді вже думати про службу.

Цього разу він теж розповідав баєчку про в'язницю й про втечу.